Київський Патріархат: Офіційний веб-сайт > Версія для друку > Єпархії нові

Рішення Синоду Румунської Церкви відкрити на території Молдови три нових єпархії, а особливо коментар цього рішення з боку Бессарабського митрополита Румунської Церкви Петра щодо розповсюдження юрисдикції цієї Церкви в Україні на Хотин (Буковина), Білгород-Дністровський та Ізмаїл (Одещина) не можуть не викликати певного занепокоєння. Адже цілком зрозуміло, що і так непроста ситуація в українському православ’ї може ускладнитися через появу в Україні нової православної юрисдикції. І при тому такої юрисдикції, благодатність якої Московському Патріархату заперечити буде неможливо.

Не секрет, що в румунському суспільстві давно і міцно вкорінена ідея «Великої Румунії». Однією з підстав для цього є особливість етнічного походження румун, адже вони не належать до слов’янських народів, а виводять себе від давніх римлян. У церковному відношенні Румунія також займає особливе становище, не будучи включеною ні в коло слов’янських Помісних Церков, на які впливає Москва, ні в коло елліністичних Церков, пов’язаних з Константинополем.

На ці особливості накладається територіальна невизначеність, яка дісталася нинішньому поколінню у спадок від часів Російської та радянської імперій. Протягом останніх двох століть східні кордони румунських земель кілька разів змінювалися. Зрештою, і сьогодні ми бачимо таку їх конфігурацію, яка не відзначається повною стабільністю.

В першу чергу це стосується самого існування такої держави, як Молдова. На початку ХІХ ст. землі сучасної Молдови були приєднані до Російської імперії. Тоді ще не існувало автокефальної Румунської Церкви, але митрополичий центр Молдови, який історично знаходився в Яссах, залишився за межею російського кордону. На територію Бессарабії державною владою було автоматично поширено юрисдикцію Святійшого Синоду, що з канонічної точки зору є доволі сумнівним актом. Саме з цих подій починається відлік суперечки за юрисдикційну підлеглість бессарабсько-молдовських та прилеглих до них земель.

Іншим проблемним фактором є підлеглість земель так званого Придністров’я. На всіх середньовічних картах та у історичних джерелах вказується, що кордон між українськими та молдовськими землями проходив по р. Дністру. Тобто, що землі Придністров’я (лівий берег Дністра) – українсько-козацька територія. У довоєнному Радянському Союзі на цій території була утворена Молдавська автономна РСР у складі УРСР. А після анексії Бессарабії у 1940 р. ця АРСР була приєднана до новоутвореної Молдавської РСР.

Саме така складана і заплутана історична доля Придністров’я є одним з факторів підтримки сепаратистських настроїв, які з початку 1990-х років живлять існування антимолдовського тираспольського режиму. Значних офіційних та неофіційних зусиль для збереження сепаратистської «Придністровської Молдавської Республіки» докладає і Москва. Це видно навіть на прикладі церковного життя, бо єпископ Тираспольський і Дубосарський Московського Патріархату від Молдавської митрополії РПЦ залежний суто формально.

Ще одним фактором невизначеності є поширення як у Молдові, так і в Румунії юніоністських настроїв. В обох державах є багато прихильників об’єднання Молдови з Румунією. Особливої привабливості ця ідея набуває у світлі того, що з січня 2007 р. Румунія стала повноправним членом Європейського Союзу. Вже зараз більше половини громадян Молдови мають також і румунське громадянство. А ті, хто не мають, прагнуть його отримати. Така тенденція потенційно загрожує суверенітету Молдови, як держави, але сприяє її можливому приєднанню до Румунії.

На цьому фоні і відбулося утворення трьох нових єпархій Румунської Церкви, яка ніколи не визнавала втрату своєї юрисдикції над Молдовою. Це відображено навіть у титулі одного з її архієреїв, який називається митрополитом Молдови і Буковини. Саме цю митрополичу кафедру з центром у Яссах посідав нинішній Румунський Патріарх Даниїл до поставлення на Патріарший престол. Тому не дивно, що подальше просування Румунської Церкви на схід стало однією з найперших справ нового Предстоятеля.

