Минає вісімдесят п’ять літ відтоді, як 8 лютого 1923 р. у Варшаві архімандрит Смарагд (Латишенков) застрелив з револьвера главу Православної церкви в Польщі митрополита Юрія (Ярошевського). Трагічна подія набула розголосу в православному світі, оскільки конфлікт поглядів про перспективу адміністративного устрою колишньої частини Російської православної церкви призвів до кровопролиття, котре здійснила духовна особа в чернецтві.
В українській, російській та польській історіографії побутують раніше усталені погляди на постать архімандрита Смарагда (Латишенкова), також знаходимо у дослідженнях мало відомостей біографічного характеру, у них не проаналізовано глибинних спонук, котрі штовхнули духовну особу на тяжкий як з церковного, так і світського погляду злочин.
Одним із перших, хто подав власну інтерпретацію причин і самої події 8 лютого 1923 р. став А. Світіч [1]. Він не лише навів загальні біографічні моменти з життя архімандрита Смарагда, але й назвав його видатним богословом-істориком, адміністратором, чудовим проповідником, знавцем канонів, історії Вселенської церкви, котрий користувався повагою віруючих і любов’ю вихованців Хомської духовної семінарії [1, 36-37]. На момент вбивства А. Світіч констатував наявність у Смарагда (Латишенкова) нервової хвороби.
У 1966 р. професор Іван Власовський виданням другої книги четвертого тому завершив працю над «Нарисом історії Української православної церкви». Характеризуючи здобуття автокефалії Православною церквою в Польщі, він детально зупинився на ролі в цьому процесі митрополита Юрія (Ярошевського). Звісно, що Іван Власовський згадав і про трагічну кончину владики в 1923 р. від пострілів архімандрита Смарагда (Латишенкова). Насамперед він скритикував А. Світіча, вказавши, що його хронологія подій не дає підстави «до висновку й про особисті мотиви, якими викликано було вбивство архімандритом Смарагдом митрополита Юрія» [2, 25]. Вчинок архімандрита Іван Власовський назвав «актом політиканства в Церкві так званих «істінно-русских людей» в ім’я єдиної і неподільної Росії» [2, 25].
Деякі цікаві моменти, котрі пояснювали причини вчинку архімандрита Смарагда подав у своєму дослідженні у 1984 р. доктор Юрій Мулик-Луцик. Він вважав, що Смарагд (Латишенков) пішов на вбивство з огляду на російські шовіністичні переконання, вважаючи автокефалію Православної церкви в Польщі розбиттям єдиної і неподільної Російської церкви [3, 366-367].
Вже відомі короткі факти про вбивство 8 лютого 1923 р. і його виконавця повторили укладачі першого тому збірника документів і матеріалів «Мартирологія українських церков», який побачив світ у 1987 р., Осип Зінкевич і Олександр Воронин [4, 1015-1016].
Не обійшов увагою постаті архімандрита Смарагда і російський церковний історик сучасної доби протоієрей Владіслав Ципін. Він охарактеризував дії Латишенкова як результат крайньої напруження, котре виникло внаслідок вибраного митрополитом Юрієм шляху до автокефалії і підкорення у даному питанні диктату польської влади [5, 226]. Протоієрей В. Ципін, на жаль, не спромігся як історик і духовна особа дати об’єктивну оцінку вчинку архімандрита, натомість назвавши його «найбільш послідовним, енергійним і освіченим противником автокефалії» [5, 226]. З чого виходить, що для священика Ципіна вбивство може бути одним із методів вирішення церковно-адміністративних справ.
Польська дослідниця Мірослава Папєжиньська-Турек вважала, що крок Смарагда (Латишенкова) став наслідком тяжкого становища православних у відновленій Польщі і політиканства православного духовенства [6, 118].
Таким чином, аналіз праць, присвячених темі нашого дослідження, свідчить про фрагментарність й описовість зображення подій, недостатнє, в силу різних причин, використання названими авторами джерельної бази, заангажованість в оцінці дій архімандрита Смарагда (Латишенкова). Тому, на основі віднайдених архівних документів і матеріалів, спробуємо пролити світло на цю постать.
