| КАТЕГОРІЇ
НОВИН
Офіційні
новини
Структура Церкви
Міжцерковні стосунки
Церква і суспільство
Освіта
Духовне читання
Сервер
КАЛЕНДАР
| « Січень 2009 » | Пн | Вт | Ср | Чт | Пт | Сб | Вс | | | 1 | 2 | 3 | 4 | | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | |
|
| VII. ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ 1991 Р. ТА РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ «ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР» |
Декларація |
| |
VII
.
ЗАКОННИЙ ПОМІСНИЙ СОБОР УПЦ
1-3 ЛИСТОПАДА 1991 Р.
ТА РОЗКОЛЬНИЦЬКИЙ ТАК ЗВАНИЙ «ХАРКІВСЬКИЙ СОБОР»
27 ТРАВНЯ 1992 р.
1. Законний Помісний Собор
На підставі рішень Помісного Собору РПЦ 7-8 червня 1990 р. та Архієрейського Собору РПЦ 25-27 жовтня 1990 р. Українська Православна Церква отримала статус незалежності та самостійності в управлінні. Найвищим її керівним органом став Помісний Собор УПЦ. Відповідно до канонів та Статуту Церкви 9 липня 1990 р. Архієрейським Собором УПЦ Митрополит Київський і Галицький Філарет одноголосно був обраний Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем УПЦ.
Це обрання було підтверджене Грамотою Патріарха Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.: «Беручи до уваги бажання й клопотання її
(УПЦ) Преосвященних архіпастирів, які зібралися 9 липня цього року в Богоспасаємому граді Києві для обговорення й рішення їхнього церковного життя на засадах незалежності й самостійності, благословляємо через цю Грамоту нашу силою Всесвятого й Животворчого Духа
бути відтепер Православний Української Церкві незалежною й самостійною в своєму управлінні, а Вам
(митрополиту Філарету) , одноголосно обраному 9 липня 1990 року Єпископатом Української Православної Церкви, – Її Предстоятелем ». Обрання митрополита Філарета Предстоятелем УПЦ було підтверджене і Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: «
Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян,
Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви».
На підставі канонів, Статуту УПЦ, у відповідності до історичних прецедентів та виходячи з факту проголошення державної незалежності України Архієрейський Собор УПЦ, який проходив 6-7 вересня 1991 р. в Києві, ухвалив рішення про скликання Помісного Собору УПЦ для вирішення питання про автокефалію Української Православної Церкви. На підставі попереднього рішення Архієрейського Собору в Києві 1-3 листопада 1991 року в Трапезному храмі Печерської лаври пройшов Помісний Собор УПЦ, в роботі якого взяли участь усі правлячі та вікарні архієреї, делегати від монастирів, духовних навчальних закладів, представники кліру та мирян усіх єпархій УПЦ. За своїм складом
Собор представляв усю повноту Української Православної Церкви та був правомочний приймати будь-які рішення щодо життя УПЦ як її найвищий керівний орган.
Розглянувши питання про автокефалію УПЦ, Собор прийняв «Постанову Собору УПЦ з питання повної самостійності УПЦ», у якій сказано: «Собор Української Православної Церкви під головуванням Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета розглянув та всебічно обговорив питання про повну самостійність Української Православної Церкви. Керуючись священними канонами і принципами дарування автокефалії та бажаючи мати благословенний мир, богозаповідану любов Христову та братське єднання як з Матір’ю-Церквою, так і з усіма Помісними Православними Церквами, Богу співдіючому, виконуючи волю православного народу України, Собор постановляє:
… Релігійна ситуація, що склалася на Україні в умовах проголошення незалежності української держави, вимагає від Української Православної Церкви нового статусу.
Собор вважає, що таким статусом має бути повна самостійність і незалежність, тобто автокефалія, як подальше утвердження самостійності Української Православної Церкви в дусі постанов вищезгаданих Соборів
(Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ 1990 р.) , заради уникнення розколу та ізоляції від Вселенського Православ’я, без порушення священних канонів, в ім’я збереження любові та миру між нашими Церквами. Усвідомлюючи, що основною метою проголошення автокефалії є благо Церкви, тобто виконання нею спасенної місії у певних історичних умовах, Собор вважає, що дарування автокефалії Українській Православній Церкві сприятиме зміцненню єдності Православ’я на Україні, та ліквідації автокефального розколу, що виник, протидіятиме уніатській і католицькій експансії, служитиме примиренню та встановленню згоди між ворогуючими нині віросповіданнями, згуртуванню всіх національностей, які живуть на Україні, і тим самим вноситиме свій внесок у зміцнення єдності всього українського народу.
Оскільки до умов дарування автокефалії належить можливість незалежного існування частини Церкви без допомоги іншої церковної влади,
Собор одностайно засвідчує, що Українська Православна Церква має нині всі необхідні умови для свого повного самостійного буття ».
Нинішні прихильники Московського Патріархату приписують ідеї незалежної Церкви в незалежній державі та проголошення Київського Патріархату політикам, зокрема Президенту Л. М. Кравчуку, що є перекрученням фактів. Зазначимо, що саме
в соборному визначенні говориться про ці засади: «
незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою ; Собор просить Російську Православну Церкву після дарування повної самостійності Українській Православній Церкві
сприяти заснуванню Київського Патріархату Східними Патріархами та Главами інших Помісних Церков».
