Столична парафія св. преподобного Миколи Святоші в Академмістечку (просп.Вернадського, 85, поблизу ст. метро Академмістечко) 4-6 липня організувала чергову, п’ятдесят восьму за лічбою, паломницьку поїздку. Цього разу її вірні здійснили прощу до славного Манявського скита та історичного селища Криворівня в серці Карпат. Традиційно у паломництвах беруть участь не лише вірні цієї парафії, але й інших київських церков, зокрема, цього разу була присутня значна група парафіян церкви Св. Духа на Русанівці, і також до учасників долучилися навіть православні з УПЦ Московського патріархату, які бажали ближче ознайомитися з духовними скарбами Української церкви.

 

    За вже усталеною традицією, перед початком подорожі настоятель парафії о. Віктор Квас відслужив молебень та поблагословив майже півсотні прочан на чолі з о. Андрієм Мартинюком на успішну і душекорисну поїздку. У своєму слові отець-настоятель зазначив, що Манявський скит, перша письмова згадка про організоване чернече життя в якому належить до 1608 року, був заснований ченцями-подвижниками Іовом Княгиницьким та Феодосієм Манявським. Нинішнього року, 7 липня, виповнилося 400 років з дня закладення обителі. Значення Манявського Хрестовоздвиженського монастиря для Української церкви полягає в тому, що попри його розташування далеко від берегів Дніпра і під владою неприязних до православної віри спочатку Польсько-Литовської держави, а пізніше – імперії австрійських Габсбургів, його братії на відміну від інших більших і багатших обителей – Почаївської, Межирицької, Корецької – вдалося до кінця зберегти православ’я.

 

    Створений на афонський взірець і з благословення св. Гори, Манявський скит, якому підпорядковувалося 550 малих дочірніх монастирів, пустиней та келій у Прикарпатті, Карпатах, на Поділлі і навіть у Валахії й Молдові, 1785 року все ж був просто закритий австрійською владою, але не відступив від рідної віри. Монахи розійшлись по довколишніх світах, несучи свідчення твердості у православ’ї та вірності батьківській церкві.

 

    Відроджена 1998 року обитель стала не лише чи не найважливішим православним центром на Прикарпатті, але й, очевидно, єдиною давньою обителлю України, яка протягом своєї історії ніколи не належала не лише греко-католицькій, але й московській церкві.

 

    Благословивши паломників, о. Віктор вручив їх під опіку Матінки Божої та св. Миколая, покровителя всіх подорожніх.

 

    Мужньо витримавши десятигодинний нічний переїзд, наступного дня прочани прибули до розташованої серед лісу у передгір’ях Карпат святої обителі. У Скиті, який під особистим керівництвом архієпископа Івано-Франківського і Галицького Іоасафа саме готувався до урочистостей з нагоди власного ювілею за участю Святішого патріарха Філарета, вони взяли участь у св. Божественній літургії в малому Свято-Благовіщенському храмі, збудованому у ХVІІ ст.

 

    Кияни оглянули Свято-Хрестовоздвиженський собор, недавно відроджений і збудований з ялинових колод на взірець дерев’яної у ХVІІ ст. Свято-Преображенської Церкви у Межигірському монастирі поблизу Києва. У ньому вони поклонилися мощам святих засновників обителі, які спочивають під спудом, прослухали цікаву й змістовну екскурсію про заснування, становлення, закриття і відродження монастиря, який у народі називають „українським Афоном”. Почули оповідь про прекрасний іконостас, створений у 1698–1705 роках „українським Рафаелем” ігуменом Луцького Братського Хрестовоздвиженського монастиря Іовом Кондзелевичем. Після закриття обителі цей іконостас був проданий до церкви сусіднього містечка Богородчани, а пізніше завдяки своїй мистецькій вартості був вивезений австрійцями до Відня й повернутий у Галичину митрополитом Андреєм Шептицьким. Нині він неначе перлина прикрашає колекцію ікономалярства Національного музею у Львові.

