7. Суд над святителем Афанасієм Олександрійським

Не тільки в наш час з’являються антиканонічні рішення Архієрейських соборів. Від неправедного судочинства страждали захисники істини ще у Древній Церкві. З історії Древньої Церкви відомо, що першим етапом боротьби за ствердження авторитету Нікейського І Вселенського Собору і його Символу віри була боротьба аріан зі святителем Афанасієм, Патріархом Олександрійським. За свідченням історика А. В. Карташева: «Вороги Афанасія добре знали, що за життя Константина важко було добиватися прямої відміни нікейської віри, а тому почали свою протинікейську і проаріанську боротьбу проти осіб – захисників Нікеї, з яких першим був Афанасій, використовуючи найбільш безцеремонні та наклепницькі прийоми».

Вороги святителя Афанасія висували проти нього найбезглуздіші звинувачення. Так, вони говорили, що святитель самочинно ввів новий податок в Олександрії. Єпископ Мемфіський Іоан Аркаф скаржився в столицю на надмірну вимогливість Афанасія. Святителя звинувачували в тому, що нібито з його відома пресвітер Макарій вирвав з рук розкольницького пресвітера Ісхіри чашу і розбив її.

Ісхіра, на прохання св. Афанасія, дав для влади письмову заяву, в якій повідомляв, що ніякого нападу на нього не було, а коли до нього приходив пресвітер Макарій, то він взагалі лежав хворий. Щоб оббрехати Афанасія в очах імператора, його звинувачу­вали у зраді, мовляв, він посилав золото заколотнику Філумену.

Святителя звинувачували навіть у тому, що він вбив єпископа Арсенія, а його відрубану руку зберігав для чаклунства. Щоб не допустити перевірки цього твердження,  вороги святого навіть сховали Арсенія а одному монастирі. Люди Афанасія знайшли Арсенія, і той письмово просив у нього вибачення.

Результатом наклепницької кампанії стало те, що у 335 році в Тирі зібрався, з нагоди освячення новозбудованого єрусалимського храму Воскресіння Христового, собор, на якому було поставлене питання про суд над Афанасієм. Знову підняли питання про розбиту чашу і про єпископа Арсенія. Святитель привіз «вбитого» Арсенія з собою і показав його учасникам Собору живого й з двома руками. Противники Афанасія пояснили свою брехню тим, що вірний святителю єпископ Плусіан нібито спалив дім Арсенія, засадив його в карцер  і там катував. Арсеній втік через вікно і переховувався, а тому його прибічники вирішили, що Арсенія вбито.

Члени Собору, викриті в брехні, із штучним пафосом кричали на Афанасія: «Мучитель! Чаклун! Не достойний бути єпископом!» Слуги вивели Афанасія із зали. Святителю стало зрозумілим, що його особиста доля тримається на волосині, а тому він вирішив втекти.

На засіданні Собору вирішили підтвердити звинувачення, які похитнулися після спростувань святого Афанасія, і для цього послали в Єгипет комісію для перевірки. Цю комісію спеціально було набрано з ворогів Афанасія. Нікого з його прибічників в неї не допустили, як не включили до неї нікого з кліру Афанасія. Робота комісії закінчилася таємно і швидко. За великий хабар чиновник олександрійської префектури написав потрібний звіт.

«Афанасій, – говорить Карташев, – не був настільки наївним, щоб пасивно видати себе в руки ворогів. Вигнаний з засідання Собору, він негайно зник». Тирський собор заочно скинув Афанасія і заборонив йому в’їзд у Єгипет. Єпископам наказувалося розірвати з Афанасієм будь-яке спілкування. Сама його втеча ставилася йому в провину і оголошувалася доказом його вини.

З відчуттям «виконаного обов’язку» члени Собору поїхали до Єрусалима, де соборно освятили храм Христового Воскресін­ня, збудований імператором Константином. Звідси вони листом поінформували імператора, що завдяки діянням Собору було досягнуто церковного миру і єдності. «І якою малою ціною! Варто прибрати одну невгодну людину, і ось вся Церква – єдина!» – наводить думку членів Собору Карташев у своїй праці «Вселенські собори». Ті самі думки зараз розповсюджують прихильники Московського патріархату щодо Патріарха Філарета і так званого «Харківського собору».

Імператор заслав Афанасія на Захід – в м. Трир. Преподобний Антоній Великий писав імператору Константину листи на захист неправдиво засудженого святителя, на що імператор відповідав, що «не може бути, щоб такий багаточисленний собор єпископів, освічених і мудрих, міг засудити невинного. Просто Афанасій людина горда, безцеремонна, сварлива».

«Коли наш мудрий Філарет [Дроздов, Митрополит Московський], одному світському співрозмовнику, що відкидав правоту якогось судового вироку, зауважив: «Суд не помиляється», той заперечив: «Владико, Ви забули про суд над Ісусом Христом». Святитель Філарет зітхнув і покаянно зізнався: «В цю хвилину мене Господь забув…» («Вселенські собори»).

Можна заперечити, що святого Афанасія гнали єретики, тому суди над Афанасієм Великим і митрополитом Філаретом не порівнювані. Можливо й так, але прийоми «судочинства» у єретиків-аріан та в РПЦ в ХХ ст. дуже подібні. І цей неправедний суд над святителем Афанасієм визнавав навіть рівноапостольний імператор Костянтин.

