Блаженнійшому митрополиту Володимиру (Сабодану),
архіпастирям, духовенству та мирянам
УПЦ (Московського Патріархату)

Блаженнійший Владико!
Дорогі браття і сестри!

Від імені Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату вкотре звертаюся до вас із закликом до продовження конструктивного діалогу з метою подолання церковного розділення.

У жовтні 2009 р. з великим піднесенням в Україні і віруючі, і суспільство загалом зустріли початок діалогу між Київським Патріархатом та УПЦ (МП). Але відтоді, незважаючи на всі спроби з нашого боку, підготовка до діалогу не знайшла свого продовження. На нашу думку причиною цього стали різні дії з боку Москви, яка злякалася плідності й конструктивності наших перших кроків назустріч одне одному та зробила все можливе, щоби діалог зруйнувати.

Проте ми незмінно готові до відновлення діалогу та очікуємо від УПЦ (МП) конструктивних дій в цьому напрямку. Разом з тим ми переконані, що єдиним вірним шляхом для відновлення церковної єдності є такий діалог, остаточною метою якого стане утворення єдиної Помісної Православної Української Церкви, об’єднаної навколо Київського престолу.

Одним із наріжних каменів для діалогу є не реалізовані повною мірою, але чинні рішення Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію УПЦ. Ці рішення прийняті соборно, усією повнотою УПЦ. Правильність цих рішень засвідчуються самим часом. Адже якби вони були повністю реалізовані, і у 1991-92 рр. Московська патріархія не спровокувала своїми діями розділення в УПЦ, – так само, до речі, як вона це робить і зараз – Православна Українська Церква була би єдиною, не розділеною, мала би безпосередні й рівноправні братні відносини з іншими Помісними Церквами, могла би значно більше зусиль прикладати до духовного відродження українського народу.

Керівництво Московського Патріархату вчинило лукаво – не маючи змоги відкинути цілком законне і обґрунтоване рішення Собору УПЦ, члени Архієрейського Собору РПЦ прийняли рішення передати розгляд питання на Помісний Собор. Після цього Помісні Собори РПЦ не скликалися 17 років – хоча за статутом мали відбуватися раз на п’ять років. Проте навіть коли у 2009 р. Помісний Собор РПЦ зібрався – він не виконав раніше прийнятого рішення і не розглянув звернення Собору УПЦ. Невже після цього можна вірити у постанови й обіцянки нинішніх керівників Московського Патріархату?

Як раніше Московська патріархія влаштувала боротьбу з рішеннями Собору УПЦ 1991 р., так нині вона намагається посіяти недовіру і до проведеного вами 8 липня 2011 р. Собору. Ці останні події дають змогу ще раз переконатися – в «українському питанні» Московська патріархія діє не за приписами канонів і не на користь Православ’я, а з точки зору політичних інтересів збереження влади в «русском мире».

Тому будь-які заклики до входження Київського Патріархату під московський омофор безперспективні – Священноначаліє РПЦ не раз показало і продовжує доводити своїми діями в Україні, Естонії, Молдові, Грузії та й у всьому Вселенському Православ’ї, що для Московського Патріархату зараз головне не благо Церкви, а утвердження «русского мира», як політичного знаряддя впливу Москви на пострадянському просторі.

Ми бажаємо церковної єдності в Україні. Але вона не дорівнює підлеглості Московському патріарху. І все більше людей в Україні, в тому числі й у вашому середовищі, це розуміють.

Раз-по-раз ви закликаєте нас «до покаяння», навіть кажучи, що «покаяння не є приниженням». Але що в цих словах мається на увазі? Якщо йдеться про покаяння у нанесенні вам образ словами чи ділами, у ворожнечі – то таке покаяння необхідне і нам, як і вам щодо нас. Бо єдності церковної ми досягнемо лише тоді, коли покаємося один перед одним у провинах та простимо один одному, припинивши ворожнечу.

Але коли мається на увазі «покаяння», яке передбачає визнання нами того, що ми є «безблагодатні», а наші Таїнства – «не дійсні», то таке «покаяння» з нашого боку було би нічим іншим, як зреченням від Бога, в якого ми православно віруємо, від Христа Спасителя, Тіла і Крові якого ми причащаємося, від благодаті Святого Духа, дію якої ми свідчимо в Церкві. Таке «покаяння» справді було би приниженням – приниженням не нас, а Церкви Христової, і хулою на Духа Святого. Заклики до такого «покаяння» подібні до закликів фарисеїв до Спасителя зійти з хреста, щоб вони увірували.

Дорогі браття і сестри!

Хоча ми, як і всі люди, не досконалі у своїх діях, але ми щирі у намірі відновити церковну єдність, разом з вами збудувати в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Ми віримо, що з плином часу серед вас стає все більше тих, хто готовий до примирення і порозуміння. Ми переконані, що це обов’язково станеться. Але слід пам’ятати, що Господь кожного особисто спитає – чи був ти миротворцем, чи робив кроки назустріч братові, чи виявляв любов свою до ближніх та одновірців у ділах, а не лише у словах.

Бажаю всім вам Божої допомоги у звершенні покладених на кожного християнських обов’язків!

З любов’ю у Христі

від імені Священного Синоду
Української Православної Церкви
Київського Патріархату

ФІЛАРЕТ,
Патріарх Київський і всієї Руси-України

Метки: автокефалія УПЦ | документи | звернення | листи | міжцерковні стосунки | Москва–Київ | Патріарх | Священний Синод | УПЦКП–УПЦМП