Отже, народився Павло Латишенков (зауважимо, що у документах початку минулого століття зустрічаємо лише таке написання прізвища) 4 січня 1885 р. за старим стилем у сім’ї православного священика Литовської єпархії о. Антона Латишенкова [7, 57]. Після закінчення Литовської духовної семінарії, котра знаходилась у Вільно, Павло Латишенков був зарахований до Петербурзької духовної академії і навчався там за казенний кошт. У тій же академії кількома роками раніше студіював брат Павла Латишенкова Михайло. У 1905 р. він закінчив навчання дванадцятим у розрядному списку. Сам Павло Антонович завершив вищі богословські студії у столиці Російської імперії у 1909 р. Із сорока семи випускників курсу Латишенков посів друге місце за успішністю, кандидатом богословських наук із правом без додаткових усних іспитів захищати магістерську роботу. З огляду на такі здібності церковна влада пропонувала йому залишитись в академії професорським стипендіатом.
Перед прийняттям чернецтва на початку 1911 р. Павло Латишенков прийняв сан священика. Чи був він одруженим, чи висвятився, прийнявши перед тим обітницю безшлюбності, вс тановити не вдалося. У документах знаходимо відомості про його службу священиком у с. Заноричи Литовської єпархії у Віленській губернії [7].
На початку 1911 р. Павло Латишенков з’являється на Холмщині. А. Світіч стверджує, що Павло Антонович вчинив так з огляду на бажання послужити утвердженню православія у цьому краї. Попри справжні мотиви вчинку він був гостинно прийнятий у Холмі єпископом Євлогієм (Георгієвським), відомим політичним і церковним діячем на ґрунті росіянізації українських земель. Вихований у дусі російського цареправославія Латишенков був бажаною персоною на «передовому фронті» боротьби з польським католицизмом та уніатською церквою. Тому вже 17 лютого 1911 р. його зараховано у штат Холмського архієрейського дому [8]. Не гаючи часу єпископ Євлогій постриг Латишенкова в ченці з іменем Смарагд. Сталося це 19 лютого. Натомість вже 26 лютого Смарагда (Латишенкова) рукоположено в ієродиякони, а наступного дня – в ієромонахи. Вже у рапорті Священному Синоду від 28 лютого єпископ Євлогій повідомляв про здійснені постриження й висвяти і просив призначити ієромонаха Смарагда викладачем Хомської духовної семінарії. У відповідь Синод прийняв до відома рапорт холмського архієрея [9].
Повторно єпископ Євлогій намагався влаштувати Смарагда (Латишенкова) викладачем у Холмську духовну семінарію у березні 1911 р. У рапорті Священному Синодові Євлогій (Георгієвський) 11 березня доповідав, що у зв’язку із призначенням ректора ХДС архімандрита Діонисія (Валединського) настоятелем посольської церкви у Римі, посаду керівника семінарії можна доручити інспектору, ієромонаху Варлааму (Новгородському), а інспектором іменувати викладача основного і морального богослів’я священика Платона Петрова після прийняття ним чернецтва. На місце о. Петрова викладачем основного, морального і догматичного богослів’я владика Євлогій пропонував призначити ієромонаха Смарагда (Латишенкова) [10]. Очевидно, що Смарагд призначення викладачем семінарії отримав. Завдяки протекції єпархіального архієрея він невдовзі зайняв становище інспектора в навчальному закладі.
Вища богословська освіта, вірність російській ортодоксальній ідеології робила Смарагда (Латишенкова) востребуваним у різних церковних урядах Хомської єпархії, котрі одним із першочергових своїх завдань мали росіянізацію краю за посередництвом московського православія. Так, станом на 14 липня 1914 р. бачимо ієромонаха Смарагда у складі єпархіальної місіонерської ради [11]. Одним із рішень ради тоді стала ініціатива видання російською мовою «Народного толкового молитвослова» з поясненнями змісту молитов, загальної та місцевої біблійно-церковної історії.
Перша світова війна змінила хід історії Європи, окремих країн, народів. Холмська єпархія опинилась у безпосередній близькості від зони бойових дій у перші ж місяці війни. У травні 1914 р. новим Холмським єпархіальним архієреєм Священний Синод призначив єпископа Анастасія (Грибановського), а владику Євлогія (Георгієвського) переміщено у Житомир для керівництва Волинською єпархією. Натомість Антоній (Храповицький) після років праці на волинській землі переїхав у Харків [12]. Автоматично архієпископ Євлогій став іменуватися й екзархом православних Галичини з благословіння Вселенського патріарха [13, 348].
