до 90-ї річниці із дня мученицької кончини присвячується…
«Пам’ять праведного з похвалами»
(книга Псалтир).
В цьому році виповнюється 90 років із дня таємничої загибелі одного із високих ієрархів Російської Православної Церкви початку 20-го століття – митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського). Обставини його смерті не розкриті і до сьогодні. Для нас неабияку цінність складає те, що цей ієрарх посідав древню Київську кафедру, та був першоприсутнім, тобто першим членом тоді ще Святішого Урядуючого Синоду РПЦ.
Цей владика користувався високим авторитетом самого імператора Миколая ІІ, про що може свідчити його листування із ним. Також митрополит Володимир (Богоявленський) мав безперечний авторитет і серед духовенства та мирян того часу. Ми лише зазначимо, що ті буремні події початку 20-го ст., не могли не позначитись на долі тоді ще молодої української держави, та прагнення частини її духовенства в дальнішому незалежного, тобто автокефального статусу. Звичайно ми повинні звернути свою увагу на склад тодішнього єпископату, який знаходився на теренах України, і зробимо висновок, що практично весь єпископат – виключно росіяни за походженням. Навіть сам митрополит Володимир (Богоявленський) походив із російської глубінки – Тамбовської єпархії, але про це трохи згодом. І беззаперечно владика будь-які прояви автокефального статусу серед духовенства та мирян присікав, як ревний захисник російського самодержавства, хоч не мало потрудився в той же час для піднесення авторитету та розвитку Київської єпархії. Так виникає закономірне запитання: як же строгий противник будь-яких проявів автокефалізації Української Церкви міг таємничо загинути? Кого не влаштовував владика-митрополит? Радикально налаштованого крила націоналістів, чи російських правителів, чи може і саме лаврське духовенство? Ми ж спробуємо підійти до цього питання з релігійної точки зору та тодішніх реалій.
Звичайно про обставини загибелі митрополита Володимира (Богоявленського) дуже багато написано в українській та російській історіографіях. Більше того, архієрейським Собором УПЦ МП 1992 року цей святитель канонізований, та його святі мощі спочивають у Києво-Печерській Лаврі, де власне його і розстріляли, під час буремних подій січня 1918 року.
Слід зауважити, що один із сучасних дослідників таємничої смерті Київського митрополита Володимира (Богоявленського) – Євген Кабанець у одній із своїх статей говорить наступне: «Одразу після Лютневої революції в Україні починають проходити єпархіальні збори частини парафіяльного духовенства, де обговорюються і питання дерусифікації та боротьби за автокефалію. Поглиблюється поділ віруючих та церковнослужителів на консерваторів і прогресистів, відбувається відокремлення українського кліру від російського й від церковної ієрархії промосковської орієнтації». Безперечно можна погодитись з цим твердженням, адже дійсно тодішні політичні події не могли не вплинути і на церковно-релігійну ситуацію в цілому. Тим паче, що відповідь на ці всі єпархіальні з’їзди була категоричною: ніякої автокефалії в Українській Церкві бути не може. Навіть питання такого не стояло на порядку денному.
Однак ініціативну групу це не зупинило, а швидше навпаки підсилило в боротьбі. Була утворена Всеукраїнська Православна Церковна Рада (ВПЦР). Зрештою центральна церковна влада, занепокоєна розколом в українській Церкві, дала дозвіл на проведення Собору, який відбувся в Києві 7-19 січня 1918 року. Цей Собор відбувався в атмосфері безкомпромісних суперечок і протистояння. На той час уже була в розпалі перша українсько-більшовицька війна, розпочата Раднаркомом з огляду на «ворожу політику» Центральної Ради. Справа церковної автокефалії та й взагалі церковної організації в Україні вирішувалася не під час пленарних засідань Собору, а на полях воєнних баталій. На Київ з 8-тисячним військом вів наступ командуючий Південним фронтом М. Муравйов. Такою була загальна панорама церковно-політичної боротьби в Україні на межі 1917-1918 рр.
24 січня «друга муравйовська армія» під командуванням поручика Рейнольда Берзіна розпочала наступ на Печерськ і протягом доби зайняла його. Києво-Печерська Лавра опинилась таким чином, опинилася в облозі більшовицьких загонів, які цілком блокували стару Печерську фортецю. Проти ночі до будинку намісника у верхньому монастирі вдерлися четверо озброєних солдатів із сестрою милосердя, які зажадали від монахів нагодувати їх вечерею, а потім ретельно обшукали будинок. Пізніше стало відомо, що вони до того ж пограбували благочинного й лаврську скарбницю, не погребувавши при цьому знеціненими кредитними білетами й бонами на мізерну суму.
