11 серпня група парафіян храмів Київської, Чернігівської, Волинської ті Коломиївської єпархій зібрана для поїздки біля церкви преподобного Миколи Святоші вирушила у паломництво до святинь північної Росії. Нас очікувала дуже складна, але разом з тим дуже цікава подорож довжиною понад чотири тисячі кілометрів.

 

Наступного дня ми прибули до «північної столиці» Росії – Санкт-Петербургу. Знайомство з містом розпочали з відвідин Воскресенського Новодівичого монастиря, заснованого в 1764-му році за наказом імператриці Єлизавети Петрівни, яка збиралася прийняти монашеський постриг та віддалитися в цей монастир у старості. Будувався монастир за проектом архітектора Бартоломео Растреллі. При монастирі було засновано Новодівичий цвинтар, на якому поховані такі видатні люди як художник М.О. Врубель, лікар С.П. Боткін, поети Ф.І. Тютчев та М.О. Некрасов та багато інших.

 

Після цього ми відправились вшанувати мощі преподобного Іоанна Кронштадтського. Іоанн народився 19 жовтня 1829 року в селищі Сура Архангельської губернії, на далекій півночі Росії. Закінчив Архангельську духовну семінарію та Санкт-Петербурзьку духовну академію. Ще в духовній академії він схилявся присвятити себе місіонерській діяльності серед дикунів Сибіру та Північної Америки. Але одного дня уві сні він побачив себе священиком Кронштадтського Андріївського собору. Вважаючи це за Боже знамення Іоанн переїздить до Кронштадту. В той час це місто було скупченням бідних та жебраків, які часто заробляли на життя крадіжками, а вільний час коротали пияцтвом. Саме серед цих людей Іоанн починає своє пастирське служіння. Щодня він відвідував житла  бідних людей, спілкувався з ними, втішав їх, доглядав хворих, допомагав матеріально, роздаючи все, що мав. Часто повертався додому без верхнього одягу та без взуття. Відвертість таких дій була визнана не відразу. Якось керівництво єпархії навіть заборонило видавати Іоанну платню, адже одержавши, він відразу роздавав її жебракам. Разом з тим в Іоанна з’являється дар цілительства – за його молитвами зцілюються хворі. Одне з таких зцілень в селі Кончанському (Суворовському) було навіть зареєстроване комісією професорів військової академії, що випадково там знаходилась. «Потрібно любити кожну людину і в гріху її і в позорі її. Не потрібно змішувати людину – це образ Божий – зі злом, яке в ній», - говорив Іоанн Кронштадтський.

 

На православному Смоленському цвинтарі знаходиться каплиця блаженної Ксенії Петербурзької, однієї з найбільш популярних, якщо можна так сказати, православних святих. Будучи ще зовсім юною за сучасними мірками жінкою, Ксенія втратила чоловіка, який помер без християнського покаяння. Глибоко вражена цим, вона вирішує здаватись безумною, принести в жертву свій розум задля того, щоб молити Бога про помилування свого чоловіка. Вона роздає все своє майно бідним, а гроші відносить до церкви за упокій душі «раби Божої Ксенії». З цього часу в лахмітті вона бродить по місту підпадаючи під нападки та насмішки, а в ночі виходить за місто та, сховавшись від людських очей, безперестанно молиться. Але з часом оточуючі помітили, що в деяких її поступках часто є скритий смисл – якщо вона давала щось людині, то часто це було символом наступних благословень, а от людину, в якої вона щось просила, навпаки, чекали невдачі. На всіх ринках торгівці, зустрівши Ксенію, пропонували відвідати свого товару, і якщо вона брала щось у господаря, то торгівля його була особливо вдалою. А матері, побачивши її, просили благословити, або принаймні торкнутись своїх дітей, вірячи що це може їх зцілити. Померла Ксенія за деякими даними у 1803 році. На місці її поховання у 1902 році було збудовано каплицю з мармуровим іконостасом та надгробником. Навіть зараз, більше ніж через два століття після її смерті, на могилі збирається велика кількість віруючих.

 

Поряд знаходиться чудодійна мозаїчна ікона Христа, що встановлена на сімейному похованні, власники якого загубились після революції. Особливу популярність серед віруючих ця ікона здобула в радянські часи, після закриття каплиці Ксенії Петербурзької. В цей же час ікона почала мироточити, особливо це помітно на зворотній стороні поховання.

 

Це лише невеличка частина того, що ми побачили в цьому дивному місті і перелічити їх неможливо – Казанський та Ісакіївський собори, Спас на крові, місце першого поховання Тараса Шевченка. Да і самі краєвиди є незрівняними, але ми мали вирушати далі на північ.