У роботі Собору взяли участь та підписали його документи
(знаком «+» позначені покійні ієрархи; жирним шрифтом виділені ієрархи УПЦ МП станом на 1 березня 2007 р.) : Митрополит Київський і всієї України Філарет,
митрополит Харківський і Богодухівський Никодим , митрополит Херсонський і Таврійський + Леонтій, архієпископ Чернігівський і Ніжинський + Антоній, архієпископ Вінницький і Брацлавський + Феодосій, архієпископ Полтавський і Кременчуцький + Савва, архієпископ Житомирський і Овруцький Іов,
архієпископ Рівненський і Острозький Іриней,
архієпископ Одеський і Ізмаїльській Лазар , єпископ Сумський і Охтирський + Никанор,
єпископ Луганський і Старобєльський Іоанникій , єпископ Мукачівський і Ужгородський + Євфимій, єпископ Кіровоградський і Миколаївський + Василій,
єпископ Волинський і Луцький Варфоломій,
єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Нифонт , єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій, єпископ Дніпропетровський і Запорізький + Гліб,
єпископ Сімферопольський і Кримський Василій,
єпископ Чернівецький і Буковинський Онуфрій,
єпископ Тернопільський і Кременецький Сергій,
єпископ Івано-Франківський і Коломийський Іларіон,
єпископ Донецький і Слов’янський Аліпій
(на спокої) , єпископ Почаївський, вікарій Київської єпархії Яків.
Таким чином, рішення про автокефалію УПЦ було прийняте законним Собором на підставі канонів і традицій Православної Церкви, з урахуванням факту проголошення повної державної незалежності України. Собор засвідчив наявність усіх можливостей для самостійного буття Української Церкви: достатньої кількості єпископату, духовенства, вірних, духовних навчальних закладів та монастирів. Рішення Собору були повністю підтримані всіма його делегатами, у тому числі – повнотою єпископату УПЦ.
Жодне з рішень Собору органами Московської патріархії не було опротестоване, а законність рішень Собору ані в той час, ані тепер, офіційно або аргументовано не заперечувалася. Свідченням законності рішень Собору є й те, що вони були взяті до розгляду Архієрейським Собором РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р., а не відкинуті як недійсні
. Зважаючи на це,
стверджуємо, що Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. є канонічним Собором, а його рішення – дійсними
. Незважаючи на канонічність та дійсність цього Собору, Московська патріархія та УПЦ МП замовчують його рішення і вважають його таким, що нібито ніколи і не відбувався.
2. Передумова розколу – бажання зберегти адміністративну єдність РПЦ
Ще до скликання Помісного Собору УПЦ
Священний Синод Московського Патріархату почав діяти з порушенням канонів, не на користь Православної Церкви, а в дусі мирської доцільності
. Напередодні Собору 22 жовтня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ. На ньому, в зв’язку з проведенням 1-3 листопада 1991 року в Києві Собору УПЦ та питанням, що було винесене на його розгляд, було прийнято «Заяву Священного Синоду Російської Православної Церкви», в якій, зокрема, говорилося: «Московський Патріархат і далі буде йти шляхом зміцнення єдності й соборності єпархій і їх об’єднань, які входять до нього. Однак ми рішуче виступаємо проти того, щоб ці зміни здійснювалися всупереч волі народу Божого, що являє собою Церкву, зі зневагою до священних канонів і в силу чужих Церкві політичних розрахунків».
З цієї заяви видно, що ще до рішення Собору УПЦ про необхідність для неї автокефалії, Священний Синод РПЦ зайняв жорстку позицію щодо збереження адміністративної єдності Московського Патріархату. Тому ним прагнення автокефалії заздалегідь визнається таким, що суперечить волі народу Божого та канонам.
Члени Синоду свою волю видають за волю народу Божого, хоча за канонами та церковним Статутом не вони, а Помісний Собор УПЦ наділений правом свідчити від імені повноти УПЦ
.
В той же час Московська патріархія всіма можливими способами намагалася виграти час для розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета та автокефалії УПЦ. У різних виданнях почали з’являтися замовні матеріали, які мали на меті компрометацію Предстоятеля УПЦ. Якщо протягом двох місяців – вересня і жовтня 1991 р. – відбулося чотири засідання Синоду РПЦ, то після рішення Собору УПЦ про автокефалію Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. 25-27 грудня 1991 року в Москві відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Російської Православної Церкви.
Синодом також було прийнято заяву з приводу утворення СНД, в якій, зокрема, зазначалося: «Історична спільність і братерство слов’янських народів, хрещених у єдиній купелі, не повинні руйнуватися. При державній самостійності ми повинні залишитися духовно єдиними, черпаючи в цій єдності силу для відновлення життя... Православні християни сподіваються, що нові відносини між державами Співдружності виключать спроби створити державну, пануючу релігію або ідеологію».
З наведеної заяви можемо бачити, що у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Російської Православної Церкви, не існувало навіть припущення, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Ідеологію керівництва РПЦ добре характеризують
слова Патріарха Алексія ІІ, сказані 3 вересня 1991 р. після богослужіння з нагоди 30-річчя його архіпастирського служіння:
«Одним з головних завдань свого служіння я називав зміцнення всеправославної єдності. Так, сьогодні ми повинні бути, як ніколи, єдині».
Ці слова стали визначальними у політиці Московського Патріарха, який, разом з керівництвом РПЦ, пішов на все для того, щоб Російська Церква залишилася церковною імперією. Патріарх Алексій неодноразово у своїх публічних заявах підкреслював,
як свою головну заслугу, те, що йому вдалося зберегти адміністративну єдність РПЦ в умовах, коли Радянський Союз розпався. Але історія свідчить, що розпад імперської держави супроводжується процесом проголошення автокефалії Церков у нових незалежних державах
. Так було в часи розпаду Візантії, так було і в ХІХ ст., коли розпадалася Османська імперія. Історія Константинопольського Патріархату в ці періоди свідчить, що, незважаючи на спротив керівництва старого церковного центру,
в новій незалежній державі, за наявності інших умов, обов’язково виникає нова Помісна Церква. Бо так записано у канонах: «Громадянським та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» (правило 17-те Четвертого та 38-ме Шостого Вселенських Соборів)
. Саме тому нині представники Константинопольського Патріархату під час свого спілкування з представниками Московського Патріархату говорять, щоб останні не повторювали їхніх помилок ХІХ століття.