8. Суд над святителем Іоанном Золотоустим

Щоб спростувати можливі заперечення, подивимося на інший судовий процес – православних єпископів над святителем Іоаном Золотоустим.

Прибувши 381 року в Константинополь, святитель Іоан відразу ж здивував народ своїми проповідями. Для народу особливо дивним було почути з уст Константинопольського архиєпископа звинувачення на адресу «сильних світу цього», бо до Іоана цього ніколи не було.

Попередник святителя, Нектарій, хоч і був Патріархом, залишався світською людиною, а тому не дуже переймався дисципліною кліриків. Святитель Іоан почав накладати на порушників канонічні заборони. Такі дії нового Предстоятеля відразу ж спричинили збільшення табору його ворогів. Особливо незадоволеною ним була імператриця Євдоксія.

Одного разу єпископи Ефеської Митрополії викликали святителя Іоана Золотоустого, як єпископа столиці, Нового Рима, до себе для того, щоб він, як третейський суддя, вирішив їхню суперечку. Єпископи звинувачували Ефеського митрополита Антонія у багатьох неправильних хіротоніях. Святитель Іоан, розібравшись у цій справі, скинув митрополита Антонія і ще 13 неправильно поставлених єпископів.

Такі дії святителя за межами своєї єпархії викликали ревниву реакцію Олександрійського Патріарха Феофіла. Він не міг примиритися з підвищенням авторитету столичної Константинопольської кафедри, бо це було ніби приниженням його власної кафедри – Олександрійської. А тому Феофіл був радий будь-якому приводу, щоб вгамувати ще одного константинопольського «вискочку». Цим скористалися противники Золотоустого у самому Константинополі.

З константинопольських кліриків боротьбі з Золотоустим присвятив себе вигнаний з кліру за вбивство диякон Іоан. Незадоволені святителем звинувачували його в тому, що він ставив єпископів, навіть по 4 за раз, ні з ким не радячись; в диякони поставляв навіть поза чином Літургії, а дияконисі Олімпіаді надав право на власний розсуд провадити благочинну діяльність.

Із згоди імператора було зібрано Собор у Дубі, у передмісті Константинополя. На цьому Соборі більшість складали явні вороги Іоана. Святитель поставив умовою своєї присутності на Соборі видалення з нього його особистих ворогів: Патріарха Феофіла, Акакія Берейського, Антиоха Птолемаїдського, і Северіана Гавальського, як таких, що не можуть бути об’єктивними суддями в його справі. Завданням головуючого – Патріарха Феофіла – було не неупереджене судочинство, а скинення святителя Іоана Золотоустого з кафедри, а тому вказані особи залишилися в складі Собору. Золотоустий відмовився з’являтися на засідання, і тому його судили заочно.

На основі безглуздих звинувачень, а ще більшою мірою на основі того, що святитель Іоан не з’явився на судилище, його було засуджено і позбавлено сану. Того ж дня постанови псевдособору були підписані імператором і оголошені кліру Константинопольської Церкви. Для того, щоб підбурити імператора, – Іоана, за його викривальні промови, звинувачують ще й у кримінальному злочині – «ображанні величності».

Золотоустого було таємно вивезено з Константинополя, але народ підняв бунт і вимагав його повернення. Імператриця Євдоксія, яка була запеклим ворогом святителя, злякалась і в листі просила його повернутися. Народ радісно зустрів свого архіпастиря.

Уряд розіслав запрошення на новий Собор, який мав вирішити питання про законність Собору у Дубі. На цьому Соборі його члени не дійшли згоди, але політична влада «підрахувала голоси» за рішення, яке засудило святого Іоана Золотоустого. Святителя, який не визнавав ні рішення собору у Дубі, ні цього останнього, фактично тримали від домашнім арештом. Коли ж імператриця все ж таки наважилася заслати його в «невідомі народові області», в Константинополі знову піднявся бунт. Святителя таємно вивезли з міста і повезли через Малу Азію до місця заслання. Там, де провозили опального архієпископа Константинопольського, єпископи ховалися, бо боялися, що їх запідозрять у співчутті чи повазі до нього. Вони навіть не надали йому елементарної допомоги.

У 407 році біля поселення Комани (в сучасній Грузії) святитель Іоан Золотоустий помер. Його останні слова були: «Слава Богу за все!»

Блаженний Ієронім, на догоду Патріарху Феофілу, писав про Іоана Золотоуста як про «нечестивого, розбійника, святотатця, Іуду і сатану, якого не може належно покарати навіть саме пекло». А святитель Кирил Олександрійський, племінник Феофіла, у відповідь на прохання скасувати засудження Іоана, писав: «Зарахувати скинутого Іоана в єпископи – це все одно, що Іуду помістити серед апостолів». Так писали про святителя деякі святі – його сучасники. Пізніше вони змінили свою думку, але така оцінка святого Іоана була, і тому потрібно пам’ятати, що безпомилковим і безгрішним є тільки Господь Бог.

Теги: Декларація | документи | житія святих | історія