Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета 

Дорогі браття і сестри! Шановні самбірчани!

З сумом вимушений звернутися до вас з приводу розділення, яке намагаються внести у вашу громаду, під гаслами єдності та розвитку Української Церкви – ослабити її.

Хочу нагадати вам, що у червні 1992 р. відбулося об’єднання Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви у єдину Помісну Українську Церкву – Київський Патріархат. Здавалося б – що може бути кращим, ніж єдність всіх прихильників церковної автокефалії, їхня спільна праця задля утвердження церковної незалежності? Але, як згодом засвідчили численні події, ворогами справжньої Помісної Української Церкви та її автокефалії виявилися не тільки прихильники Московського Патріархату. Знайшлися вони і серед тих, хто на словах всіляко виступав за автокефальну Церкву і навіть від її імені.

Не тільки припускаю, але й щодо багатьох знаю, що ці «патріоти» таємно були пов’язані з ворожими Українській Церкві московськими силами. Декого було викрито самими їхніми справами, а дехто продовжував зсередини руйнувати єдність Київського Патріархату.

Згадайте, що вже восени 1992 р. архієпископ зі Львова Петро (Петрусь) оголосив себе «місцеблюстителем Патріаршого престолу УАПЦ», почав від імені блаженної пам’яті Патріарха Мстислава і від свого власного розповсюджувати заклики не визнавати єдності Київського Патріархату. Ці заклики друкувалися навіть у офіційних виданнях Московського Патріархату! На чий млин лив воду цей діяч?

Зараз УАПЦ відхрестилася від свого «батька», і він залишився «митрополитом» однієї парафії у Львові. Але, щоби не повторювати помилок минулого, всім нам, а особливо вірним Київського Патріархату на Львівщині, слід не забувати ані того збурення, яке внесла у церковне життя діяльність Петра (Петруся), ані її сумних плодів.

Слід нагадати й інший приклад – Антонія (Масендича), колишнього керуючого справами УАПЦ, а після об’єднання – й Київського Патріархату. Згадаймо, як блискавично злетів цей чоловік, що за пару років не тільки досяг високої церковної влади в УАПЦ, але й фактично вигнав з неї архієрея, який першим виступив за автокефальне відродження в Україні – блаженної пам’яті митрополита Іоанна (Боднарчука). Цей Антоній у 1993 р. навіть претендував на обрання Патріархом Київським!

І що ж – не ставши Патріархом, він зібрав свої речі та з групою прихильників подався до Московського Патріархату. «Як блудний син я повертаюсь до батьківського дому» – заявив він навесні 1994 р. перед своєю «хіротонією» на єпископа Алтайського РПЦ. Отже кінець його справи засвідчив, що й від початку він був своїми «отцями» надісланий в Україну лише для того, щоби зсередини шкодити утвердженню автокефалії нашої Церкви. За що Господь і виявив Свій суд над ним – Антоній помер у віці 40 років.

Наведу також і третій приклад – фіктивне «об’єднання УАПЦ і УПЦ КП», яке, під патронатом тодішньої влади, намагалися провести у жовтні 1995 р. План полягав у тому, щоби в день, коли Помісний Собор Київського Патріархату обиратиме Предстоятеля замість спочилого блаженної пам’яті Патріарха Володимира, провести інший «собор» з представників УАПЦ та кількох ієрархів Київського Патріархату, на якому оголосити про нібито «об’єднання» двох Церков. Влада мала намір оголосити цю «об’єднану УАПЦ КП» правонаступницею справжнього Київського Патріархату, а нашу Церкву зняти з реєстрації.

Цей план, будучи вчасно викритим, провалився, бо справи темряви не витримують світла правди. Але, щоби підсолодити поразку, вже за кілька тижнів було оголошено і широко розрекламовано «початок переговорів» між УАПЦ і УПЦ МП. Цими переговорами намагалися створити враження, що «об’єднавчий процес» в українському Православ’ї успішно йде, але єдиною перешкодою на його шляху є особа новообраного Київського Патріарха.

