І це видно також по тому, що разом з Патріархом приїхав Предстоятель Елладської Церкви Архиєпископ Єронім, не зважаючи на те, що Патріарх Московський Алексій звернувся до нього з листом не їхати на це святкування. Але екстрений Синод Елладської Церкви ухвалив рішення, що би все таки святкову делегацію в Україну очолив саме глава Елладської Церкви. Це є також важливий крок. Так само як і важливо прозвучала напередодні Великодні заява Єрусалимського Патріарха, який сказав, що даремно Московський Патріархат переймається проблемами розширення присутності Румунської Церкви в Молдові, та зазначив майже дослівно так: «Ось Україна, це дійсно проблема і це те питання, яке потрібно вирішувати».
Вже це радує, що питання, яке перетворилося у замкнуте, у внутрішньо українське коло, коли розділене суспільство спровокувало розділення Церкви, а розділення Церкви підживлювало розділення суспільства, знаходить своє вирішення саме через закликання зовнішніх посередників. Якщо ми самі, на жаль, не можемо тут знайти порозуміння, то нам дійсно потрібні беззаперечні авторитети, які допоможуть нам знайти вірний шлях розвитку болючої проблеми українського Православ’я.
— Сьогодні в мас-медіа говориться, що може змінитися і статус УПЦ КП, поширюються слухи про якісь таємні переговори УПЦ КП зі Вселенською Патріархією. Що є реально і наскільки УПЦ КП готова до таких змін?
— Цікаво відзначити, що такі заяви відбуваються саме зі сторони представників Московського Патріархату. При чому, вони відбуваються на фоні інших заяв, що Вселенський Патріарх не бажає, щоби представники Київського Патріархату були присутні на тих заходах, на яких буде присутнім він. Тобто, з точки зору логіки, доволі важко зрозуміти позицію представників Московського Патріархату, зі слів яких виходить, що з одного боку Вселенський Патріарх не хоче бачити єрархів УПЦ КП на заходах за своєю участю, а з іншого боку хоче взяти їх у свою юрисдикцію. То виникає запитання: як він хоче це зробити? Заочно, не бачачи єрархів і духовенство Київського Патріархату?
Напевно ці повідомлення викликані панічною реакцією, яка є в Москві на візит Вселенського Патріарха в Україну, та є результатом зламу цієї московської матриці у політиці по відношення до України. Як один із можливих варіантів розв’язанні української церковної проблеми такий варіант неодноразово підіймався, у т.ч., декілька років тому. Але говорити, що такий варіант є остаточним чи він дійсно буде реалізуватися, поки що такі твердження є явно не на часі.
— Звичайно, якщо би йшлося про таке порозуміння, то однозначно такі переговори потрібно було би вести не заочно. Сьогодні також говориться, що Вселенська Патріархія готова відкрити своє представництво в Україні у формі відновленої Київської митрополії, яка існувала до кінця ХVІІ ст. Така думка нерідко сприймається як оптимальний варіант. Як Ви думаєте, чи Київський Патріархат готовий підтримати таку митрополію, приєднатися до неї, і таким чином навіть пожертвувати своїм патріаршим статусом, чи пожертвувати свою автокефальністю заради такого канонічного статусу?
— Якщо говорити про певний канонічний статус, то це питання нас не дуже хвилює. Бо як зазначив нещодавно Святіший Патріарх Філарет, якби він турбувався про свій канонічний статус, то він би ніколи не виходив з Московського Патріархату і був би зараз Предстоятелем Української Православної Церкви у складі Московського Патріархату та мав би цей визнаний канонічний статус. Тому нам не йдеться про те, щоби отримати якесь канонічне визнання з боку тієї чи іншої помісної Православної Церкви саме в обмін на статус незалежності чи статус Патріархату. Єдина мотивація наша і те, чого ми прагнемо, це, по-перше, об’єднання Православних Церков в Україні в єдину Церкву, по-друге, це визнання української помісної автокефальної Церкви з боку інших помісних Православних Церков.
Якщо Константинопольський Патріархат зможе запропонувати реалістичну модель досягнення цих двох завдань — відновлення церковної єдності в Україні і визнання помісного статусу Української Церкви, — то наша Церква заради цих цілей готова поступатися і поступатися досить значно, але лише і виключно саме в рамках інтересів майбутнього Української Церкви.
Ми не шукаємо визнання в обмін на незалежність, ми не шукаємо того, щоби хтось нас оголосив канонічними архиєреями чи священиками. Ми самі себе визнаємо і віруючий український народ визнає нас Церквою. І тому зовнішнє визнання може бути лише як підтвердження нашого статусу, але не самоціль будь-яких переговорів чи контактів.