Вже наступного дня – 25 січня, зухвалі обшуки й пограбування братії тривали, причому ніхто з кількасот насельників монастиря не чинив ніякого опору. Надвечір гурт зловмисників забрав приреченого архієрея з його покоїв буцімто для того, щоб відвести до коменданта. Але натомість митрополита вивели з Лаври через браму Всіхсвятської церкви й по-звірячому вбили його поміж валів Спаського бастіону, неподалік від Микільської (пізніше Січневого повстання, а нині Івана Мазепи) вулиці.
Слід зауважити, що справа із вбивством митрополита набула такого суспільного розголосу та резонансу, що переказують, і сам Муравйов був змушений відмежуватися від цього злочину, встановивши в Києво-Печерській Лаврі додаткову охорону, й дати дозвіл на урочистий похорон митрополита. Симптоматично, що на київські події одразу відгукнулася тодішня більшовицька преса: в «Известиях» від 7 лютого 1918 р. з’явилось повідомлення про трагічну загибель митрополита Київського Володимира (Богоявленського) «від рук невідомих осіб».
Слідом за цим печерські монахи зорганізували слідство у справі жахливого злочину, матеріали якого надруковані у невеличкій брошурі: «Венок на могилу высокопреосвященного митрополита Владимира». Вона вийшла друком після того, як радянські підрозділи залишили Київ (17.02-2.03.1918). Невдовзі незалежні розслідування розпочали одразу кілька слідчих комісій: Київського окружного суду, Всеросійського помісного Собору, (на якому було до речі обрано нового російського патріарха після 200-річного існування Урядуючого Синоду), та Всеукраїнського Собору, який відновив свої робочі сесії протягом літа й осені 1918 року (під час Гетьманату). Існують цілком певні свідчення, що активні розшуки через свою агентурну мережу вів Особливий відділ при штабі гетьмана Павла Скоропадського. Останній мав добре вишколені кадри інформаторів, які в контакті з департаментом поліції (державною вартою) та міністерством внутрішніх справ досить пильно контролювали поточну ситуацію у країні.
Разом з тим інформація, що вряди-годи потрапляла на шпальти київських газет протягом 1918 р., була настільки розрізненою й поверховою, що сторонній спостерігач навряд чи міг дійти якихось конкретних висновків. Чи вже тепер, з віддалі багатьох десятиліть і внаслідок копіткого пошуку, ми можемо висловлювати більш-менш категоричні думки про цю справу. Якби пересічні сучасники подій мали змогу ознайомитися з усіма матеріалами слідства, то вони, певно, були б дуже здивовані з тієї закулісної гри, що велася навколо нього.
По-перше, самі безпосередні свідки трагічної події – лаврські ченці виявились не досить щирими у своїх зізнаннях, приховуючи, а то й відверто фальсифікуючи ті обставини трагедії, які могли б їх виставити у не надто привабливому світлі. Монастирські власті подекуди навіть відмовляли слідчим органам у наданні матеріалів, що стосувалися внутрішнього життя обителі й могли якоюсь мірою розкрити підґрунтя трагедії. По-друге, діяльність слідчих груп не була скоординованою, вони не співпрацювали між собою, а лише дублювали одна одну, спираючись на вже готові матеріали, а не проводячи самостійні розслідування. Також слідство йшло дуже мляво, до нього було залучену малу кількість осіб. Зрештою головну роботу переклали на комісю Всеукраїнського Собору, московська ж група восени 1918 року самоусунулася від розслідування.
Таким чином, розглядаючи описану ситуацію, ми мусимо надати слово всім протиборчим сторонам, оскільки в їх свідченнях можуть виявитися крихти правдивої і безсторонньої інформації, яка дасть змогу дійти неупереджених висновків.
Слід зауважити, що радянська історіографія, як правило, замовчувала трагедію або робила вигляд, що в цих подіях не було жодної політичної мотивації. Втім, по свіжих слідах у 1920-30-х рр.. ще висловлювалися відверті думки про злочин. Так, науковий співробітник музейного містечка в Лаврі Г. І. Денисов, фахівець з питань новітньої історії, не криючись, заявляв, що «якби радянська влада визнала за потрібне знищити Володимира – це було б зроблено відкрито… Не можна також вважати, що вбивства допустилися якісь не вистежені грабіжники».