У середині вересня російські війська захопили Львів. Однією з сторінок окупації Галичини стало насадження російського православія серед українців-уніатів. Цей процес очолив Євлогій (Гергієвський). У порозумінні з Священним Синодом він розробив спеціальну програму діяльності православного духовенства на загарбаній території [14, 161]. Після ознайомлення із ситуацією і кількох місяців праці волинський єпархіальний архієрей у лютому 1915 р. доповідав Священному Синоду про організацію в Галичині 75 православних парафій. Для відповідного кадрового забезпечення Євлогій до єпископів, до складу церковних областей яких входили українські землі, «запропонувати священикам доручених їм єпархій, котрі мають повну семінарську освіту, вирізняються добрими пастирськими настроями і володіють живою малоросійською мовою, відправитись у Галичину для виконання пастирських обов’язків» [15]. Щоб виключити випадкових Євлогій (Георгієвський) просив спорядити бажаючих священиків послужними списками та конфіденційними єпископськими характеристиками кандидатів.
Прототипом церковного адміністративного органу мала стати Рада пресвітерів при архієпископові Волинському для керівництва Православної церквою в Галичині. У тому ж рапорті Священному Синодові Євлогій (Георгієвський) волів бачити у складі ради ієромонаха Смарагда (Латишенкова), оскільки той знайомий із умовами «західно-російського життя і взаємними відносинами православія і римо-католицизму» [15]. Більше того, архієпископ настільки був переконаний у вірності протеже російській ортодоксальній месіанській ідеї, що просив Синод призначити Латишенкова своїм заступником, котрий би заміщав його у випадку від’їзду зі Львова. Звісно, така посада потребувала підвищення Смарагда (Латишенкова) у духовній гідності. Тому архієпископ завершив рапорт проханням возвести Смарагда в сан архімандрита.
Священний Синод прислухався до думки архієпископа Євлогія і призначив архімандрита Смарагда заступником. На початку 1915 р. вже діяла канцелярія архієпископа Волинського з управління православними парафіями в Галичині й резидувала у Львові. Справи стосовно призначення священиків на окупованих територіях розглядав Смарагд (Латишенков), виконуючим обов’язки благочинного галицьких територій був священик М. Мітроцький [16].
Брутальну росіянізацію українців Галичини зупинив наступ австро-угорської армії. Наприкінці червня 1915 р. росіяни були змушені залишити майже весь край. Становище архімандрита Смарагда як заступника керівника православними парафіями втратило актуальність. Наступ військ Троїстого союзу на Холмщині невдовзі став загрожувати його губернському центру. Єпископ Анастасій (Грибановський) згодом доповідав Священному Синодові, що на початку червня розпочались військові дії на території Хомської єпархії, а вже 12 липня війська неприятеля знаходились за 15 верст від Холма. Від залпів гармат навіть здригався архієрейський дім і гуло в соборі. З 13 по 16 липня встановилось тимчасове затишшя і вже 17 липня російські війська залишили Люблін і увійшли в Холм [17]. Реальна загроза захоплення міста ворогом спонукала церковні інституції до евакуації. Виїхали в глиб імперії консисторія з поточними справами і документацією, духовні навчальні заклади, вивезено найцінніші документи і колекції музею Богородицького братства. Перед наближенням ворога евакуйовано губернську адміністрацію. Під впливом російської агітації та примусу тисячі православних українців залишили домівки. Натомість у Холмі та містечках залишились чекати приходу німецьких військ польське та єврейське населення [17].
О 10 годині ранку 19 липня австрійські відділи, а за ними й німецькі увійшли в губерніальний Холм. Натомість зігнане російськими військовими цивільне населення з худобою і деякими речами рухалось у напрямку Кобрина. Вже на початку серпня православні Люблінської і Хомської губерній залишили межі рідних земель. Надалі їх шлях проліг у східні області України, Росії. Повернутися додому вони змогли лише через кілька років.
Лєснинський жіночий та Яблочинський чоловічий монастирі також були евакуйовані. Перший знайшов притулок у Петрограді, а другий – у Москві. Туди ж було вивезено викладачів і студентів Холмської духовної семінарії і розташовано у будівлі Заіконоспаського духовного училища на вулиці Нікольській [18]. У Москві опинився й інспектор семінарії архімандрит Смарагд (Латишенков).