На жаль,
виховане у послуху спецслужбам та відданості великодержавному шовінізму керівництво Московської патріархії на чолі з Патріархом Алексієм ІІ у своїх діях щодо Української Церкви наслідує найгірші зразки середньовічних папістських теорій, підміняючи поняття догматично-містичної єдності Церкви її адміністративною єдністю . У світлі цього, після рішень Собору УПЦ, священноначалля РПЦ поставило перед собою завдання не ухвалити таке рішення щодо Української Церкви, яке б було корисним для православ’я, а за будь-яку ціну заборонити автокефалію УПЦ.
Керівництво РПЦ не могло допустити автокефалії УПЦ, адже приблизно половина всіх парафій Московського Патріархату – як в часи СРСР, так і нині – знаходяться на території України. Втративши адміністративний контроль над Церквою в Україні, РПЦ втратить половину своєї структури, а відтак не матиме можливості претендувати на першість у Вселенському Православ’ї
. Такі претензії РПЦ виявляє ще з часів середньовіччя, сформулювавши їх у теорію, що «Москва є Третій Рим».
3. Теорія про «Москву – Третій Рим»
Керівники Московського Патріархату досі є прихильниками середньовічної теорії про Москву, як «Третій Рим», яку старець Філофей виклав у листі до Московського великого князя: «Усі православні царства зійшлися у твоє єдине, государ. Бо перший Рим впав від єресей, другий
(Константинополь)
впав від турків, Москва є третій Рим, а четвертому не бути». Тобто, після падіння Константинополя (1453 р.) Москва нібито є і навіки залишається духовним і політичним центром для всього православного світу і для всіх православних народів. Ця теорія викликала і продовжує викликати суперечки у Вселенському Православ’ї. Натхненний нею, за підтримки державної влади, Московський Патріархат протягом десятиліть намагається посісти перше місце серед інших Помісних Церков, усунувши з цього місця Константинопольський Патріархат, який за традицією вважається першим серед інших Православних Церков. З метою здійснити свою мрію наприкінці 40-х рр. минулого століття у Московській патріархії навіть планували провести у 1948 р. «Вселенський Собор», на якому надати Московському Патріарху титул «Вселенського», але через спротив Константинопольського Патріархату та елліністичних Церков ця ідея провалилася. Проте і досі теорія «Третього Рима» володіє думками керівників Московського Патріархату.
На засіданнях «Всесвітнього російського народного собору» – церковно-громадського зібрання під патронатом Московської патріархії та державної влади, – у 2004 та 2005 рр. один з керівників РПЦ митрополит Кирил наполегливо підкреслював, що, на противагу однополярному глобалізованому світу, Росія має відстоювати ідею багатополярності, причому
Москва, на його думку, має стати центром тяжіння для всіх православних народів, центром «православної цивілізації», тобто своєрідним «православним Ватиканом» . Головною підставою для цього він вважає те, що, з одного боку, РПЦ є найчисленнішою Православною Церквою, а з іншого (це не говориться, але мається на увазі), що Росія – найвпливовіша православна держава. «Російська Православна Церква де-факто знаходиться на першому місці серед усіх інших Православних Церков завдяки її високій духовності, її моральності і чеснотам, її традиції і політичному впливові; таким чином, вона говорить від імені 350 мільйонів
(?!) росіян у всьому світі. Більше того, вона здійснює вплив у всіх Православних Церквах на Балканах, у тому числі й у тих країнах, де православні віруючі в меншості. Ми — законні духовні правонаступники Візантії», – цитує слова митрополита Кирила грецька газета «To Vima».
Свій вплив на Вселенське Православ’я Московський Патріархат утверджує не тільки на словах. З його ініціативи створені або ним контролюються такі міжнародні організації як «Фонд єдності православних народів» та «Міжпарламентська асамблея православних народів», до останньої з яких входять діючі депутати парламентів різних православних країн. Очолюваний митрополитом Кирилом Відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату тісно співпрацює з Міністерством закордонних справ Російської Федерації. Крім дипломатичної підтримки інтересів РПЦ, така співпраця виявляється також і у будівництві храмів при російських посольствах. Існують плани створення навколо Росії міждержавного об’єднання з числа православних країн, подібного до Міжнародної ісламської конференції.
За всім цим проглядається наполегливе бажання втілити в життя так досі і не реалізовану концепцію Москви, як не тільки духовного, але й державно-політичного центру для православних народів усього світу
.
В одному з інтерв’ю Патріарх Алексій ІІ висловив думку про те, що
для Московського Патріарха немає ніяких богословських або догматичних підстав не бути першим серед православних Предстоятелів
. Зрозуміло, що якби все залежало від волі Патріарха Алексія, то він давно вже став би першим. Реалізувати ці плани йому заважає те, що місце, на яке він претендує, майже тисячу років посідає Патріарх Константинополя – Нового Рима.
Борючись за вплив на Вселенське Православ’я, московські політики від Церкви, на жаль, забувають, що Царство Боже – не від світу цього. Тому про це їм доводиться нагадувати
Вселенському Патріарху Варфоломію , якого цитує «To Vima»: «Об’єднання вірних православних в одну групу під керівництвом єдиного впливового лідера, який здійснював би програму єдиного урядування,
неминуче призведе до перетворення Церкви на не більше ніж орган цього уряду, причому зовсім не тими методами, якими спасається рід людський . Втручання уряду в процес прийняття рішень Церквою відгонить неприпустимим цезарепапізмом. В епоху комунізму вже спостерігалася подібна нестерпна політизація Російської Церкви... Ми мали надію на те, що після падіння страшної системи зміни торкнуться і цієї сфери. Однак, на наш жах,
ми спостерігаємо, як російський уряд продовжує рішуче втручатися і, безсумнівно, навіть «вибудовувати політику» у суто церковних питаннях» – пише Патріарх.
Патріарх Варфоломій вважає, що «
дурна теорія щодо «Третього Рима» є зарозумілою (відповідно до давньогрецького визначення цього слова, яке позначає зарозумілу зухвалість)
і нечестивою . Новий Рим (яким є Константинопольський Патріархат) може бути тільки першим серед рівних Патріархатів, але ця Церква не буде панувати і керувати іншими Православними Церквами. Ми визнаємо примат цієї Церкви в питаннях єдності, і вона виконувала цю функцію смиренно і без усякого застосування сили».