Скоріше за все, припускає Г. Денисов, усунення митрополита було на користь певним церковним колам (мається на увазі українське духовенство), а також частині лаврських ченців на чолі з архімандритом Климентом, якого Володимир не затвердив на посаді намісника. З іншого боку, вбивство начебто слугувало справі підбурення проти радянської влади темних неосвічених мас. Ці різнопланові інтереси, мовляв прояснюють, чому згодом було закрито слідство, «яке б не принесло користі ані прихильникам Володимира, ані його ворогам» і лише «завдало б непоправної поразки православному духовенству і всій релігії в очах релігійних мас».
Слід зауважити, що серед прибічників автокефальної церкви поширена прямо протилежна думка. «Жодного зв’язку, крім послідовності подій у часі, немає між українським церковним рухом, що призвів до скликання Всеукраїнського церковного Собору, і вбивством митрополита Володимира бандою матросів-грабіжників з більшовицького війська Муравйова, від якого українці боронили Київ скільки могли», – писав відомий історик УАПЦ, професор Іван Власовський. На його думку, злодіяння мало суто кримінальний характер, лише підсилений антирелігійною й богоборницькою атмосферою тодішньої революційної ситуації. Дослідник не скупиться на зневажливі характеристики для печерської братії, чия малодушність і боягузтво стали головною причиною кривавої розв’язки: «Братія, як перелякана мишва, сиділа по своїх норах-келіях…»
З цією оцінкою згоден і інший автор, протопресвітер М. Польський: «Забутий і покинутий своєю братією, оточений катами і вбивцями, ні в чому не повинний, тихий і смиренний старець митрополит Володимир спокійно йшов на страту. Цієї ночі спокій Лаври більше не порушувався. Увесь монастир спав міцним сном…» (До речі, навіть архієпископ Волинський Євлогій, непримиренний ворог автокефальної церкви, змушений був погодитися з непривабливою роллю печерян у тих подіях: «Монахи, які бачили, як виводять їх митрополита, не тільки не підняли тривоги, не вдарили на сполох, але ні звука нікому не сказали. Минуло досить уже часу, як хтось схаменувся й подзвонив Муравйову. (Головком розмістив свій штаб неподалік, у лаврському готелі, й мав телефонний зв’язок з монастирем. –прим. авт). Той прислав своїх жовнірів… Але було вже пізно, злочин був доконаний»).
А ми попробуємо дати характеристику усієї подвижницької та архіпастирської діяльності митрополита Володимира (Богоявленського).
Митрополит Київський Володимир (в миру – Василій Богоявленський) був «першоприсутнім» членом Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви. Народився 1 січня 1848 року в Тамбовській єпархії. Після закінчення Київської Духовної Академії в 1874 році із ступенем кандидата богослів’я, був призначений її викладачем, а з 7 червня викладач Тамбовської духовної семінарії. 13 січня 1882 р. він був рукоположений у сан пресвітера.
У 1886 році пострижений в чернецтво з ім’ям Володимир, возведений в сан архімандрита і призначений настоятелем Козелецького Троїцького монастиря. Пізніше він був призначений настоятелем Новгородського Антонієвого монастиря .
21 травня 1888 року надійшло височайше повеління бути єпископом Староруським. 3 червня 1888 року архімандрит Володимир був хіротонізований в єпископа Староруського. З 19 січня 1891 року – єпископ Самарський. 18 жовтня 1892 р. – архієпископ Карталинський і Кахетинський, Екзарх Грузії. За посадою і за кафедрою – член Святійшого Урядоючого Синоду Російської Православної Церкви.
З 21 лютого 1898 року – митрополит Московський і Коломенський Свято-Троїцької Сергієвої Лаври священно-архімандрит. З 23 листопада 1912 р. він – митрополит Петроградський і Ладожський і Свято-Троїцької Александро-Невської Лаври священноархімандрит і “першоприсутній” член Святійшого Синоду. В 1915 році Владика Володимир був удостоєний вченого ступеня доктора богослів’я. З 23 листопада 1915 року він – митрополит Київський і Галицький і Києво-Печерської Успенської Лаври священноархімандрит.
