90-річчя Української Народної Республіки

10 грудня 2007 року Київський міжнародний університет спільно із інститутом української археографії та джерелознавства НАНУ ім. М. Грушевського, інститутом політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ, Українським інститутом національної пам'яті та Українською Православною Церквою Київського Патріархату провів Всеукраїнську науково-практичну конференцію «УНР: нове воскресіння державності», присвячену 90-річчю Української Народної Республіки.

 

З доповіддю на тему «Відродження Української Церкви і національно-визвольні змагання (окреслення церковно-державних відносин 1917-1921 років)» виступив ректор Київської Православної Богословської Академії, архиєпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій:

 

«Українська Автокефальна Православна Церква постала в період національно-визвольних змагань, як невід'ємна частина українського руху, української революції (1917-1921). Процес її від­родження не був легким. За словами митрополита Василя Липківського, УАПЦ побачила світ «за надзвичайно тяжких зовнішніх умов», і це «тяжко відбилося на перших кроках відродження Укра­їнської Церкви» (Василь Липківський, митрополит. Відродження Церкви в Україні, - С. 14).

 

Період з 1917 по 1921 рр., в який народилась УАПЦ, був дійсно складним для церковно-дер­жавних відносин. В Україні блискавично зміню­валася влада, і кожна із них підходила до справи відродження Української Церкви по-різному і неоднозначно. В самому тільки Києві одинадцять разів мінялась влада, і в цьому політичному вирі української революції знаходив своє місце церков­но-визвольний рух.

 

Відродження Української Церкви розпочалося в добу Центральної Ради (1917-1918 рр.). Ство­рення українського уряду, проголошення автоно­мії України, а згодом — і повної незалежности, мали свій вплив і на церковне життя. Перш за все революційні події 1917 року зруйнували стару державницько-імперську машину, яка тримала православ'я під важким пресом. Для поки що залежної від російського синоду Української Церкви відкрилися нові можливості. Формування національної держави відразу порушило і старий, закостенілий устрій Церкви, який полягав у пов­ному підпорядкуванні її самодержавній російській владі. Впродовж 1917-1918 років в Україні відбу­валися церковні з'їзди і єпархіальні собори. Певні зміни в церковно-юрисдикційному житті накрес­лив Всеукраїнський Православний Церковний Собор 1918 року, але його діяльність перервалася з приходом більшовиків (січень-лютий 1918 р.), після чого в Україні сталася державно-політична зміна, і Центральна Рада перестала існувати.

 

Під гаслом визволення Церкви і її оновлення відбувалися перші засідання Всеукраїнської Пра­вославної Церковної Ради, яка утворилася в лис­топаді 1917 року. Ідеологи і провідники українсь­кого автокефального руху дивилися на Церкву, як на інституціїо, що має бути цілком незалежною від держави, аполітичною, вільною від усіляких закордонних релігійних центрів, соборноправною у вирішенні церковних проблем. Саме цю лінію побудови автокефальної Церкви в Україні сфор­мулювали і відстоювали протоієрей Василь Лип­ківський, Володимир Чехівський і голова ВПЦР Михайло Мороз.

 

Така постановка питання про автокефаліїо на Всеукраїнському Православному Церковному Собо­рі 1918 року відразу викликала протест з боку так званої «тихонівської ієрархії», яка, будучи консерва­тивною, не одразу відчула знамення часу і не піддавалася новим суспільно-політичним віянням. Подальше змагання за автокефаліїо УПЦ проходило в постійному намаганні здобути єпископат, тобто найвищу церковну владу. Російська ієрархія в Україні неохоче йшла назустріч численним домаганням членів ВПЦР мати єпископат для УАПЦ.

 

Церковно-державні відносини в цей період та­кож не були універсальними. Всім відомий вислів проф. М. Грушевського: «Обійдемося без попів» розій­шовся по всьому Києву і мав негативний вплив на ставлення церковників до Центральної Ради. Фактична зневага уряду до церковного питання була продемонстрована створенням департаменту сповідань, на чолі якого поставили колишнього єпископа Никона, в миру Миколу Безсонова, який сам зрікся єпископства і тим самим опорочив  тбто зневажив святість цього таїнства. Тепер він повинен був регулювати стосунки держави з Церквою. Таке ставлення уряду Центральної Ради до Церк­ви наклало свій відбиток на церковне питання доби української революції.

 

Незважаючи на ці прорахунки в церковно-дер­жавних відносинах, більшість інтелігенції і полі­тичних діячів підтримували боротьбу за автоке­фалію УПЦ. Поряд із цим розпочався процес українізації церковного життя. Відкривалися пер­ші українські парафії. З'явилися видання бого­службових книг у перекладі українською мовою.