 

Наступного ранку ми прибули до чоловічого Свято Троїцького монастиря Олександра Свирського. Монастир розташований в мальовничому місці на березі Рощинського озеру. Найдавнішою церквою монастиря є церква Покрову Божої Матері, збудована самим Олександром в 1533 році. За переказами сама Богородиця явилася йому та пообіцяла невідступно бути при обителі та допомагати усім, хто мешкає там, як за життя Олександра, так і після його смерті. Ще за життя Олександра Свирського почитали як святого за дар прозорливства та цілительства. Поховали Олександра в спільній братській усипальні 30 серпня 1533 року, а 17 квітня 1641 його мощі було знайдено нетлінними.

 

Вклонившись мощам преподобного Олександра Свирського, ми вирушили далі шляхами Карелії до портового міста Кемь, звідки мали переправитись пароплавом до Соловецьких островів. В Кемі, до речі, знімався відомий фільм Павла Лунгіна «Острів» з Петром Мамоновим в головній ролі. Відвідини місця зйомки стали яскравим моментом подорожі.

 

Вже наступного ранку ми пливли на кораблі по Білому морю до Соловецьких островів. Ці острови мають давню історію. Перші поселення датуються 2-1 тисячоліттям до нашої ери. З цього часу на Великому Заяцькому острові збереглись таємничі кам’яні кургани-поховання протосаамської неолітичної цивілізації. Також на острові є декілька викладених камінням лабіринтів, призначення яких зараз втрачене. За однією з теорій, ці лабіринти символізували перехід від потойбічного світу в наш і будувались для того, щоб душі померлих не могли так просто переходити з одного світу в інший.

 

Але на той час, коли на островах вирішив поселитись християнський подвижник Саватій, вони вже вважались непридатним для життя місцем, і місцеві рибалки усіляко відмовляли Саватія від його задуму. Тим не менш, безлюдне місце, подалі від цивілізації, було саме тим, що шукав подвижник, і він вирішує переселитись туди. Сталося це в 1429 році. Після смерті Саватія на Соловецькі острови переселяється преподобний Зосима, який також шукав відлюдного місця для перебування в молитві. Але саме за Зосими на острови починає стікатися значна кількість людей, що бажали жити з ним та повчатись від нього. Так Зосима поступово стає організатором монастирського господарства, яке б задовольняло потреби братії. І з часом монахська братія обирає Зосиму першим Ігуменом Соловецького монастиря. Незадовго до загибелі преподобний сам виготовив собі труну, в якій і був похований. Багато чудес було засвідчено, коли Зосима та Саватій являлись рибалкам, що гинули в морі. Преподобний Зосима також є покровителем бджільництва, часто до нього звертаються підчас хвороб.

 

В XVI столітті довкола монастиря починається будівництво захисного муру. Стіни складено необроблених валунів, при чому найбільші з них важать понад 11 тон.

 

Не дивлячись на славетну історію монастиря, в свідомості українців Соловки асоціюються в першу чергу з однією з найжахливіших в’язниць в історії людства.

 

Одним з найбільш відомих в’язнів царської Росії був останній кошовий отаман Запорізької Сечі Петро Кальнишевський, який був заарештований при знищенні Сечі російськими солдатами. Кальнишевський провів в ув’язненні 25 років і був звільнений за наказом імператора Олександра I, але відмовився залишити монастирі і через два роки загинув у віці 112 років. Нещодавно Петро Кальнишевський був канонізований Українською православною церквою Київського патріархату.

 

Після революції землі монастиря було конфісковано, а на острові створено славнозвісний «СЛОН» - Соловецкий лагерь особого назначения, - в якому загинули десятки тисяч в’язнів.

 

До пам’ятного знаку загиблим українцям було покладено квіти та запалено свічки пам’яті. А отець Андрій, священик храму преподобного Миколи Святоші, провів службу поминання загиблих.

 

Дивною є природа островів. В ботанічному садку є рослини, які ніколи не росли б на острові в 160-ти кілометрах від північного полярного кола. А під час нашого перебування там навіть квітнув бузок.

 

Якими б не були чудовими та дивними Соловецькі острови, але настав час повертатись. Наразі ми збирались поклонитися святиням Пскова та Печор.

 

Прикрасою величного Псковського Кремля є Свято-Троїцький Кафедральний собор. За переказами вперше він був побудований ще за часів Київської княгині Ольги, яка сама була родом з цих місць. В соборі знаходиться чотири чудотворні ікони. Одну з них, ікону Богородиці Псково-Покровської,  повернули до собору зовсім нещодавно, на початку двадцять першого століття. В храмі існує цікава традиція – в знак подяки за відповідь на молитви віруючі дарують храмові каблучки чи ланцюжки, як свідоцтво створеного дива. А служителі храму дбайливо вивішують каблучки біля ікон. І за ці декілька років перебування у храмі біля ікони Богородиці Псково-Покровської зібралася вже чимала кількість свідчень відповідей на молитви.

 

Після Псковського Кремля ми прямуємо до Псковсько-Печорського монастиря вклонитися мощам святим Псково-Печорським. Це один з небагатьох монастирів, який залишався діючим навіть за радянської влади і який вона не змогла закрити попри всі намагання.