 

    Змогли побачити також ікону Матері Божої, яку вшановує чимало паломників. Написана 1788 року на святій Афонській горі у Греції, вона була потім передана на Новий Афон на Кавказ і вже з тих країв, під час післяреволюційних гонінь, чудесним чином, за благословенням самої матінки Божої врешті-решт потрапила в Україну – до Хрестовоздвиженського Манявського чоловічого монастиря.

 

    Ікону у скит 25 червня 2003 року передав 95-літній чернець, вихованець гори Афон. Саме цьому монаху з’явилася Божа Мати і веліла передати чудотворний образ „до українського Афону”. Це було у 1997 році. Він запитав у Матері Божої: „Де ж є той Український Афон? Я такого не знаю...” Божа мати відповіла, що це – Манявський скит.

 

    Та коли він у 1997 році побував у Манявському скиті і побачив майже повне спустошення – відмовився від наміру залишити тут ікону. Через кілька років Мати Божа з’явилася до нього вдруге й наказала віддати ікону до скита протягом трьох днів. Це й було зроблено. Нині до цієї святині линуть люди не лише з різних куточків України, але й з різних країн світу. Вони отримують від ікони зцілення...

 

    Оглянувши дві вежі, дзвіницю та печеру самітника на монастирському подвір’ї, попри дощ, що набирав сили, паломники з київських гір піднялися до розташованого на горі Блаженного каменя, де здійснювали усамітнену молитву засновники обителі, й змогли помолилися кожен у своїй потребі. Вони на власні очі побачили, як скапує вода з-під каменя, причому інтенсивність цього, за словами ченців, залежить від стану духовного життя в монастирі. Коли у 1785 році австрійська влада закрила обитель, вода припинила капати цілковито, з’являючись лише один раз на рік, 7 липня, на свято Іоанна Предтечі. Від 1998 року, коли до Скита повернулися монахи, вода з’явилася знову. Проте вона зникає, якщо серед насельників починаються негаразди чи чвари.

 

    Лише дощ та жорсткі рамки екскурсійної програми змусили нас покинути гостинну обитель. Проїхавши славні курортні містечка Яремче й Ворохту, оглянувши там знані в цілій Україні водоспад і гуцульський етнографічний ярмарок, надивившись на чудове мистецтво цієї талановитої та працьовитої етнічної групи українців, перетнувши на висоті 1100 м Краснопільський перевал, прочани прибули до селища Криворівня у самому центрі Карпатських гір. Тут у сільській церкві Різдва Пресвятої Богородиці, яка стала всесвітньо відомою завдяки тому, що у ній знімали фільм „Тіні забутих предків” (режисер С.Параджанов, оператор Ю.Іллєнко), кияни зустрілися з її парохом, завідувачем видавничим відділом Коломийсько-Косівської єпархії УПЦ КП протоієреєм Іваном Рибаруком. Після участі у вечірні (хоча вона тут, у глухому карпатському селі, щосуботи розпочинається аж о 20 годині, коли виконані усі домашні роботи, але збирає більшість населення Криворівні) київські паломники мали довгу розмову з надзвичайно освіченим й ерудованим священиком. Говорили про православ’я, помісну церкву, місцеві традиції та особливості богослужіння, співжиття з іновірцями, екуменізм і різні сторони життя християнина.

 

    Отець Іван, мешкаючи далеко від великих міст, редагує прекрасний часопис „Лоза виноградна”. Під час бесіди він вільно, напам’ять цитує не лише Святе письмо Старого й Нового Заповіту, але й отців церкви, православних та католицьких богословів і літургистів, навіть західноєвропейських мислителів – Ґ.В.Ф.Гегеля, А.Камю та інших. Його тверезий, по-життєвому поміркований підхід до позитивних і негативних сторін життя християнина припав до душі більшості співбесідників, навіть тим, що раніше не надто цікавилися релігійними питаннями. Ми зрозуміли, чому до Криворівні зустрітися з ним приїздять не лише православні усіх відгалужень Української церкви, але й католики обох обрядів. Активна громадська та будівнича діяльність священика (у різних кутках села ним разом із парафіянами збудовано понад десяток капличок, двері яких не зачиняються навіть уночі) приваблює до храму молодь, у чому ми могли наочно переконатися під час розмови.