 

Зміна Центральної Ради гетьманським урядом Павла Скоропадського (квітень-листопад 1918 р.) призвела до певної реакції в українському автоке­фальному русі. Цікаво, що 29 квітня 1918 року уряд гетьмана Павла Скоропадського прогосив закон про «Тимчасовий державний устрій на Україні», і в ньому між іншим було написано про те, що «передовою в Українській Державі вірою є православна». Показовими щодо цього були дру­га і подальші сесії Всеукраїнського Православного Собору, що відновив свою роботу в червні 1918 року. Тут практично було перекреслено всі дотеперешні змагання за автокефалію православної Церкви в Україні. Одне із рішень Собору проголо­шувало, що «Українська Церква і надалі мусить лишитися під зверхністю Московського патріарха Тихона і мусить задовольнитися лише автоно­мією». Після жахливого вбивства Київського митрополита Володимира (Богоявленського) на кафедру, що вдовувала, було обрано Харківсь­кого архиєпископа Антонія (Храповицького), російського монархіста і противника українства, в майбутньому одного із організаторів РПЦ за кордоном.

 

Саме така ситуація у внутрішньому церков­ному житті прямо відповідала і церковній полі­тиці Гетьманату. Сам Павло Скоропадський, на відміну від своїх попередників соціалістів, був глибоко віруючого людиною, православним хрис­тиянином. Про це він пише у своїх спогадах: «Лично я глубоко верующий православний христианин...» (Скоропадський П. Спогади. - К., 1995, - С. 198). Гетьманський уряд у церковному питанні, як і в інших, дотримувався ідей федера­лізму і негативно ставився до автокефалії Україн­ської Церкви. Таке ставлення гетьмана відпові­дало постановам Церковного Собору. Але не тре­ба думати, що Павло Скоропадський був до кінця переконаним федералістом з церковного питання. Саме «...антиукраїнська позиція вищої церковної влади на чолі з митрополитом Антонієм змусила Гетьмана від політики невтручання у внутріцер ковні справи...» поступово перейти до твердих вимог щодо проголошення автокефалії та під­тримки національно-самостійницьких рухів у се­редовищі духовенства» (Ульяновський В. Церква в Українській державі 1917-1920 рр. (доба геть­манату Павла Скоропадського). - К., 1997, - С. 11).

 

Зміну поглядів щодо церковного питання в гетьманському уряді став проводити на ділі новопризначений міністр сповідань Олександр Лотоцький. Будучи досить освіченим церковним полі­тиком, він виступив за рішуче і якнайшвидше втілення ідеї автокефалії Церкви. О. Лотоцький переконав кабінет міністрів Ф. Лизогуба в хиб­ності його церковної політики, у його виступі на Соборі від імені уряду було проголошено необхід­ність автокефалії Української Церкви.

 

В добу Гетьманату відбулася ще одна дуже важлива знакова для сьогодення подія – це вперше після 210 років з дня прокляття гетьмана Івана Мазепи по ньому на прохання гетьмана Павла Скоропадського представником «тихонівського церкви» Назарієм, єпископом Черкаським було відправлено запокійну панахиду. Дуже цікаву розповідь про обставини такої відправи розповідають нам самі спогади митрополита Антонія Храповицького. Як виявилось сам митрополит Київський Антоній цінував Мазепу за його церковно православну діяльність і не співвчував Петру І за антиканонічні і антицерковні реформи в Росії. Тому на звернення гетьмана Павла Скоропадського він відповів, що спершу він відправить телеграму патріарху Тихону з проханням зняти з Мазепи анафему, як незаконно накладену не за єресь, а за політику. «Телеграма була відправлена і патріарх зняв заборону. За день до панахиди було зібрання єпископів, які були незадоволені згодою владики відслужити панахиду, і саме в день Полтавської битви, що панахида це свого роду демонстрація проти старої Росії і що вслід за цим самостійники будуть вимагати зняти пам ятник Богдану Хмельницькому. Владика тоді сказав, що він і не збирався особисто служити панахиду вже тільки з-за того, що українці його не люблять і можуть подумати, що він хоче до них пристосуватися, і доручає відслужити панахиду із вікаріїв. На цю пропозицію три київських вікарії – василій, Димитрій, Никодим просили їх звільнити, а четвертий – єпископ Черкаський Назарій, похилого віку, дворянин із монахів Києво-Печерської Лаври, людина смирена і лагідна, погодився «за послушання». Преосвященний Назарій, який прибув на засідання єпископів безпосередньо із Софійського майдану, заявив, що нічого особливого не було» (Никон (Рклицкий), архиепископ. Митрополит Антоний (Храповицкий) и его время 1863-1936. – Книга вторая. – Нижний Новгород, 2004. – С. 632).