Невдовзі для архімандрита Смарагда відкрилась можливість кар’єрного зросту. Ректор Холмської духовної семінарії архімандрит Серафим був іменований Священним Синодом єпископом Бєльським. Керуючий єпархією єпископ Володимир у квітні 1916 р. вирішив покласти обов’язки ректора на інспектора Смарагда (Латишенкова), а на його місце призначив викладача семінарії М. Булгакова [19, 1].
Перебуваючи в Москві, холмські біженці поступово налагоджували працю єпархіальних інституцій. Так, на черговому засіданні Холмської єпархіальної місіонерської ради 20 жовтня 1916 р. її члени, серед них і Смарагд (Латишенков), розмірковували про напрями діяльності в єпархії у мирний час. «Після війни, - читаємо у рішенні ради, - після повернення на місце Холмська єпархіальна місія опиниться обличчям до обличчя з різними нашаруваннями, пропагандами та віяннями як: унія, релігія мазепинців, розпропаговане війною єврейство та войовничий полоно-католицизм» [20]. Смарагд (Латишенков) з колегами по раді, як бачимо, й далі перебували у полоні імперської ідеології. До списку «давніх ворогів» в особі євреїв, поляків, католиків і уніатів у змаганні за душі холмщаків вони додали ще й з мазепинців, себто, свідомих українців.
Падіння царського режиму, демократичні віяння в російському соціумі не змінили світоглядних орієнтирів Смарагда (Латишенкова). У травні 1917 р. він і далі трудився інспектором Холмської духовної семінарії. На ту пору навчальний заклад помітно скоротився. Вступників з огляду на воєнний час не було, а щорічні випуски та переведення учнів в інші семінарії суттєво зменшили чисельність ХДС. Попри це за сумлінне виконання покладених обов’язків у червні того ж року архімандрита Смарагда нагороджено благословінням Священного Синоду [21].
У 1916-1917 навчальному році штат Холмської духовної семінарії складався із чотирнадцяти осіб. Посада ректора залишалась вакантною, його заступав інспектор, архімандрит Смарагд (Латишенков), натомість обов’язки інспектора виконував викладач філософських предметів і дидактики Михайло Булгаков. З духовних осіб окрім Смарагда (Латишенкова) у ХДС працював іще викладачем гомілетики та споріднених предметів ієромонах Пилип (Морозов) [22].
Більше року духовна семінарія залишалась без ректора. Педагогічні збори, правління навчального закладу обрали на цю посаду архімандрита Смарагда (Латишенкова) і звернулись до Учбового комітету з проханням затвердити таке рішення. Наприкінці вересня 1917 р. голова Учбового комітету подав на розгляд Синоду постанову комітету про заміщення посади ректора ХДС. Після вивчення справи Синод вирішив, що з огляду на невислугу десяти років на навчальній службі Смарагдом (Латишенковим), невизначене становище семінарії як евакуйованої та незначну кількість учнів у ній погодитись із висновком Учбового комітету і до прояснення ситуації залишити посаду ректора вакантною й доручити інспектору далі виконувати обов’язки керівника навчального закладу [23].
Більшовицький переворот в Росії радикально змінив ситуацію і стосовно матеріального забезпечення колективу викладачів Холмської семінарії на чолі із Смарагдом (Латишенковим). Пролетарський терор невдовзі примусив їх шукати виходу із складної ситуації. Весною 1918 р. тимчасове керівництво Холмською єпархією здійснював єпископ Крем’янецький Діонисій (Валединський), а вже 7 червня його замінив архієпископ Волинський Євлогій (Георгієвський) [24]. Порівняно із більшовицькою Росією Україна під керівництвом гетьмана Павла Скоропадського на той час представляла собою острівець спокою. Тому виїзд в Українську Державу, яка включала в себе і територію Холмщини. представлявся порятунком для багатьох біженців. Протягом другої половини липня – у серпні 1918 р. члени Холмської духовної консисторії протоієрей М. Нікольский та протоієрей М. Ганкевич перебували у Києві, де намагалися вияснити в державних органах питання про переїзд холмських духовних інституцій.
Поштовхом до більш активних дій стало рішення 7 серпня 1918 р. Патріаршого правління ставропігійного Новоспаського монастиря в Москві про виселення з келій обителі Холмської духовної консисторії [25]. Інформація про це прискорила дії викладацької корпорації Холмської семінарії стосовно пошуку шляхів повернення в Україну. Вже 16 вересня ХДК в оголошенні духовенству Холмської єпархії повідомляла, що невдовзі на вимогу української влади переїжджає у Київ і буде розміщена у будівлі Київської духовної консисторії [26]. Переїзд консисторії тривав два тижні і закінчився 6 листопада 1918 р.