 

    Помилувавшись нерукотворною красою карпатської природи, переночувавши хто у Криворівні, хто у розташованому неподалік більшому селищі Верховина, наша група направилася у зворотну подорож через Буковину й Поділля.

 

    Коротка поломка автобуса у селі Зинків Чернівецької області, з якою швидко справилися наші досвідчені водії, стала приводом, щоб оглянути місцеву дерев’яну трибанну церкву св. Архангела Михаїла. Вона збудована у найкращих традиціях буковинської народної архітектури, хоча, як і більшість історичних дерев’яних церков, нині неначе казковий велетень прихована під недуже зграбними бляшаними „латами”. В середині церкви можна оглянути добре збережений дерев’яний іконостас, нижня частина якого, очевидно, походить з першої половини ХVІІІ ст. Особливу увагу привертають виконані в барокових традиціях намісні ікони св. Миколая та Собору св. Архангела Михаїла. Стиль останньої є більш вільним, аніж у аналогічній іконі, відтвореній реставраторами у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі в Києві.

 

    Цікаво, що барокові мистецькі традиції продовжують зберігатися серед місцевої людності, про що свідчить розкішний бароковий картуш на стінописі Розп’яття Христового у барабані головної бані цієї ж церкви, хоча ця композиція виконана, очевидно, місцевими майстрами вже у наш час.

 

    На шляху ми заїхали до одного з найбільших в Україні замків − Меджибожа (Хмельницька обл.), збудованого польськими магнатами Синявськими у XVI ст. Попри свою міць, він усе ж не встояв перед козацькими військами під час Української національної революції в середині XVIІ ст.

 

    У Меджибожі можна піднятися на височезну 40-метрову Вартову вежу, звідки далеко видно прекрасні ландшафти українського Поділля. До наших днів збереглася замкова каплиця. Її готичні склепіння, незвичні для нас, сучасних православних, але такі типові для XVI - XVIІ століть (пригадаймо П’ятницьку церкву у Львові чи відбудовану св. Петром Могилою вівтарну частину київської церкви Спаса-на-Берестові), неначе ще раз нагадують нам: ми − така ж сама частина Європи, як Франція чи Англія, Німеччина чи Польща. Особливо усіх порадувало, що нині в цій каплиці завдяки старанням архієпископа Хмельницького Антонія діє Свято-Миколаївська громада УПЦ Київського Патріархату.

 

    А далі ми ще відвідали Спасо-Преображенський жіночий монастир в селі Головчинці поблизу Летичива на березі Південного Бугу. У цьому монастирі, заснованому, як і замок, у XVI ст., що нині належить російській церкві, наші прочани поклонилися шанованому у тих місцях образові св. пр. Онуфрія Великого й набрали води з розташованого неподалік від обителі джерела святого. Окремі учасники групи навіть повністю занурилися у холодну воду в купальні, розташованій поряд. Окрім келійних корпусів з першої половини ХІХ ст., історичних будівель тут майже не збереглося.

 

    Вже стемніло надворі, коли наші потомлені, але щасливі й сповнені благодаті прочани повернулися до Києва, маючи в своїх серцях сонячну згадку про святі місця, які нам, дякуючи Богові, пощастило відвідати, та надію доторкнутися до інших благодатних християнських святинь, на які наша матінка-Україна, слава Богу, дуже багата. Єдине, про що ми жалкували − що за браком часу не змогли потрапити до тих численних храмів, які зустрічалися по дорозі.