Митрополиту Кирилу він ставить риторичне запитання: «Ви дійсно стверджуєте, що єдність Православ’я є питанням чисельності, політичної сили, світського і дипломатичного впливу?» І продовжує:
«Те, що ми почули про єдність Церкви, є, у сукупності, сумним відзвуком духу цезарепапізму, що тлумачить єдність, як єдину організаційну структуру, що є явним антагонізмом єдності духу і совісті, що завжди сповідувалася Православною Церквою» . «Ті, хто говорить про Третій Рим, є абсолютно непридатними для підтримки лідируючих позицій Православної Церкви, оскільки вони будуть виконувати роль
перетворення Церкви з христоцентричного віросповідання на феодальну організацію, засновану на застосуванні грубої сили» – цитує думку Патріарха Варфоломія газета «To Vima».
На жаль, Московський Патріархат не бажає прислухатися до цих мудрих слів Вселенського Патріарха і міцно тримається за владу над Православною Церквою в нашій державі. «Очевидно, що церковна єдність – це останнє, що зв’язує Україну з Росією. У цьому питанні компроміси неможливі», – вважають московські церковні діячі. Вони не перестають підкреслювати роль Російської Церкви, як фактора єдності російського народу і впливу на православні країни, зокрема, колишнього СРСР. «Церква завжди була і залишається началом, яке єднає наш народ, яке визначає його ідентичність, яке формує і поглиблює його національну самосвідомість» – стверджує митрополит Кирил. Шкода, що в гонитві за реалізацією цих принципів російські ієрархи часто забувають, що
Церква – Тіло Христове і покликана спасати грішників та приводити їх до єдності з Богом, а не з Росією. Це так само правильно, як і те, що
Україна – не Росія, і не всі прагнення та інтереси російського народу, якими б добрими вони не були, повною мірою повинен поділяти народ український
.
Очевидно, що для захоплених теорією «Третього Рима» московських церковних політиків Українська Церква – не більше, ніж важлива фігура на геополітичній шахівниці.
Граючись у глобальні політичні ігри, вони не побоялися розколоти православних українців, а також зазіхають на авторитет Вселенського Патріарха та своїми діями загрожують єдності Вселенського Православ’я
.
4. Розкольницький так званий «Харківський Собор»
Хоча офіційно Московська патріархія протягом кількох місяців після Собору УПЦ не ухвалювала рішень щодо автокефалії Української Церкви, нею велася постійна робота для збурення Церкви проти автокефалії та проти її Предстоятеля. З Москви постійно дзвонили у єпархії, чинився тиск на архієреїв УПЦ, від імені Московської патріархії у єпархії та найбільш важливі монастирі УПЦ приїздили емісари, які переконували всіх не підкорятися рішенням Собору УПЦ та відмовитися від автокефалії. Паралельно з цим у засобах масової інформації розповсюджувалися наклепницькі статті про митрополита Філарета. Занепокоєні цією інформаційною війною проти Предстоятеля УПЦ та її автокефалії, яка була розгорнута за підтримки спецслужб, єпископи УПЦ, які зібралися на святкування дня народження митрополита Філарета 23 січня 1992 року, підписали звернення до Патріарха Алексія ІІ, Синоду та єпископату РПЦ, в якому було висловлене прохання пришвидшити процес розгляду документів Собору УПЦ про автокефалію. «У нас створюється враження, що позитивне вирішення цього питання навмисне затягається» – зазначено у зверненні.
Того ж дня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому
єпископа Донецького Аліпія було звільнено від керування єпархією, згідно з його проханням від 8 січня 1992 року, і призначено вікарієм Київської єпархії.
Єпископів Чернівецького Онуфрія та Івано-Франківського Іларіона переміщено одного на місце другого, а
єпископа Тернопільського Сергія призначено вікарієм Київської єпархії. Всі вищезгадані єпископи (окрім Іларіона, нинішнього митрополита Донецького УПЦ МП)
за вказівкою з Москви не підкорилися рішенню Синоду і не звільнили своїх попередніх кафедр, перестали поминати за Божественною літургією Предстоятеля УПЦ і цим фактично поклали початок розколу . Головною причиною таких їхніх дій була відмова підкорятися рішенням Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р., які вони раніше самі підписали. Заштатний митрополит Агафангел у своїй колишній Вінницькій єпархії також почав сіяти церковну смуту, підбурюючи духовенство до переходу у пряме підпорядкування Московському Патріархові. Таким чином, розкол в Українській Православній Церкві стався взимку 1992 року з ініціативи трьох правлячих владик та одного позаштатного архієрея
за підтримки Московської патріархії та спецслужб . 4 лютого 1992 року
Патріарх Алексій ІІ направив митрополиту Філарету телеграму на захист розкольницьких дій трьох єпископів УПЦ і закликав його стосовно розкольників «не вживати канонічних заборон».
Звернення єпископату було відвезене до Москви архієпископом Лазарем і єпископами Варфоломієм та Андрієм. 18-19 лютого 1992 року у Москві відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому митрополит Філарет був відсутній. З приводу звернення єпископату УПЦ від 23 січня Патріарх Алексій ІІ та Синод направили «Послання» до митрополита Філарета та єпископату УПЦ, в якому говориться таке: «З усією визначеністю ми свідчимо, що Священний Синод РПЦ не має відношення до тих церковних смут, які розвиваються в межах УПЦ і приносять нам глибокий біль. Що стосується антицерковних кампаній у засобах масової інформації, то вони, у першу чергу, спрямовані проти нашого Священного Синоду й авторитету Церкви й залишаються на совісті їх авторів... З метою запобігання
(новому розколу УПЦ) необхідно всім нам діяти чесно, незлобиво, обачно й мудро, не допускаючи «стихіям світу цього» восторжествувати над пастирським обов’язком і відповідальністю... Ми обіцяємо Вам зробити все, від нас залежне, щоб рішення про майбутнє Православ’я на Україні було прийняте відповідно до справжніх
(!)