Слід сказати, що особовий склад Святійшого Урядуючого Синоду станом на 1916 рік був такий: Першоприсутній, Володимир, Митрополит Київський і Галицький і Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври священноархімандрит.
До складу Синоду також входили Макарій, Митрополит Московський і Коломенський і Свято-Троїцької Сергієвої Лаври священноархімандрит, Питирим, Митрополит Петроградський і Ладожзький і Свято-Троїцької, Олександро-Невської Лаври священноархімандрит, Платон, Екзарх Грузії, Архієпископ Карталинський і Кахетинський, Сергій, архієпископ Фінляндський і Виборський (пізніше патріарх Московський), Антоній, Архієпископ Харківський і Охтирський та Никон, Архієпископ, бувший Вологодський і Тотемський.
Митрополит Київський і Галицький Володимир за заслуги перед Церквою був нагороджений такими відзнаками та нагородами: орденом святої Анни І ступеня (1893 р.),діамантовим хрестом на клобуці (1895 р.), панагією, прикрашеною дорогоцінними коштовностями (1896 р.), діамантовим хрестом для ношення на митрі (1900 р.), орденом святого князя Володимира ІІ ступеня (1903 р.), орденом святого Олександра Невського (1907 р.), знаком ордену Святого Олександра Невського з діамантовими прикрасами (1911 р.), імператорською подарованою панагією, прикрашену дорогоцінним камінням (1912 р.), “Всемилостивейше пожаловань” хрест для предношення в священнослужінні (1913 р.), іменний Чорногорський орден князя Данила І ступеня, Сербський орден святого Савви І ступеня, орден святого Володимира І ступеня (1915 р.).
Слід зазначити, що у владики-митрополита Київського Володимира (Богоявленського), як першого члена Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви було 4 вікарних єпископи. Перший вікарій – єпископ Канівський Василій (Богдашевський) за посадою був ректором імператорської Київської Духовної Академії і настоятелем Києво-Братського Богоявленського першокласного монастиря.
Другий вікарій Київської єпархії – єпископ Чигиринський Никодим (Кротков) був за посадою настоятелем Києво-Михайлівського Золотоверхого першокласного монастиря.
Третій вікарій Київської єпархії – єпископ Черкаський Назарій (Блінов) був настоятелем Києво-Видубицького Михайлівського другокласного монастиря.
Четвертий вікарій Київської єпархії – єпископ Уманський Димитрій (Вербицький), був настоятелем Києво-Пустинно-Миколаївського монастиря.
Таким чином, владика Київський Володимир (Богоявленський) міг вправно проводити свою діяльність на посту Київського митрополита. Сам він був дуже високоосвіченою людиною.
Під час захоплення Києва червоними військами був вбитий 25 січня 1918 року. Похований у Хрестовоздвиженській Церкві Києво-Печерської Лаври, поруч з своїм попередником – митрополитом Флавіаном. На білій мармуровій дошці напис: “Здесь погребен в Бозе почивший Владимир – митрополит Київський і Галицький, священноархимандрит сия Святыя Лавры. Род.1 Января 1848 г. Сконч. 25 января 1918 г.”.
Зовсім несподівана, мученицька кончина, видатного ієрарха російської Церкви митрополита Володимира глибоко вразила всіх православних синів церкви, які близько знали в Бозі спочилого владику.
Народ, який близько знав владику “і досі не може отямитись від такої трагічної кончини митрополита Володимира, досі не може заспокоїтись від такої тяжкої втрати в російській Церкві”. І якраз, по-можливості полегшити свої страждання душі, своє стривожене серце, – писав протоієрей Іоан Корольков, – ми вважаємо своїм священним обов’язком відновити, хоч частково світлий образ пріснопам’ятного ієрарха і нагадати відомі нам віхи його подвижницького життя. Нехай наші короткі спогади про спочилого ієрарха будуть тією віткою у його вінку, розкішно заплетеному людьми, які близько знали спочилого владику. У своїх спогадах ми торкаємося студентських років життя владики і його відносин до Києво-Володимирського собору, тобто будемо торкатися першого і останнього періоду його життєдіяльності».
Мирське ім’я і прізвище владики Володимира – Василій Никифорович Богоявленський. В 1870 році він поступивши в Академію обрав предметом свого спеціального вивчення науки, які викладаються на церковно- практичному відділенні (словознавство, історію іноземних літератур, гомілетику, канонічне право і літургіку). Викладачами на цьому відділенні у нього були: В.Ф. Певницький, П.А. Лашкарев, Н.І. Петров і єп. Христофор ( в миру Ф.А. Смирнов).