Інший бік проблеми – це претензії Бухареста на юрисдикцію над Буковиною. Чернівецька область України, або Північна Буковина, сприймається певними колами в Румунії, як частина власних земель. Тим більше, що кілька її районів заселені переважно молдавсько-румунським населенням. Тому не дивно, що окрім Білгород-Дністровського та Ізмаїла одним з центрів просування впливу Румунської Церкви митрополит Бессарабський Петро назвав буковинський Хотин.

Однак у юрисдикційному відношенні претензії Румунської Церкви на Буковину теж сумнівні. В час, коли Румунська Церква стала автокефальною, Буковина знаходилася в межах Австро-Угорської імперії. Тут діяла автокефальна Буковинсько-Долматська Митрополія. В юрисдикцію Румунської Церкви вона потрапила тільки після того, як Румунія у 1918 р. приєднала до себе буковинські землі. А коли Північна Буковина була у 1940 р. приєднана до Радянського Союзу, то Румунський Патріарх втратив свою юрисдикцію над нею. Так що історично питання церковної юрисдикції на Буковині вирішувалося відповідно до юрисдикції державної.

Підбиваючи проміжні підсумки можна відзначити, що розширення присутності Румунської Церкви у Молдові з перспективою її поширення і на Україну пов’язане у тугий вузол з румунськими великодержавницькими ідеями, а їхні історичні та канонічні основи доволі хиткі.

Що стосується власне канонічного боку справи, то в цій ситуації яскраво віддзеркалюється проблема вибору між національним та територіальним принципом побудови церковної структури. Канонічне право та історичні прецеденти вказують на те, що пріоритет має саме територіальний принцип. Відповідно до нього православні віруючі в межах однієї держави, не залежно від національності, мають належати до однієї Помісної Церкви. Тобто, що церковно-юрисдикційні кордони мають співпадати з державними. Адже якщо піти національним шляхом і створити в Україні окрему юрисдикцію для румунів і молдаван, виникне питання, чому не створити щось подібне для росіян, білорусів, грузин або греків?

У країнах діаспори з переважно неправославним населенням (Західна Європа, Америка) єпархії часто утворюються саме за національним принципом. Але Україна не є такою країною, більшість її населення становлять православні. Тому визначення меж юрисдикції повинно відбуватися виключно за територіальною ознакою. Румуни і молдавани в Україні мають належати до Української Церкви, а українці в Румунії – до Румунської.

Тут слід відзначити, що у прикордонних з Україною румунських землях проживає чимало православних українців, які зберегли свою мовну та національну ідентичність. Для них у складі Румунської Церкви створений вікаріат. Тому, тримаючись паритетних засад у міжцерковних відносинах, єдиною прийнятною формою організації румунсько-молдавських парафій в Україні може бути вікаріат чи благочиння на чолі з протоієреєм або єпископом. Якщо ж румунська сторона наполягатиме на утворенні в Україні єпархії, це буде підставою порушувати питання про утворення такої ж української єпархії в Румунії.

Ще однією складовою цього вузла є проблема взаємовідносин між Московським та Румунським Патріархатами, які давно не є теплими. Поки що ці дві Церкви сперечаються про свою юрисдикцію в Молдові. Але не можна допустити, щоб полем їхньої битви стала ще й Україна. Достатньо того, що вона вже є розмінною монетою у дипломатичних розкладах між Москвою та Ватиканом. І тут своє вагоме слово має сказати держава, яка має стати на сторожі українських інтересів. Вона не повинна допустити того, щоб юрисдикційне розділення українського православ’я було помножене на розділення за національною ознакою.

Залишається вірити в те, що румунські ієрархи не дадуть національним почуттям взяти гору над канонічним порядком і благом Церкви.

Архімандрит Євстратій,

прес-секретар Київської Патріархії

Єпархії нові – проблеми старі