 

Як це відбувалося насправді розповідає нам «Вісник політики, літератури й життя». ч. 29. Відень, 1918. 21 липня, стор. 426. ч. 30, 28 липня, стор. 448: «10 [1918 року] липня відбулася на цвинтарі собору св. Софії урочиста панахида по рабу Божому гетьманові Іва­нові в перший може — принаймні прилюдно — раз після великої трагедії українського народу під Полтавою та тра­гічної смерти її головного діяча на чужині, в Бендерах. Більш двохсот років на Україні примусом відправлялися урочисті молебні з подякою за те, що разом з козацькими трупами засипано в могилі під Полтавою волю України, що силою хитрощів, лукавства та підкупу, а на полях Полтави й збройною силою, ідея московського центра­лізму на довгий час перемогла ідею державно-політичного, а разом з тим і культурного саморозвитку українського народу. Замість плачу — сміх, замість суму — злі радощі переможця, замість «вічної пам'яти» рабу Божому гетьма­нові Іванові та воїнам, що положили своє життя під Пол тавою за Україну, та сумного панахидного трезвону — многа літа «благочестивійшому, самодержавнійшому» і радісний великодній трезвін, замість благословення та вдячности нащадків тому, хто будував і обдарував храми Божі й монастирі на Україні, — анатема йому в самім серці України, в київській св. Софії!..

 

...О 12 год. 10 хвилин, з собору вийшли пан-отці на чолі з владикою Назарієм, єпископом Черкаським. Перед початком панахиди о. Крамаренко бере слово для корот­кого з'ясування трагічного в житті українського народу дня — 27 червня 1709 року.

 

«Боголюбиві брати і сестри! Сьогоднішній день — є трагічний день українського народу! В сьогоднішній день, більш як 200 років тому назад, була перемога під Полта­вою — перемога Петра над Іваном. Великий гетьман Іван Мазепа в церквах, які він сам будував на Україні, — в цих же церквах його москалі проклинали на протязі більш як 200 років як зрадника! Гетьмана Івана Мазепу, як зрадника, віддала Москва до анатеми. Хто ж з них був зрадником? Чи той, хто захищав свій народ від ворога, чи той, хто йшов нищити цей народ? Ні, брати, Іван Мазепа не був зрадником українського народу, а зрадником був той, хто поневолив наш народ! Петра не віддавали до анатеми, бо сила була на його боці, як переможця! Щастя України і її незалежність ще не збудовані і багато ще прийдеться нам, брати, боротись за це! Будьмо ж вірними синами своєї матері України! Даваймо боротись доти, аж поки не будуть осягнені мрії нашого великого Івана! Знаючи скільки наших полягло під Полтавою, знаючи про те, як тяжко було Іванові Мазепі бачити руйнування свого рідного народу, ми не можемо не сказати: «Со святими упокой!»...

 

Після промови о. Крамаренка владика Назарій, єпископ Черкаський почав панахиду. На панахиді співав 1-й Укра­їнський національний хор під орудою композитора Сте-ценка. Перед хором дві панночки в українськім убранні тримали портрет Івана Мазепи, обвитий рушником з чер­воними квітками. Дворище собору св. Софії не могло вмістити усіх бажаючих, тому що на панахиді було до 10.000 людей. Хто не міг вже просунутись до дворища, той сидів на парканах і деревах; сила була громадян і навколо соборських стін. Перед співанням: «Вічна пам'ять» військовий священик о. Матюк сказав промову:

 

«Рідні сини! Ми зібрались сюди не тільки помолитись, а й згадати свого Батька! Досить того, що ми були в занепаді! Згадаймо ті хвилини, коли нашому Батькові було заборонено жити на своїй землі! Вже багато років пройшло з того часу, коли ми були поневолені. Боротьба йшла, йде й буде йти! Не так давно в цьому самому храмі змагалися: „Ще не вмерла Україна" і „Боже царя храні"... Проспі­ваймо ж Іванові Мазепі „Вічну пам'ять!"... Помолімся Гос­поду Богові, аби Він допоміг нам любити свою Неньку-Україну! Любити своє рідне, не значить ненавидіти чуже», — закінчив о. Матюк.

 

Після промови о. Матюка проспівано ще раз «Вічна пам'ять». Усі присутні стали навколішки.

 

По панахиді зібралося всенародне українське віче біля катедри св. Софії в жалібні 209 роковини і ухвалило:

 

Перенести з чужини до своєї столиці останки Петра Дорошенка й Івана Мазепи та Пилипа Орлика, і поховати Івана Мазепу в катедрі св. Софії поруч з домовиною Ярослава Мудрого.