До цього ж відділення причислялись викладачі класичних мов – латинської В.І. Модестов, грецької (спочатку І.М. Бобровницький, а потім і прот. Іоан Корольков). Із інших професорів, які викладали тоді загальнообов’язкові чи спеціальні предмети, користувались заслуженою популярністю: ректор Академії, архімандрит (пізніше єпископ) Філарет, інспектор, архімандрит (пізніше єпископ і доктор богослів’я) Сильвестр, Д.В. Поспехов, П.І. Ліницький, священик Г.В. Малеванський. Багато із цих професорів мали великий вплив на студента В.Н. Богоявленського, співдіючи його розумовому розвиткові і моральному самовдосконаленню, про що вже пізніше владика з глибоким задоволенням згадував.
Склад порівняно невеликого (32 студента) курсу, в якому навчався студент Богоявленський, був видатним. Із цього ж курсу вийшло три професора Академії: С.Т. Голубев, В.Н. Малінін, протоієрей Ф.Я. Покровський, і один професор історико-філософського інституту – М.І. Лілеєв. Із цього ж курсу, крім цього вийшли єпископ Антоній, бувший Вологодський, кафедральний протоієрей м. Воронежа А.М. Спаський, прот. Іоанн Лебедєв, який був ректором Вологодської духовної семінарії, прот. Н. Любимов, який був настоятелем однієї із церков на кладовищі м. Москви, відомий в Києві прот. А.А. Корсаковський, заслужений викладач духовної семінарії Н.Н. Щоглов.
Видатні здібності і зразкова працелюбність студента Богоявленсього виявились вже на І курсі його навчання в Академії. Твір його по словесності: даний Н.І. Петровим визнаний був цим професором відмінним.
Цей твір виявив (згідно слів Н.І. Петрова) особливі здібності студента Богоявленського і знайомство його з іноземною (головним чином німецькою) літературою.
Особливо виділялись серед товаришів проповідницькі труди студента Богоявленського. Його ораторський талант, який почав розвиватися під сильним впливом знаменитого київського проповідника, професора В.Ф. Певницького, додав позитивні наслідки. Його багаточисленні слова і проповіді дали йому славу видатного оратора і проповідника, (поряд з архієпископами Димитрієм (Муретовим), архієпископом Никанором, архімандритом Амвросієм). Проф. В.Ф. Певницький завжди з особливою похвалою відзивався відносно проповідей владики Володимира.
Слід зауважити, що проповідництву митрополит Володимир надавав великого значення. Проповіді митрополита Володимира завжди користувались величезною популярністю серед народу. Ось відгук одного із біографів митрополита Володимира з приводу проповідей владики на Новгородській кафедрі: “Виступаючи на амвоні із словом проповіді, Владика оживлявся: проста форма слова була зігріта вогнем у серцях тих, що слухали. Не дивно, що церква, де проповідував Владика, була завжди переповнена богомольцями. Цій святій справі проповідництва високопреосвященний Володимир залишався вірним назавжди, всюди заохочуючи до себе серця своїх пасомих словом утіхи. Пам’яткою в цьому відношенні будуть служити його бесіди на сім слів Спасителя хреста.
Крім того, владикою окремо видано багато слів та бесід, особливо коли він був Московським митрополитом. Немало також залишилось від нього слів та бесід в рукописному варіанті.
Слід зауважити, як студент В.Н. Богоявленський відзначався зразковим трудолюбством і поведінкою. Він завжди серйозно відносився до виконання своїх студентських обов’язків, і дуже дорожив лекціями наставників Академії.
Улюбленими предметами його були гомілетика, яку викладав В.Ф. Певницький, теорія і історія словесності (особливо лекції по естетиці Н.І. Петрова), канонічне право (розроблені лекції П.А. Лашкарева), і літургіка (лекції Ф.А. Смирнова, після єп. Христофора). Із загальнообов’язкових предметів В.Н. Богоявленський з великим інтересом слухав лекції по священному Писанню (архім. Філарета, С.М. Сольскаго), по філософії, (Д.В. Поспехова, П.І. Ліницького, по основному богослов’ю свящ. Г.В. Малеванського).