сподівань її благочестивого православного народу... Кожен, хто залишається вірним Православ’ю, одержить наше канонічне пастирське окормлення й не буде кинутий на поталу сил зла». Таким чином, Московська патріархія без жодних аргументів ставить під сумнів чинність рішень Собору УПЦ і повідомляє про свою підтримку розкольницьких дій, спрямованих на недопущення отримання УПЦ автокефалії. Синод прийняв рішення про проведення 31 березня – 4 квітня 1992 Архієрейського собору РПЦ для розгляду Звернення єпископату УПЦ від 3 листопада 1991 року про надання їй автокефалії. 3-4 березня відбулися засідання Священного Синоду УПЦ, на яких попередні рішення щодо єпископів-розкольників були залишені без змін. Внаслідок дій Московського Патріархату становище в Українській Православній Церкві перетворилося на вибухонебезпечне. З огляду на попередні заяви та дії Московського Патріархату Архієрейський Собор РПЦ не віщував для УПЦ нічого доброго.
На Архієрейському соборі в Москві замість того, щоб розглядати питання про автокефалію УПЦ, було організовано цькування митрополита Філарета
. Протягом майже доби на нього тиснули, звинувачуючи в аморальному житті, і вимагали одного – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля УПЦ. Реальна незалежність УПЦ в управлінні цілком залежала від особи Предстоятеля, він же був і головним рушієм боротьби за автокефалію, а тому, позбувшись його, Московський Патріархат мав надію разом розрубати «гордіїв вузол» автокефалії УПЦ.
На Соборі лунали погрози позбавити РПЦ дарованої незалежності в управлінні
, а тому, під тиском обставин, митрополит Філарет погодився на Архієрейському соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля.
Результатом роботи Собору стала така постанова: «Архієрейський Собор взяв до відома
заяву
Преосвященного Філарета, Митрополита Київського й всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському соборі УПЦ про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Архієрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного митрополита Філарета,
висловивши йому подяку за архіпастирську працю на Київській кафедрі, благословивши нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви»
(Більш докладний опис розгляду питання про Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета наведений в окремому розділі) .
Але насильство над Предстоятелем не вирішило проблеми автокефалії УПЦ. Прибувши у Київ, митрополит Філарет 14 квітня 1992 р. провів прес-конференцію, на якій розповів правду про перебіг подій на Соборі у Москві й відмовився від своєї заяви про відставку, бо така відставка не несе миру для Церкви, суперечить волі віруючих і є неканонічною (зокрема, порушує 4-те правило Кирила Олександрійського). У відповідь
Московським Патріархатом наприкінці квітня 1992 р. було інспіровано розкольницькі збори деяких єпископів УПЦ в Житомирі, де, між іншим, був присутній в якості «правлячого архієрея Вінницької єпархії» позаштатний митрополит Агафангел. Збори прийняли «Звернення до керівництва Московського Патріархату», в якому висловлювалася підтримка його дій та містився заклик сприяти звільненню митрополита Філарета із займаної посади.
Грубо порушуючи канони, Статут про управління УПЦ та права Української Православної Церкви, як самостійної в управлінні, Священний Синод РПЦ на засіданні 6 травня у категоричній формі вимагав від митрополита Філарета до 15 травня зібрати Архієрейський Собор УПЦ та подати на ньому у відставку, а 21 травня прийняв постанову про відсторонення митрополита Філарета від управління УПЦ.
Хоча ще
2 квітня 1992 р. у Московській патріархії в інтерв’ю кореспонденту агентства «Інтерфакс» заявляли, що «напередодні Архієрейського Собору і під час його роботи ніякого тиску з боку українського і російського керівництва на них не чинилося» , 7 травня Патріарх Алексій ІІ на прес-конференції вже заявляв, що «в час підготовки до Архієрейського Собору і під час його роботи на делегатів і на нього особисто чинився тиск, зокрема, з боку президента України Леоніда Кравчука». 14 травня 1992 р. агентство «Інтерфакс» передало слова митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який сказав: «Главі Української Православної Церкви митрополиту Філарету загрожує суд Архієрейського Собору, якщо до 15 травня він не виконає рішення вищих органів Православної Церкви
(РПЦ) – Архієрейського Собору і Священного Синоду – про його вихід у відставку. Філарет повинен скликати Архієрейський Собор Української Православної Церкви і на ньому подати прохання про відставку.
Суд Архієрейського Собору може бути скликаний у будь-який час, – підкреслив митрополит Володимир. – А слухання у цій справі можуть бути проведені заочно, оскільки є ймовірність того, що митрополит Філарет не приїде в Москву
».
Як бачимо, керівництво Російської Православної Церкви
ще до проведення будь-яких соборів УПЦ визначилося зі своїми рішеннями . Тому скликання так званого «Харківського Собору» стало лише формальним завершенням розколу УПЦ, розпочатого керівництвом Московської патріархії ще у січні 1992 р. Зараз представники УПЦ МП намагаються представити так званий «Харківський Собор» нібито виявом «справжньої соборності», але насправді
це незаконне зібрання лише слухняно виконувало волю Московської патріархії та спецслужб
, про що самим учасникам цього псевдо-собору добре відомо.
Остаточне організаційне оформлення розколу в Українській Православній Церкві відбулося на так званому «Харківському Соборі» – зборах єпископату УПЦ, проведених рядовим єпархіальним архієреєм митрополитом Харківським Никодимом у відсутність Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, якого навіть не було запрошено. Саме проведення так званого собору було організоване спецслужбами, про участь яких у діяльності цих зборів свідчать очевидці
. Для документування подій під час роботи так званого собору велася зйомка на відеокамеру, кадри з якої можна бачити у розповсюджуваному УПЦ МП фільмі «Анатомія розколу». Учасники псевдо-собору стверджують, що вони нібито боялися за себе, а митрополиту Никодиму надходили погрози від Президента України. Виникає питання – для чого тоді проводилася зйомка на відеокамеру, якщо вона могла стати доказом у разі гонінь з боку української влади? Відповідь може бути така –
зйомка проводилася для звіту в Москву
та для того, щоб зв’язати всіх учасників псевдо-собору колективною відповідальністю.