Натомість у Холмській єпархії, котра вже перебувала під контролем поляків, ситуація для Православної церкви склалась напружена. Наприкінці 1918 р. майже половина біженців вже повернулась до рідних осель і прагнула відповідної духовної опіки. Натомість польська влада всіляко використовувала момент для максимального послаблення позицій православ’я в краї. Так, на території Холмщини і Підляшшя у той час трудилось лише 29 священиків. Траплялись випадки арештів православних душпастирів, заборони відправ у місцях, де вже такі здійснювались. В окремих повітах священиків не було зовсім. Наприклад, урядовий комісар у Холмі заявив, що може дозволити служити в повіті лише чотирьом священикам [27]. Про повернення Холмської духовної семінарії не могло бути й мови.
Очевидно, що одночасно з консисторією або з незначним часовим відривом виїхав з Москви і персонал Холмської духовної семінарії на чолі із виконувачем обов’язків ректора архімандритом Смарагдом (Латишенковим). Оскільки територія Холмської єпархії вже тоді перебувала під контролем польської адміністрації, розташуватись у Холмі вона не змогла і з дозволу тогочасного керуючого єпархією єпископа Діонисія викладачі і вихованці зупинились у Крем’янці [3, 354-355]. Це була добра нагода в межах нового державного утвору відновити на Волині духовний навчальний заклад. Ю. Мулик-Луцик стверджує, що владика Діонисій призначив ректором семінарії у Крем’янці архімандрита Смарагда (Латишенкова) [3, 367]. Однак останній не вдовільнився цим і на початку 1920 р. самовільно залишив становище і попрямував на Харківщину в надії отримати там висвяту в єпископи. Під час подорожі на Поділлі його заарештували українці січові стрільці за антиукраїнську агітацію. Визволив Латишенкова з-під арешту міністр ісповідань Уряду УНР Іван Огієнко. Архімандрит дав йому письмове зобов’язання про припинення виступів проти української влади. Оскільки семінарія була визнана Українською Народною Республікою державною, то Смарагдом (Латишенковим) І. Огієнко передав кошти для річного фінансового забезпечення семінарії [3, 354].
Натомість на початку 1921 р. той же І. Огієнко звертався до міністра С. Стемповського з проханням вжити заходів для недопущення затвердження польською владою ректором Холмської духовної семінарії архімандрита Смарагда [28, 42]. Керівником семінарії Смарагд (Латишенков) так і не став, оскільки його попередня росіянізаційна діяльність у Холмі і Галичині була добре відома польській владі. Натомість поміркований протоієрей Олександр Громадський цілком влаштовував Варшаву [29, 155]. Смарагд (Латишенков) спробував не підкоритися цьому рішенню, але владика Діонисій за допомогою світської влади відсторонив архімандрита.
Остаточне закріплення кордонів Польщі після укладення Ризького мирного договору дозволило Варшаві звернути увагу на розв’язання внутрішніх проблем. Одним із дражливих питань виявлялась справа організаційного оформлення Православної церкви в межах Другої Речі Посполитої. Щоб зняти загрозу негативного впливу більшовицької Росії через Православну церкву вирішено сприяти набуттю автокефалії Варшавською митрополією. Частина поміркованих єпископів розуміла складність становища православних в Польщі і погодилась на це. Натомість окремі єпископи і духовенство, які стояли на російських шовіністичних позиціях, бойкотували процес. До цього гуртка належав й архімандрит Смарагд (Латишенков). Саме вони постійно інформували московського патріарха про кроки митрополита Юрія (Ярошевського), екзарха Православної церкви в Польщі, на шляху до самоуправління [30, 183].
Деструктивна позиція єпископів-москвофілів почала загрожувати внутрішній безпеці польської держави і Варшава прийняла рішення про їх нейтралізацію шляхом заборони діяльності й заслання в монастирі. Один із них єпископ Сергій (Корольов), який був висвячений без погодження з польською владою, перебував в ізоляції в Яблочинському монастирі Люблінського воєводства. Незважаючи на обставини єпископ проводив широку агітаційну роботу серед проросійського духовенства, листувався із Московською патріархією в обхід свого першоієрарха, виступав проти автокефалії Православної церкви в Польщі. Серед чільних однодумців Сергія (Корольова) був і архімандрит Смарагд (Латишенков) [31]. Деструктивна діяльність єпископа стала причиною його висилки у травні 1922 р. за межі Другої Речі Посполитої.