По своєму характеру і настрою В.Н. Богоявленський (по відозві близького його творами і друга проф. В.Н. Малиніна і прот. А.А. Корсаковського) був студент у високій степені делікатний, витриманий і тактичний. Особливо він не любив суперечок і сварок, які були властиві студентському кругові.
При цій своїй скромності студент Богоявленський відзначався великою смиренністю, як згадують його друзі, що були випадки, коли однокурсники роздразнені в якому-небудь спорі, готові були нанести один одному сильну образу, – студент Богоявленський нерідко являвся в таких випадках примирителем ворогуючих товаришів, які пізніше виражали йому щиру вдячність. Взагалі ж він користувався великою повагою серед товаришів за свою тактичність і делікатну поведінку.
По уставу академії 1869 р. студенти писали кандидатську дисертацію на 3-му курсі. Студент В.Богоявленський писав таки дисертацію подану професором П.А. Лашкаревим на тему: “Про право церковного відлучення”.
Рецензію на цю дисертацію, проф. Лашкарев між іншим дав таку: “Вникаючи в зміст церковного відлучення на основі слів про нього Священного Писання, вчення отців і вчителів Церкви і свідчень одержаних із церковної практики, автор знаходить, що відлучення хоч і супроводжується для того, хто під нього підпадає в вищій степені пагубними церквоно-моральними наслідками, тим не менш зберігає за собою завжди характер покарання виправного, тобто завжди має своєю останньою метою спасіння грішника.
Розглянувши пізніше, різні назви церковного відлучення, наскільки в них містяться вказівки на різні його степені, автор виправдовує свій загальний погляд на церковне відлучення конкретним розкриттям того, ким, і над ким, за що, і при яких умовах і як саме покладалось відлучення, виявляючи при цьому виважене знайомство з канонами, законами і практикою церкви по даному предмету. Солідності вчених прийомів автора в достатній мірі відповідає правильність викладення і слова його. Дисертація для присвоєння автору степені кандидата може бути визнано позитивно”. Із цього відгуку видно, що проф. Лашкарев, відомий як рецензент, зовсім серйозний і досить строгий відносно оцінок щодо кандидатських дисертацій, дав у повній мірі позитивний відгук про кандидатську дисертацію В. Богоявленського і не вказав у ній ніяких особливих недоліків.
Слід зауважити, що тоді студенти завершували свої офіційні заняття на 3-му курсі, а на 4-му курсі вони займалися практичними роботами і готувались до викладацької діяльності в духовних семінаріях. А хто і з студентів був більш енергійним і трудолюбивим, то такі на 4-му курсі займалися літературними трудами. До таких студентів належав і В.Н. Богоявленський. Він на 4-му курсі згідно вказівки Д.В. Поспехова, переклав з німецької мови на російську “логіку Гагемана”, яка і була надрукована в Трудах КДА за 1873 рік № 11. Незалежно від академічних занять В.Н. Богоявленський приймав участь в видавництві журналу “Воскресное Чтение” за редакцією Х.М. Орди. Він вміщував в ньому невеликі статті, як оригінальні, так і ті, які перекладав (головним чином з німецької).
Коли В.Н. Богоявленський перейшов на 4 курс і визнаний був за свої визначні успіхи, твори і зразкову поведінку достойним степені кандидата богослів’я, – на церковно православному відділенні було підняте питання про обрання кандидата на вакантну з 1869 р. кафедру церковнослов’янської мови і слов’янських мов. Н.І. Петров, який відзначив, ще на 1-му курсі видатні здібності студента Богоявленського, рекомендував обрати його кандидатом на цю кафедру і послав в закордонне відрядження для вивчення слов’янських мов.
Але інші члени академічної корпорації рекомендували на цю кафедру не менш достойного по своїм здібностям кандидата В.Н. Малинина, який був відправлений закордон і пізніше займав цю кафедру впродовж 30-ти років. А студент Богоявленський, після закінчення академічного курсу, склавши успішно лекції по гомілетиці, літургіці був призначений в рідну Тамбовську семінарію, де зайняв скромне місце викладача семінарії. Але “путі Господні неісповідимі” (Мф. 5, 20).