 

Зорганізувати для негайного переведення цього в життя Комітет ліґи національної гідности». Тут слід зазначити, що самого гетьмана Павла Скоропадського на панахиді не було. Про це свідчить І. Нагаєвський у своїй «Історії Української Держави двадцятого століття»: «Донцов розказує, що гетьман Павло мав намір відзначити річницю протимосковського союзу гетьмана Івана Мазепи із королем Карлом XII торжественними обходами і з того приводу навіть змусив Київського митрополита Антонія, за національністю москаля, звернутись телеграфно до патріар­ха Тихона в Москву, щоб він зняв несправедливу і кривдя чу анафему з Мазепи. Одначе, дещо згодом, у час розмови з гетьманом Донцов завважив на його столі «Історію Украї­ни» М. Грушевського, що недооцінював Мазепу, вису­ваючи аргумент, що він не був люблений простим народом. І Донцов здогадувався, що саме через це гетьман не висував більше справи Мазепиних роковин. Тільки владика Назар з духовенством відслужили в Св. Софії панахиду за душу раба Божого Івана Степановича, але гетьман і члени його кабінету не були там присутні. Сталась непоправна шкода, бо Мазепині роковини, відсвятковані в усіх містах і селах України в цій важливій добі історії, пригадали б народові державницькі ідеї цього великого сина України» (Нагаєвський І. Історії Української Держави двадцятого століття. – К., 1993. – С. 138, 139).

 

Новий уряд України, тобто Директорія УНР, що прийшла на зміну Гетьманату, поставився більш прихильно до відродження Української Церкви. Закон від 1 січня 1919 року проголошував автокефалію УПЦ.

 

Здається, що для істориків Української Православної Церкви не­сподіванкою є той факт, що одним з перших законодавчих актів Ди­ректорії УНР був виданий нею «Закон 1 січня 1919 р. про вищий уряд Української Автокефальної Православної Церкви». Справа, звичайно, тут не тільки в тому, що Директорія цим своїм декретом надала Українській Православній Церкві статус автокефалії, але також у тому, що Рада Народних Міністрів Директорії складалася з соціалістів, і соціалістом був її перший прем'єр — В. Чехівський. Цей факт треба мати на увазі то­му, що Директорія, пов'язавши Православну Церкву в Україні з дер­жавою, фактично поступила всупереч соціалістичній ідеології, яка ви­магала відділення Церкви від держави. «Закон 1 січня 1919 року про вищий уряд Української Православної Церкви», яким вона встановила статус церковно-юрисдикційної самостійности складався з 7 пунктів:

 

«1. Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада на Україні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, поста­нови якого, коли мають церковно-державне значення, або вима­гають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду й затвердженню законодавчих державних органів.

 

2. Для керування справами Української Автокефальної Православної Церкви утворюється Український Церковний Синод в складі 2 єпис­копів, 1 протоієрея, 1 священика, 1 диякона і 3 мирян та одного священика од Військового Відомства.

 

3. Відомству Синода належать церковні справи: а) релігійні, б) адміністраційні, в) господарські, г) освітні, д) контрольні та реві­зійні. (Додатковим декретом Директорії надано Синодові ще й функції судові).

 

4. В засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром представник Республіканського Уряду, який іменується Державним Представником і на обов'язках якого ле­жить: подавати інформації, стежити за виконанням законів та по­станов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опротестування перед Радою Міністрів.

 

5. Церковна влада Української Автокефальної Православної Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково.

 

6. Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і ду­ховною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріярха не стоїть.

 

7. Український церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання Церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Українським Республікан­ським Урядом».

 

Чим у національно-політичному відношенні був для українського народу IV Універсал, яким Центральна Рада 22.1.1918 р. встановила ук­раїнську державу (п.н. „Українська Народня Республіка"), тим під на­ціонально-церковним оглядом був „Закон 1 січня 1919 р.", яким Ди­ректорія УНР усамостійнила Православну Церкву в Україні, що до того часу була залежна від закордонної юрисдикції (специфічно — від юрисдикції Москви) (Семен В. Савчук і Юрій Мулик-Луцик. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. Т. 1. – Вінніпег 1984. – С. 319. 320). 

 

Швидка зміна влади в Києві не дала можливосте організаційно оформити автокефалію Української Церкви. Цю справу проводив новий міністр сповідань Іван Огієнко.

 

Дещо проблемними були відносини державного міністерства із натхненниками автокефалії — членами ВПЦР і, зокрема, з отцем Василем Липківським, який не визнавав над Церквою державної опіки. Прикладом цього було ще одне проголо­шення автокефалії на травневих Микільських зборах 1920 року, незважаючи на Закон про авто­кефалію 1919 року. Певні розходження між Іваном Огієнком і протоієреєм Василем Липківським існували і в поглядах на здобуття так званого канонічного єпископату для УАПЦ. Однак в Україні серед тихонівського єпис­копату не знайшлося таких, які підтримували б ідею автокефалії, за винятком Полтавського архиєпископа Парфенія Левицького, який згодом під тиском ворожих сил зрікся цього співчуття.