— Яке Ваше найбільше очікування, сподівання від цього візиту предстоятелів та представників помісних Православних Церков до Києва? Який би був ідеальний чи найкращий варіант завершення цих святкувань?
— На мою думку, найкращим завершенням візиту було б оголошення якогось плану, чи так би мовити якоїсь дорожньої карти, чи якихось певних міркувань, які бачить Вселенський Патріарх та єрархи Православних Церков світу для розв’язання внутрішніх українських церковних проблем. Тобто це не означає, що вже зараз вони самі розв’яжуться. Безперечно, те, що накопичилось за майже два десятиліття, не може бути розв’язане за три дні. Але щоб хоча б було накреслено, показано шлях, куди необхідно рухатися, що необхідно робити для того, щоби сталося те, чого ми очікуємо. Я думаю, це було б найкращим завершенням і найкращою прикрасою цього свята. На разі мені важко сказати, чи будуть зроблені такі оголошення, чи будуть зроблені такі кроки, чи буде накреслено цей шлях. Ми чекатимемо завтрашнього виступу Вселенського Патріарха, можливо в його офіційному виступі почуємо певні думки, які будуть спрямовані саме на це.
— Сьогодні в одній дискусії поважний представник Московського Патріархату, звертаючись до Вас, сказав „владико”. Чи можна це потрактувати так, що УПЦ (МП) готова і зацікавлена в порозумінні і що вона відмовляється від одностороннього підходу до справи єдності, яка була досі їх офіційною позицією? Як Ви думаєте, чи за останній час вони змінили свою позицію?
— Я думаю, що цей факт був радше виявом тих позицій, які були озвучені у заяві-відповіді Священного Синоду на наше звернення, яке було надіслане до УПЦ (МП) сім місяців тому. У цій відповіді прозвучала думка, що заради єдності Церкви УПЦ (МП) готова поступитися акривією, тобто жорстким виконанням канонів, на користь ікономії, тобто застосування їх з полегшенням заради виконання певної доброї мети. І ось, можливо, такі звернення-заяви можуть бути швидше потрактовані як певна ікономія, а не як визнання нашого духовного статусу єрархів, духовенства і, власне, Київського Патріархату. Тому що поруч із цими словами звучали слова про неканонічні угрупування, розкол і т.ін.
Я думаю, що зрештою в самому середовищі МП відбувається дуже складний внутрішній процес і саме процес осмислення своєї місії і своєї ролі у Вселенському Православ’ї. Бо візит Патріарха Варфоломія поставив дуже складні питання перед УПЦ (МП). Адже протягом півтора десятка років інформаційне поле цієї Церкви було наповнене одним — заявами, що всі Помісні Церкви світу, як одна, засуджують тих, кого в МП називають розкольниками, і є на боці саме Російської Церкви і УПЦ (МП). А візит, який відбувається сьогодні, відбувається явно у суперечності, а не в згоді з Московською Патріархією. І таким чином ті стереотипи, які півтора десятиліття настирливо нав’язувалися духовенством вірним МП про те, що їхні позиції підтримує все Вселенське Православ’я, поступово руйнуються. І тим, хто належить до УПЦ (МП) тепер потрібно робити певні висновки і ставати більш незалежними у своїх судженнях від офіційної московської пропаганди.
— Сьогодні, коли Вселенський Патріарх правив Вечірню, люди бачили над храмом веселку – цей дуже добрий Божий знак. Чи може цей знак означати, що незабаром українські православні тиснутимуть один одному руку?
— Якщо врахувати те, що Вселенські Патріархи багато століть не були в Києві, і якщо врахувати те, що ніякого дощу в той момент у Києві не було, а веселка дійсно була, і її можна було бачити навіть через телетрансляцію. А особливо якщо відзначити, що у Священному Писанні веселка є якраз ознакою миру, і Господь, коли явив цей знак Ною та його синам після потопу, сказав, що ця веселка є знаком того, що більше не буде наведено потопу на землю, і коли піде дощ, і з’явиться веселка, то Ной згадає про цю Божу обітницю і не буде лякатись. Тому, можливо, це є дійсно саме Божим знаком того, що проходить час випробувань Української Церкви, минає час розділення і надходить час зближення. Бо справді, якщо організувати якісь заходи є у владі людській, то показати веселку на небі є виключно у владі Божій.
— Як кажуть, ми, християни, маємо завжди залишати місце для Божого чуда. Надіємось, скоро станемо очевидцями того Божого чуда – і Церква буде єдиною. Дякуємо за розмову!
Розмовляв
Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ.
Київ, 25 липня 2008 року 