“Промисел Божий, направляючи стопи людини, скоро поставив кінець скромному служінню В.Н. Богоявленського і вказав йому інше, вище служіння. Невблаганна хвороба понесла в могилу його дружину, а потім і одну – єдину дитину. В цьому ударі Богоявленський побачив для себе вказівку голосу Божого і 8 лютого 1886 року прийняв монашество в Тамбовському Казанському монастирі з іменем Володимира; і таким чином, відрікшись від світу цього він присвятив себе на служіння Церкви, віддавши всі свої сили і ревність цьому великому ділу”. З цього часу розпочалось піднесення отця Володимира по ступенях ієрархічної драбини. В тому-ж 1886 році він був призначений настоятелем Новгородського Антонієвого монастиря, а в 1888 році возведений був в єпископа Староруського, в 1891 р. переведений в Самару на самостійну кафедру, а в наступному 1892 році був вже призначений у віці 45 років екзархом Грузії, а через 6 років (1898 р.), був переведений в Москву і возведений в сан митрополита. В Москві він пробув 14 років, після чого в 1912 році був призначений Петроградським митрополитом, а в 1915-му – Київським і Галицьким.
Будучи у званні митрополита, Владика не забув рідної йому Академії і відносився до неї з любов’ю, особливо до своїх наставників, з глибокою повагою. Проїжджаючи через Київ, він відвідував своїх професорів – В.Ф. Певницького, і Н.І. Петрова і інших. З любов’ю владика згадував про своє студентське життя, про добрі відносини до наставників і друзів, і про різні епізоди з академічного життя. Відносячись з глибокою повагою до своєї alma mater, високопреосвященний Володимир приходив на допомогу академії в її складних обставинах.
Коли рада Академії, згідно подання архієпископа Димитрія (Ковальницького), почала видавати (в ознаку 300-річного ювілею Академії) акти і документи, які відносяться до історії Київської Академії, і при друкуванні виявились труднощі, – владика Володимир, взнавши про це прислав, з своєї сторони, досить значну суму на це і цим дав можливість Академії продовжити цю багатокорисну і зовсім цінну справу. Крім того, митрополит Володимир вніс значну суму в касу Богоявленського братства, яке було відкрито при Академії на користь студентів.
З братською любов’ю і батьківською опікою владика відносився до вихованців нашої Академії, які у трудних обставинах звертались до нього за порадою і допомогою. З такою увагою, наприклад, він віднісся до бувшого ректора Воронезької духовної семінарії прот. Д. Ф. Певницького, до бувшого викладача тієї ж семінарії (студента Академії випуску 1871 р.) В.А. Маврицькому, своєму другові С.Т. Голубєву і прот. Іоанну Королькову.
Відносячись з великою повагою до виховавшої його Академії, а також до Києво-Печерської Лаври і іншим чернечим обителям і храмам, – владика приділяв немало уваги і Києво-Володимирському соборові, побудованому в пам’яті його небесного покровителя святого великого князя Володимира.
Владика Володимир (Богоявленський) був сильний за духом духовним архієреєм, а також великим ревнителем віри православної. Під час його перебування на Київській кафедрі продовжувалася І світова війна. В цей вирішальний момент дуже необхідна була підтримка Церкви. Згідно рішення єпархіального керівництва, затвердженого Митрополитом Володимиром від 16 вересня 1916 р. за № 3827 – пропонувалося духовенсву єпархії, благодійництвам, братствам і іншим церковним установам, в ознаменування заслуг армії, окремі члени якої так нестерпно страждають у полоні ворога, і для полегшення їх важкого стану – відірваних від батьківщини, і які у неволі терплять холод, голод, і які залишені часто духовної утіхи, – організувати серед парафіян збір необхідних засобів, а також харчових продуктів (чай, цукор, сухарі і т.п.) для полонених воїнів. В інших постановах вказувалось на відкриття спеціальних касових зборів.
У своїх проповідях митрополит Володимир (Богоявленський) закликав людей до кріпості духу, та повторював про необхідність касових зборів по різних парафіях та монастирях Київської єпархії. Щодо духовенства, то Владика Володимир, так як і його попередник, закликав духовенство морально підтримувати дух серед людей, щоби їхня віра в Бога укріплялась і зміцнювалась. Таким чином ми можемо зробити висновок із вище сказаного, що Владика Володимир (Богоявленський) як ревний архіпастир піклувався про довірену його Богом паству, і в страшні дні війни звершував Богослужіння та молебні за здоров’я (доблесної) армії та війська.