Всупереч православним канонам та Статуту УПЦ незаконними зборами єпископів у Харкові митрополит Філарет, без слідства, був засуджений до звільнення з посади та заборони у священнослужінні.
На місце діючого Предстоятеля УПЦ було незаконно обрано митрополита Ростовського, керуючого справами Московського Патріархату Володимира (Сабодана)
, хоча й українця за походженням, але лояльного до Московської патріархії. Хоча,
згідно зі Статутом УПЦ, Предстоятель обирається з числа єпископату самої УПЦ, до якого Володимир (Сабодан), як митрополит Ростовський, не належав
. Користуючись рішеннями цього псевдо-собору, 11 червня 1992 року Архієрейський Собор РПЦ
неканонічно проголосив про позбавлення митрополита Філарета священного сану, тим самим остаточно ставши на бік розкольників з числа єпископату УПЦ.
Дії, вчинені у травні 1992 р. ієрархами УПЦ в Харкові, є грубим порушенням 34-го Апостольського правила: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї . Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. І таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша), це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати й вирішувати з відома й у залежності від головного і першого обласного єпископа».
Дії митрополита Філарета щодо досягнення автокефалії УПЦ ґрунтувалися не на його особистій думці, а на рішенні законного Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. В той час, як рішення так званого «Харківського Собору», прийняті за відсутності законного Предстоятеля, є неканонічними та недійсними.
Крім священних канонів (34-го Апостольського правила, 14-го правила Двократного Константинопольського Собору), учасники псевдо-собору в Харкові порушили постанову Архієрейського Собору Російської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року про дарування Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. Їхнє порушення полягає в тому, що вони не дотрималися цієї самостійності й незалежності, підкорившись рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня 1992 р., влада якого не поширюється на управління в Українській Православній Церкві. Фактично вони відмовилися від незалежності й самостійності УПЦ і тим самим відкололися від неї.
Учасники харківських зборів проігнорували Статут про управління в Українській Православній Церкві, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ і зареєстрований державними органами незалежної України.
По-перше, вони порушили статті 3 і 7 глави ІІІ і статтю 9 глави V Статуту, у яких говориться, що
Собори УПЦ скликає Предстоятель Української Православної Церкви, Митрополит Київський і всієї України. Насправді так званий «Харківський Собор» облудним чином скликав рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим і головував на ньому
.
По-друге, не дотримані
статті 2 і 12 глави V
, де сказано, що Предстоятель Української Православної Церкви
обирається довічно
. Там само сказано, що тільки «у випадку смерті Митрополита Київського і всієї України, його відходу на спокій, знаходження під церковним судом або з іншої причини, що робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод обирає Місцеблюстителя». Не було жодної з цих причин, які могли б дати право єпископам, що зібралися у Харкові, обирати нового Предстоятеля УПЦ.
По-третє, була порушена стаття 6 глави ІІІ, де говориться, що
Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української
.
Для виправдання своїх незаконних дій учасники «собору» на догоду Московській патріархії, щоб провести її ставленика, внесли зміни в Статут. Однак
Статут про управління УПЦ був прийнятий на Помісному Соборі, і тільки він має право вносити зміни . 29 травня 1992 р. заяву про порушення Статуту про управління УПЦ прийняла Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. З осудом дій харківських розкольників виступила і Президія Верховної Ради України.
Констатуємо, що Митрополит Київський і всієї України Філарет як законно обраний Предстоятель УПЦ, повноваження якого були підтверджені законним Помісним Собором УПЦ, діяв у відповідності до рішень канонічного Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. Так званий «Харківський Собор» був організований Московською патріархією та спецслужбами з метою беззаконного усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля та фактичного скасування дії постанов Помісного Собору. Дії так званого «Харківського Собору» створили розкол в Українській Православній Церкві.
Протягом усіх наступних років відбувається оцінка повнотою Церкви дій законного Помісного Собору та Харківського псевдо-собору, і правда канонів та історії виявляється на боці рішень Помісного Собору про автокефалію.
5. Рецепція (сприйняття) Церквою соборних рішень
На відміну від вчення Римської Церкви, де Папа вважається непогрішним у справах віри, у Православ’ї непогрішністю не володіє ніхто – ані ієрарх, ані Собор ієрархів, а тільки вся Церква у Повноті – у просторі й у часі. Кожне соборне рішення має пройти через сприйняття всією Повнотою Церкви (рецепцію). І тільки коли Церква визнає ці соборні рішення, як дійсно звершені з волі Духа Святого, вони набувають повноцінного авторитету.
Історія Церкви знає багато прикладів того, що
рішення одних церковних Соборів визнавалися істинними, а інших – відкидалися, хоча ці останні за зовнішніми ознаками теж мали би вважатися правильними . Церквою були відкинуті численні Собори часів аріанських суперечок. Не прийняла Церква і рішень Собору у Дубі, який беззаконно засудив святителя Іоана Золотоустого до позбавлення сану. Деякі представники Московського Патріархату в полеміці заявляють, що святитель Іоан нібито підкорився рішенню цього Собору, що насправді не відповідає дійсності, бо цього Собору він не визнав, а підкорився лише насильству державної влади, якою був відправлений у заслання. За всіма зовнішніми ознаками так званий «Вселенський Собор 449 р.» під головуванням Олександрійського Патріарха Діоскора мав усі підстави вважатися дійсно Вселенським. Але через те, що він ствердив єретичне монофізитське вчення, він був відкинутий і названий в історії «Розбійницьким Собором». Така сама доля спіткала і «Вселенський Собор» іконоборців.