За непослух церковній владі архімандрит Смарагд (Латишенков) був заборонений митрополитом Юрієм (Ярошевським) у священнослужінні. Однак, він цієї заборони не взяв до уваги і самовільно виїхав у Гродненську єпархію до єпископа Володимира. Восьмого вересня 1922 р. Священний Синод підтвердив кару, накладену на архімандрита Смарагда, однак він і далі не підкорявся вищій церковній владі [32, 5]. Постановою Священного Синоду 12 жовтня того ж року Володимира (Тихоницького) усунуто з кафедри. Ще раніше було відсторонено від церковних справ і вислано у Милецький монастир на Волині Пантелеймона (Рожновського).
Ще до усунення із займаних становищ, єпископи-опозиціонери звернулись безпосередньо до московського патріарха за дозволом висвятити Смарагда (Латишенкова) в єпископи. Як стверджував А. Світіч патріарх Тихон доручив Віленському архієпископу Єлевферію (Богоявленському) разом з єпископами опозиціонерами висвятити архімандрита Смарагда на єпископа Слуцького, вікарія Мінської єпархії [1, 38]. Також А. Світіч наводить цитату з іще однієї доповіді архієпископа Єлевферія, єпископів Володимира і Сергія патріарху Тихону у якому ті начебто попереджають святителя про можливі неадекватні дії Латишенкова у випадку, якщо не буде підтверджено рішення про його хіротонію. Так названі єпископи, образно кажучи, вклали револьвер у руки архімандриту Смарагду.
За офіційною версією архімандрит Смарагд кілька разів з’являвся на прийом до митрополита Юрія і вів суперечки про неканонічність дій останнього, звинувачував у зраді православ’ю. Напруження думок Латишенкова сягнуло межі і він зважився на злочин, котрий трактується як один із тяжчих в християнстві – на вбивство. Заздалегідь придбав револьвер, кілька днів таємно в лісі навчався стріляти. Очевидно боявся не влучити. Рокового 8 лютого 1923 р. о 17 годині Смарагд (Латишенков) прийшов на прийом до глави Православної церкви в Польщі. Після двогодинної розмови архімандрит пострілами з револьвера вбив митрополита Юрія [1, 40].
Варшавський окружний суд не виявив у Латишенкова ознак нервової хвороби і засудив до дванадцяти років ув’язнення. Одночасно його позбавили духовного і чернечого звання. Увесь термін ув’язнення Павло Латишенков відбув у Мокотовській тюрмі у Варшаві. Вбивство митрополита Юрія, як не дивно, прискорило проголошення автокефалії. Одночасно було покладено край існуванню радикальної опозиції в Православній церкві в Польщі. Після дванадцятирічного ув’язнення Смарагд (Латишенков) виїхав у 1935 р. у Чехословаччину.
Якщо говорити про причини вчинку Смарагда (Латишенкова), то вони виразно крились у нав’язаних йому з дитинства ідейних орієнтирах. Родинне виховання, роки навчання у стінах духовних семінарії й академії були наповнені насичені ідеями російського великодержавного шовінізму з ореолом православного месіанізму, пронизані несприйняттям інших культур. І коли, після падіння Російської імперії, розпочався процес виділення з Московської церкви окремих церковних організмів Смарагд (Латишенков) сприйняв це як зраду православній вірі. Провина за вчинений архімандритом злочин і тяжку церковну провину лежить також на архієпископові Єлевферію, єпископах Сергієві та Володимирові, котрі у свою чергу не лише не застерегли Латишенкова, але й всіляко своїми діями і висловлюваннями штовхали на вбивство. Трагедія Смарагда (Латишенкова) полягала в тому, що він при всій високій освіті так і не зміг розмежувати віррність святому православію від вірності російському месіанізму.
Володимир Борщевич,
кандидат історичних наук
Посилання
1.Свитич А. К. Православная церковь в Польше и её автокефалия. – Буэнос-Айрес, 1959. – 231 с.
2. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. У 4-х т., 5-ти кн. / Друге видання. – Нью-Йорк; Київ; Баунд-Брук: УАПЦ, 1990. – Том 4, кн. 2. - 416 с.
3.Савчук С., Мулик-Луцик Ю. Історія Української Греко-православної церкви в Канаді. У 4-х т. – Вінніпег: Екклезія, 1984. - Том перший: Київська церковна традиція українців Канади. – 616 с.
