Як типову для супротивників цього принципу думку наведемо тут цитату з інтерв’ю телеканалу «Інтер» митрополита Іларіона (Алфєєва), глави Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату: «Саме це гасло про те, що в незалежній державі повинна бути незалежна Церква, є неканонічним і не відповідним традиції Православ’я».

Чи правий митрополит? Подивимося чи так це насправді у світлі деяких церковних документів (текст виділений редакцією).

- З Томосу Константинопольського Патріархату про визнання автокефалії Православної Автокефальної Церкви в Польщі (1924 р.):

«Свята Православна Церква в Богом береженій Польській державі, наділена автономним церковним устроєм і управлінням, яка доводить свою твердість у вірі і ревність в церковних справах, просила Наш Святійший Апостольський і Вселенський Патріарший Престол благословити і утвердить Її автокефальний устрій, вважаючи, що в нових обставинах політичного життя такий устрій один лише міг би задовольнити і забезпечити Її потреби.

З любов’ю, розглянувши це прохання, зважаючи на припис святих Канонів, які встановлюють, що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і суспільним формам» (канон 17 IV Вселенського Собору, також VI Вселенського Собору канон 38), а також апофегму Фотія, яка звучить: «Прийняти, що права, які стосуються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним змінам» – а, з іншого боку, підкоряючись вимогам канонічного обов’язку, який накладає на Наш Святійший Вселенський Престол турботи про Православні Церкви, які знаходяться в потребі; розглядаючи рівно ж факт, з яким згідна й історія (тому що написано, що перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії і залежних від неї Православних Митрополій Литви і Польщі, а рівно ж прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписом канонічних правил, а також не дотримано всього того, що було встановлене щодо повної церковної автономії Київського митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу), Наша Гідність і Святійші Митрополити, – Наші в Святому Дусі улюблені брати і співслужителі, вважали обов’язком вислухати прохання, з яким звернулася до Нас Свята Православна Церква в Польщі, і дати Наше благословення і утвердити Її автокефальний і незалежний устрій».

- Виписка з журнального визначення Священного Синоду при Святійшому Патріарху Московському і всієї Русі від 19 листопада 1943 року №12 (Журнал Московської Патріархії № 3 за 1944 р., с. 3):

«Російська Православна Церква знаходиться в канонічному розриві з православною ієрархією Грузії з часу лютневої революції. Причиною розриву послужило проголошення цією ієрархією автокефалії Грузинської Церкви без благословення Святійшого Всеросійського Правітельствующего Синоду, що очолював тоді Російську Церкву.

Спочатку з боку Грузинської Церкви робилися спроби до примирення з Російською Церквою, але ці спроби не мали успіху. Нарешті в поточному 1943 році Святійший Патріарх, Католікос Грузії, вітаючи мене зі вступом на Патріарший Московський престол, в своєму посланні висловив бажання бачити спілкування між обома Церквами відновленим і надію на те, що Церкви-сестри заживуть в добрій згоді, духовному єднанні і взаємній любові.

Не маючи підстав входити тепер в розбір всього, що з тих пір мовилося і писалося за і проти грузинській автокефалії, і залишаючи без уваги всякі взаємні рахунки, підозри, упередження і сумні непорозуміння, що заважали неупередженому підходу до даного питання, ми тепер маємо щасливу можливість обмежитися лише найголовнішим й істотнішим: за церковними правилами (Всел. IV, 17 й ін.), церковні межі повинні слідувати за державними. Грузія ж складала невіддільну частину Російської імперії, не користуючись якою-небудь автономією навіть в розмірах, що надавалися, наприклад, Фінляндії.

З іншого боку, за основними законами Російської імперії, самодержавна влада в справах Православної Церкви діяла «за допомогою установленого нею Святійшого Синоду». Значить, вся територія імперії, не виключаючи і Грузії, в церковному відношенні очолювалася Святійшим Синодом, складала одну Православну Російську Церкву. Для іншої Православної Церкви, не залежної від Синоду, в межах імперії юридично вже не було місця. Звідси наполегливе небажання російських законників, а може бути, і психологічна для них неможливість, примиритися з грузинською автокефалією, як і зі всякою іншою, поки вона залишається у всьому вірною православ’ю. Прихильників автокефалії так легко було звинуватити в політичній неблагонадійності.

В даний час юридичне положення Грузії радикально змінилося. Тепер вона хоча і залишається невід’ємною частиною нашої держави, але вже як вільний член Радянського Союзу нарівні з іншими національними республіками і подібно до них має і свою певну державну територію і своє управління. Тому наша Російська Православна Церква, залишивши минулому всякі законницькі міркування і сперечання, з готовністю і радістю розкриває свої сестринські обійми назустріч автокефальній Грузинській Православній Церкві, що шукає спілкування з нами в молитві й таїнствах».

- З Визначення Собору УПЦ (МП) з питання повної самостійності УПЦ (1-3 листопада 1990 р.):

«Релігійна обстановка, яка складається на Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу. Собор вважає, що таким статусом повинні бути повна самостійність і незалежність, тобто  автокефалія, як подальше довершення самостійності Української Православної Церкви у дусі ухвал вище згаданих Соборів (Помісного і Архієрейського Соборів РПЦ в 1990 р.), ради запобігання розколу від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові і миру між нашими Церквами.

…Незалежна Церква в незалежній державі є канонічно виправданою і історично неминучою; Собор просить Російську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві сприяти встановленню Київського Патріархату Східними Патріархами і Главами інших Помісних Церков».

* * *

Отже: Вселенський Патріарх з Синодом в 1924 г.; сам Московський Патріарх з Синодом в 1943 г; Собор УПЦ (Московського Патріархату) в 1990 р., під не скасованими до цього часу рішеннями якого стоять підписи всіх тодішніх архієреїв УПЦ (МП) – одноголосно свідчать, посилаючись на історичну практику і канони, що принцип «в незалежній державі – незалежна Церква» цілком прийнятний, православний і традиційний.

Цікаво те, що обгрунтуванням позбавлення Грузинської Церкви прав автокефалії послужила обставина суто політична – входження Грузії до складу Російської імперії і відсутність у неї в імперії особливого автономного статусу. Так само, як і підставою для визнання грузинської автокефалії послужили обставини політичні – виявилося достатньо всього лише фіктивної державності Грузинської РСР у складі Союзу РСР.

Тому, перш ніж стверджувати, що «саме гасло про те, що в незалежній державі повинна бути незалежна Церква, є неканонічним і не відповідним традиції Православ’я» – ієрархам Московського Патріархату варто було б ретельніше вивчити канони, традиції Православ’я і документи з архіву власного Священного Синоду. А не діяти згідно з російським прислів’ям: «закон, що дишло – куди повернеш, туди й вийшло».

Церква.info

Теги: автокефалія УПЦ | документи | історія | коментарі | міжцерковні стосунки | Москва–Київ