У ближчий до нас час Православною Церквою були відкинуті рішення Ферраро-Флорентійського Собору 1438-39 рр., який запровадив унію з Римським престолом, хоча цей Собор задумувався, як «VIII Вселенський». Не сприйняла Російська Церква рішень так званого Стоглавого Собору щодо двоперстного хресного знамення та інших особливостей богослужіння. Рішення Великого Московського Собору 1666-67 рр. про анафематствування старих обрядів та всіх, хто їх дотримується, було скасоване Помісним Собором РПЦ 1971 р. Святійший Синод, як вища церковна влада, «позбавив сану та чернецтва» митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича), але Помісний Собор РПЦ 1917-18 рр. скасував це рішення, а Архієрейський Собор РПЦ 2000 р.
причислив його до сонму святих . В 1596 р. православний Брестський Собор анафематствував усіх, хто прийняв унію з Римом, що не перешкодило в 1946 р. уніатів прийняти в сущому сані, без перехрещення і перерукоположення. Помісний Собор РПЦ 1917-18 рр. запровадив розподіл цієї Церкви на митрополичі округи та обрання єпископату безпосередньо в єпархіях, чого зараз ніхто не дотримується. Церква відкинула постанови так званих «Другого» і «Третього» «Всеросійських Помісних Соборів», які у 20-х рр. минулого століття проводили російські обновленці, хоча у цих «соборах» брали участь понад сто єпископів, а з обновленцями мали спілкування навіть Східні Патріархати. І таких прикладів можна наводити десятки.
В 1872 р. Константинопольський Патріарх скликав Помісний Собор, який осудив «філетизм», тобто розділення Православ’я за національною ознакою. Прибічників «філетизму» було проголошено ворогами «Єдиної Соборної і Апостольської Церкви», Болгарську Церкву оголошено схизматичною (розкольницькою), одних її архієреїв позбавили священства, інших відлучили від Церкви або піддали анафемі та геєні вогненній. Формально рішення Собору відповідали канонам, але за суттю вони були супротивними божественній правді. Тому Церква відкинула рішення Собору 1872 р., а в 1945 р., через 73 роки, Константинопольський Патріархат змушений був визнати автокефалію Болгарської Церкви.
Слід звернути увагу на те, що:
– Болгарська Церква
не приносила ніякого покаяння
перед Константинопольським Патріархатом;
– ієрархія Болгарської Церкви,
яка має апостольське преємство від «позбавленої сану та анафематствуваної» болгарської ієрархії, була визнана законною і не відбувалося ніяких «перерукоположень»;
–
всі таїнства, які були звершені у Болгарській Церкві за 73 роки схизми,
визнані дійсними
.
Таким чином Церква фактично відкинула рішення Константинопольської Церкви і визнала законними й канонічними рішення Болгарської Церкви про автокефалію.
Згадаймо постанову Архієрейського Собору Московської патріархії від 28 березня 1942 р. під головуванням митрополита Сергія (Страгородського) про «позбавлення священства» єпископа Полікарпа (Сікорського). Цей архієрей належав до ієрархії Православної Автокефальної Церкви в Польщі, переважну частину віруючих якої складали українці, та ніколи не належав до єпископату РПЦ. У грудні 1941 р. з благословення Предстоятеля Польської Церкви митрополита Діонисія він став керівником Православної Автокефальної Церкви в Україні. У післявоєнний час все духовенство УАПЦ, яке залишилося в Радянському Союзі, було «перерукоположене» від Московського Патріархату. Але ієрархія УАПЦ в діаспорі, незважаючи на рішення Архієрейського Собору Московської патріархії 1942 р., була прийнята в 1995 р. до складу Константинопольського Патріархату без покаяння і перерукоположення. Тепер Московська патріархія змушена визнати цей український єпископат, бо він входить до складу Константинопольського Патріархату, з яким РПЦ перебуває у молитовному єднанні. Це – ще один приклад того, що Архієрейський Собор Московської патріархії 1942 р. не був визнаний Православною Церквою, тобто не пройшов рецепції.
Нарешті, протягом 20-90-х рр. ХХ ст. Московський Патріархат і Російська Православна Церква Закордоном (так званий «Карловацький розкол») неодноразово обмінювалися між собою взаємними церковними відлученнями, погрозами суду і навіть анафемами. Архієрейський Собор РПЦЗ піддав анафемі «єресь екуменізму» та «єресь сергіанства». На Карловацьку ієрархію Московським Патріархатом неодноразово накладалися церковні відлучення, але сьогодні, коли ці дві Церкви об’єднуються, цей процес відбувається і без покаяння, і без перерукоположення ієрархії. Це – ще одне з багатьох свідчень того, що навіть Собори помиляються. Непомильною залишається тільки Свята Соборна і Апостольська Церква, бо вона є стовп і утвердження істини.
Тепер Українська Церква переживає процес рецепції (визнання) рішень Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. та Харківського псевдо-собору 27 травня 1992 р.
Який Собор буде визнаний Церквою – покаже майбутнє. Але вже сьогодні зрозуміло, що Помісний Собор 1991 р. отримує визнання українського православного народу. Це видно з того, що Київський Патріархат, який є Помісною Українською Православною Церквою, сьогодні підтримують 30% дорослого населення України, у той час, як УПЦ МП – 20%. В самій УПЦ МП почався рух за Помісну Церкву. Все це свідчить про те, що Помісний Собор 1-3 листопада 1991 р. згідний з канонами і відповідає потребам Української Церкви. Постанови ж Харківського псевдо-собору виявляють свою мирську основу, коли «вкрадається, під виглядом священнодії, пиха влади мирської» (8-ме правило ІІІ Вселенського Собору). Дух ненависті до братів-православних, неправда і ворожнеча, численні порушення догматів та канонів з боку послідовників цього псевдо-собору вказують на те, що
це харківське зібрання, хоч і намагається видати себе за Архієрейський Собор Української Православної Церкви, насправді є нечестивим збіговиськом розкольників , які з мирських розрахунків та за наказами спецслужб нанесли УПЦ важку рану розколу, за що дадуть відповідь на Страшному Суді. |
| VIII. БЛАГОДАТНІСТЬ ТАЇНСТВ. ХРЕЩЕННЯ |
Декларація |
| |
VIII
.