Слід згадати також і про сам цей «переговорний процес». З перервами він триває від листопада 1995 р., тобто вже понад 15 років. Які ж його плоди? Вони звелися лише до того, що обидві сторони знайшли порозуміння в осудженні особи й діяльності Предстоятеля УПЦ Київського Патріархату. Ніяких інших плодів цей «діалог» так і не приніс.

Діячі УАПЦ полюбляють критикувати Київський Патріархат і особливо – його Патріарха. Безперечно, конструктивна критика завжди корисна, вона допомагає виправляти помилки, бо не помиляється лише той, хто нічого не робить. Але подивіться, що вони самостійно збудували за цей же час?

Кількість парафій УАПЦ вже понад десятиліття не зростає, а існуючі зосереджені переважно в західних областях України. Не маючи ані серйозних духовних навчальних закладів, ані монастирів, через брак власних кандидатів на єпископів раз за разом рукопокладають в УАПЦ лише тих, хто з різних причин пішов з Київського Патріархату. З року в рік УАПЦ трясуть скандали між її архієреями. Так є й зараз: правлячого архієрея Вінниці звинувачують у аморальності, у Хмельницькій області частина духовенства не приймає новопризначеного єпископа, на Львівщині утворюється паралельна єпархія, що викликає обурення у єпархії існуючій, дехто навіть вимагає церковного суду над главою УАПЦ. Все це – не тимчасові негаразди, а постійний стан буття УАПЦ – так було і п’ять, і десять, і п’ятнадцять років тому…

Отже, знову слід поставити питання – хто нашим братам з УАПЦ заважає самостійно її розбудовувати? Чому вони за стільки років не змогли навести ладу в своїй хаті – але наполегливо, в один голос з Москвою, осуджують особу і діяльність Київського Патріарха? Чи не йдуть вони тим самим шляхом, що й Петро (Петрусь) та Антоній (Масендич), – тільки ще до часу не викрили себе?

Ми достеменно і точно знаємо про походи в Києво-Печерську Лавру декого з тих, хто віднедавна став «палким прихильником» УАПЦ. Знаємо про ті прохання «прийняти в лоно», які там висловлювалися. Знаємо і про інші зв’язки з московськими діячами – бо немає нічого таємного, що не стало би явним.

Все це я нагадую не для того, щоби осоромити священиків та віруючих УАПЦ, серед яких переважна більшість є щирими українськими патріотами. Але, як бачимо, їхнім патріотизмом часто користуються одиниці, які за рахунок прославленого імені Автокефальної Церкви облаштовують свої справи.

Саме тому, дивлячись у минуле і спостерігаючи сьогодення, я звертаюся до вас, дорогі православні самбірчани: не піддавайтеся на спокуси! Не можна збудувати єдність Української Церкви, ділячи її. А саме поділ і ворожнечу хочуть внести до громади вірних Київського Патріархату ті, хто віднедавна став ратувати за УАПЦ. Шлях, яким вони пішли – це шлях сіяння розбрату й ворожнечі, шлях поділу, шлях лукавий. Рано чи пізно вони остаточно викриють себе, як викрили Масендич, Петрусь й інші. Але краще вчитися на чужих помилках, ніж шкодувати про власні.

Я закликаю вас, вірних Київського Патріархату, відстоювати приналежність окраси Самбора – Успенського собору – до Київського Патріархату. Не дайте поділити громаду, не дозволяйте кільком особам заради власних амбіцій приватно вирішувати долю того, що створювалося для всієї громади, всією громадою і лише їй належить по праву!

Нехай Господь допоможе поборникам правди!

Закликаю на вас Боже благословення!

ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України

На фото - під час освячення Патріархом Філаретом престолу в Успенському соборі м. Самбора (серпень 2004 р.)

Tags: звернення | коментарі | міжцерковні стосунки | Москва–Київ | Патріарх | порушення прав