4. Мартирологія українських церков / Документи, матеріали, християнський самвидав України. Упор. і ред.: О. Зінкевич, О. Воронин. У 4-х т. – Торонто; Балтимор: «Смолоскип», 1987. – Том перший: Українська православна церква. – 1207 с.
5. Цыпин В., прот. История Русской церкви: 1917-1997. – Москва: Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. – 832 с.
6.Papierzynska-Turek M. Miedzy tradycja a rzeczywistoscia. Panstwo wobec prawoslawia 1918-1939. – Warszawa: Panstwowe Wydawnictwo Naukowe, 1989. – 484 s.
7. Биография иеромонаха Смарагда (Латышенкова), 1911 г.
8.Указ Холмской духовной консистории, № 588, 17 февраля 1911 г.
9.Указ Священного Синода епископу Холмскому Євлогию (Георгиевскому), № 3532, 15 марта 1911 г.
10. Рапорт епископа Холмского Евлогия (Георгиевского) Священному Синоду, № 129, 11 марта 1911 г.
11. Персональный состав Холмского епархиального миссионерского совета, 14 июля 1914 г.
12.Указ Священного Синода № 8202, 19 мая 1914 г.
13. Смолич И. К. История Русской церкви: 1700-1917. - Москва: Издательство Спасо-Преображенского Валаамского монастыря, 1997. – Часть вторая. - 800 с.
14. Бахтурина А. Ю. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. – Москва, 2000. – 264 с.
15.Указ Священного Синода № 1421, февраль 1915 г.
16.Письмо Канцелярии архиепископа Волынского и Житомирского Холмской духовной консистории, Львов в Галичине, № 687, 25 аперля 1915 г.
17.Рапорт епископа Холмского Анастасия (Грибановского) об эвакуации церквей и консистории Холмской епархии, г. Минск, № 172, 12 августа 1915 г.
18.Письмо правления Холмской духовной семинарии Холмской духовной консистории, № 627, 29 июля 1916 г.
19.Резолюция епископа Владимира, № 580, 4 апреля 1916 г.
20.Рапорт Холмского епархиального миссионерского совета Холмской духовной консистории, № 2, 20 октября 1916 г.
21.Список награждённых Священным Синодом по Холмской епархии к 29 июню 1917 г.
22.Список преподавателей Холмской духовной семинарии в 1916-1917 учебном году.
23.Указ из Святейшего правительствующего синода Холмской духовной консистории, № 9216 6 октября 1917 г.
24.Указ Святейшего Патриарха и Священного Синода, № 1400, 7 июня 1918 г.
25.Указ Патриаршего управления ставропигиального Новоспасского монастыря, 7 августа 1918 г.
26.Объявление Холмской духовной консистории духовенству Холмской епархии, 16 сентября 1918 г.
27.Докладна записка Холмської духовної колегії єпископу Крем’янецькому, керуючому Холмською єпархією Діонисію (Валединському), м. Київ, 31 грудня 1918 р.
28.Лист міністра ісповідань І. Огієнка міністру С. Стемповському, 5 січня 1921 р. // Пам’ятки. Епістолярна спадщина Івана Огієнка (митрополита Огієнка): 1907-1968. – Київ: Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 2001. – Т. 2. – 478 с. – С. 41-42.
29.Лист професора І. Огієнка ректору Крем’янецької духовної семінарії, протоієреєві Олександру Громадському, 20 грудня 1921 р. // Пам’ятки. Епістолярна спадщина Івана Огієнка (митрополита Огієнка): 1907-1968. – Київ: Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 2001. – Т. 2. – 478 с. – С. 155.
30.Лист професора І. Огієнка митрополиту Юрію (Ярошевському), 16 березня 1922 р. // Пам’ятки. Епістолярна спадщина Івана Огієнка (митрополита Огієнка): 1907-1968. – Київ: Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства, 2001. – Т. 2. – 478 с. – С. 183.
31.Pismo Wojewody Lubelskiego St. Moskalewskiego do Ministerstwa spraw wewnetrznych, L: 234/Tajne, 12 maja 1922 r.
32.Журнал № 15 заседания Священного Синода Православной митрополии в Польше, 12 октября 1922 г. // Вестник Православной митрополии в Польше. – 1924. - № 37-38. – 14 декабря. – С. 4-5.