28 липня 1914 р. спалахнула І світова війна. Її розпочали Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) та Антанта (Англія, Франція, Росія). У війні взяли участь 33 країни, було мобілізовано 65 млн. солдатів, а понад 20 млн. отримали поранення. Українці були змушені брати участь у цій війні з обох сторін і, не маючи власної держави, захищати чужі інтереси (понад 3,5млн. українців було в російській армії та 250 тис. в австро-угорській). До них слід долучити 2,5 тис. українських січових стрільців, 96 загонів яких було сформовано у Галичині з початком Першої світової війни.
У стратегічних планах воюючих сторін українські землі посідали істотне місце. Росія готувалася загарбати Галичину, Буковину й Закарпаття. Австро-Угорщина прагнула приєднати Волинь і Поділля. Німеччина хотіла взяти під свій протекторат найбагатшу чорноземами країну Європи. У Росії і в Австро-Угорщині почалася кампанія з метою замаскувати неправедний характер війни, надати їй вигляду національної та оборонної. Це практично розкололо український національно-визвольний рух. “Москвофіли” – емігранти утримали в Києві “Карпатсько-руський визвольний комітет”, який закликав українців Галичини зустрічати російську армію хресними процесіями. Група політичних діячів українського визвольного руху в еміграції (Д. Донців, В. Дорошенко, М. Меленевський та ін.) заснували Союз визволення України (СВУ), який мав на меті утворення гетьманської держави за умови відвоювання українських земель у Росії та Австро-Угорщині.
Всерйоз планів відродження української державності Союз не розглядав. Уряд Австро-Угорщини мав намір використати цю організацію всебічно, аж до шпигунства в Росії. Політичні сили, які представляли українців у Росії та на території Лівобережної України, заперечували таку політику СВУ. Зокрема, “Товариство українських поступовців” (ТУП) на чолі з М. Грушевським і С. Петлюрою, який очолював УСДРП, вирішили підтримати Росію у війні. Демонструючи свою лояльність, українські діячі часто схвалювали воєнні зусилля царського уряду.
Отже, на початку ХХ ст. Україна була одним із розвинутих регіонів Росії, хоча розвиток капіталізму в промисловості відбувався за збереження залишків феодалізму на селі. Столипінська реформа, попри її позитивні аспекти, спричинила посилення соціальної диференціації селянства. Зросли національні й соціальні суперечності як наслідок світової економічної кризи, що й призвело до Революції 1905-1907 рр. Активізувався суспільно-політичний і національно-визвольний Рух, ознакою чого стало виникнення нових партій. Загострилася народна боротьба проти соціального і національного гніту на західноукраїнських землях. Під впливом подій1905-1907 рр. розвивався демократичний визвольний рух. Зростання рівня політичної та національної самосвідомості істотно сприяло розвиткові української культури і духовності серед народу. Події Першої світової війни прискорили процес соціальних змін у тогочасному суспільстві.
Не була винятком із загального становища і Церква під час цих буремних подій в Російській імперії. Київ і Київська єпархія були в епіцентрі цих подій. Київські митрополити робили все можливе аби не допустити розчарування серед народу Божого.
Діяльність цих трьох митрополитів на початку ХХ ст. свідчить про їхню роль в житті та розвитку Православної Церкви. Київські митрополити були тією ланкою навколо якої всі єдналися. Духовно-національне та культурне піднесіння серед народу і є цьому свідчення.
Таким чином ми можемо чітко і однозначно зробити висновок, що високопреосвященнійший митрополит Володимир (Богоявленський) був непересічною особистістю в житті та історії Української Церкви, та власне вбивство його не мало жодного відношення до спави рук самодержавців. А швидше за все він став жертвою кримінального злочину через свою непохитну позицію, щодо розв’язки ситуації, яка складалася на території України. Звичайно тепер уже на віддалі 90-річного рубікону, який відділяє нас від трагічної смерті митрополита Володимира, ми можемо багато чого сказати, що раніше замовчувалося. Винні були усі, хто знав, і хто бачив, як виводять митрополита з покоїв. Але це була справа рук київської асоціації «вільних анархістів», на чолі яких стояла цивільна громадянка «Арсентьєва» (псевдонім; над цим ім’ям стоїть печатка «зареєстровано в архів», – Прим. авт), котра ще місяць тому служила в міській продовольчій управі… Вічна пам’ять великому мученику та святителю Церкви Христової – митрополиту Володимиру….
Андрій Дигідь,
кандидат богословських наук,
викладач-асистент Київської Православної
Богословської Академії.
