Розташована в двадцяти кілометрах від кордону з Росією, посеред Поліських лісів, в яких заховався райцентр Корюківка, Свято-Вознесенська церква прозташована в приміщенні колишнього районного суду, на березі річки, поруч знаходиться храм УПЦ МП, але ніхто не скаже, що сюди на службу ходить менше людей. Заходжу до храму, і відразу ж чую чудесний, милозвучний спів настоятеля о. Тараса Баїка та його хору. Після служби бесідуємо.
- Не страшно було Вам отче їхати сюди, з Луцької семінарії?
- Боявся, край чужий, але владика Михаїл благословив, тож треба було їхати – послушаніє.
- Як вам живеться на парафії?
- Церква то боротьба зі злом. Потроху знімаємо ту пелену байдужості з очей людських. Після війни тут церкви закрили, люди відвикли й ходити до церкви, молитися, багато хто ходить тільки на Паску. Багато байдужих до церкви, віри.
- Проте я знаю, що у Вас тут непоганий авторитет тож розкажіть чим можете похвалитися?
- Як казав апостол Павло, - «тільки немочами своїми». Працюємо, молимося. Знаходяться жертводавці, ось нещодавно дарохранительницю подарували, плануємо купол поставити. Мені особисте житло подарували. Спасибі хочеться сказати п. Вірі, вона дуже допомогла церкві матеріалом, приїздила вимирювала які треба дошки й куди, привозила їх. Окрім того хотілося б згадати Поліну Іванівну Савченко та Раїсу Семенівну Тихоновську які активно працюють в нашій громаді.
- Отче, наскільки мені відомо ви вже й територію Росії почали окормляти?
- Не зовсім так, але в Брянсь квартиру святити їздив. Із вражень хотів би сказати, що там щось не видно «православного відродження». Хоча з іншого боку відношення в Росії до священиків з іншого Патріархату набагато краще ніж у нас на Україні.
Продвжуємо спілкування з активною парафіянкою, старостою релігійної громади Лідією Яківною Олексієнко
- Громаду заснували у 2005 році, -
розповідає Лідія Яківна, - Хоч поруч і Росія але ми за свою, українську церкву. Спочатку коли ми, а мене підтримувала у цьому питанні Тарасенко Ніна Миколаївна, вирішили створити церкву то не було приміщення, то почали служити у виборчому штабі «Нашої України», зранку висіли ікони, після служби політичні прапори. Ох, і попадало мені за це від керівництва. Взагалі вся наша районна організація, а я очолюю місцеву організаію Української Народної Партії, виступає на підтримку Київського Патріархату. Тоді ми почали шукати приміщення, і ось нам віддали це. Ми його перебудували трохи.
Серед хористок вжако не помітити Світлану Михайлівну Прищепу, вона напам'ять знає всю службу, псалми колишня вчителька.
- Колись, ще за часів СРСР, мені сказали або Бог або робота. Довелося піти потім ще півроку залишалася без праці, але влашувалася. Бог допоміг витримати. Чоловік Світлани Михайлівни Василь Володимирович пономар, а до того ще й поет. Ось так живе і розвивається православна громада біля кордону з Росією, в партизанському краї.
Олександр ЯСЕНЧУК