БЛАГОДАТНІСТЬ ТАЇНСТВ. ХРЕЩЕННЯ
Визнаю одне хрещення на відпущення гріхів.
10-ий член Символу віри
1. Неповторність Таїнства Хрещення
На підставі рішення Архієрейського Собору УПЦ МП (повний текст якого знайти досить складно) в цій Церкві використовується практика так званого «перехрещування» –
повторного звершення Таїнства Хрещення над тими, хто прийняв його в Київському Патріархаті.
Така практика є прямим і свідомим порушенням догматичного вчення про неповторність Таїнства Хрещення, викладеного у Символі віри
, порушенням церковних канонів і не вписується у загальноприйняту практику Помісних Православних Церков.
Російська Православна Церква, до якої належить УПЦ МП, не вперше в своїй історії вдається до неправославної практики «перехрещування». У XVII ст. тих, хто був охрещений у Київський Митрополії через обливання, в Московському Патріархаті перехрещували на підставі того, що істинним може вважатися тільки хрещення через повне занурення, хоч в останні часи в самій РПЦ розповсюдженою практикою є хрещення через обливання.
У книзі про подорож Антиохійського Патріарха Макарія в Москву (1654 р.), написаній архідияконом Павлом Алепським, розповідається про те, що хрещених татар, якщо вони після хрещення продовжували спілкуватися зі своїми рідними-мусульманами, вважали нечистими і їх повторно хрестили. І з дружинами, якщо вони не були хрещені, розводили, а одружували з хрещеними. Хрестили повторно й римо-католиків: «Так чинили тепер і з ляхами (тобто поляками-католиками) й хрестили вдруге, хоч це не дозволено, але московити зовсім не приймають їх, не охрестивши».
Патріарх Макарій виступив проти цієї практики на спеціально скликаному Соборі: «Причиною скликання цього Собору було питання про хрещення ляхів (поляків-католиків). Справа в тому, що московити, як уже нами сказано, хрестили їх, тоді як у правилах це забороняється... Наш учитель зажадав, щоб московити чинили, як написано в їхніх церковних правилах. Ми раніше знайшли в одній стародавній рукописній книзі зі Святої Гори все це цілком з’ясованим, і наш владика Патріарх списав цю главу в особливий зошит і приклав свій підпис. Тепер він багато сперечався з архієреями, і вони після довгих дебатів волею-неволею, відповідно до свідчення їхніх правил, повинні були визнати істину... Вийшов царський указ, що забороняє хрестити ляхів і всіх франків, послідовників Папи, тому що вони до нас ближче всіх сповідань»
(Архідияк. Павло Алепський «Подорож Антиохійського Патріарха Макарія»)
.
Одне хрещення – догмат, заснований на словах Священного Писання: «один Господь, одна віра, одне хрещення» (Еф. 4:5). Важливо те, що ці слова ап. Павло пише в контексті побажання християнам «поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю, прагнучи зберігати єдність духу в союзі миру» (Еф. 4:1-3). Тому одне хрещення містично пов’язане з Єдиним Божеством, одним народженням («по плоті» та «від води й Духа») і єдиною Церквою.
Порушення цієї істини через повторне «хрещення» порушує віру в Єдине Божество, єдину Церкву та єдине народження у Христі
. Хрестити потрібно тільки тих, хто без сумніву не хрещений. Якщо є сумніви, то аргументи для «повторного» хрещення повинні бути дуже вагомими. Тому Православна Церква повторно не хрестить хрещених у римо- і греко-католицьких Церквах, усвідомлюючи наявність не до кінця розірваної єдності у вірі.
На підставі багатовікової канонічної традиції, богословського, літургічного та практичного досвіду Церкви на сьогодні Православ’я сповідує дійсним хрещення в тих випадках, коли дотримані такі умови:
– Хрещення звершується як таїнство – «на відпущення гріхів». Тобто, і той, хто хрестить, і той, кого хрестять розуміють мету і значення таїнства.
– Хрещення звершується в ім’я Святої Тройці - Отця, Сина і Святого Духа. Важливі як правильність формули хрещення, так і саме розуміння догмата про Тройцю. Тобто, і той, хто хрестить, і той, кого хрестять, повинні вірити у Святу Тройцю так, як вірує Православна Церква.
– За зовнішньою формою хрещення має звершуватися з використанням води (за найрідшим виключенням), бути добровільним актом. Той, хто хрестить, сам повинен бути священиком християнського віросповідання (в крайньому випадку диякон або мирянин), так само, як християнську віру має сповідати і той, кого хрестять.
На підставі цих критеріїв Православною Церквою визнається хрещення католиків і греко-католиків (у них визнається дієвість й інших таїнств, у т.ч. священства та Євхаристії). Хрещення є дійсним і у протестантів, якщо воно відповідає вищезазначеним вимогам. У Православній Церкві, за традицією, хрещення звершується разом з таїнством миропомазання. В Католицькій Церкві миропомазання (конфірмація) звершується окремо, протестанти не визнають таїнства миропомазання.
Питання хрещення розглядаються в таких канонах:
47-ме Апостольське правило: «Єпископ або пресвітер, якщо того, хто поістині має хрещення, знову охрестить, або якщо від нечестивих опоганеного не охрестить: нехай буде вивержений як той, що насміхається над хрестом і смертю Господньою, і не відрізняє священиків від лжесвящеників».
У тлумаченні на це правило авторитетний каноніст єпископ Никодим (Мілаш) пише: «Цим правилом прийняте, як загальноцерковна норма, таке:
хрещення за своєю сутністю, як тайна благодаті, не може взагалі повторюватися і, відповідно, якщо воно правильно звершене і за своєю сутністю, і за зовнішньою формою, іншими словами, якщо воно звершене відповідно до його євангельського встановлення, то
воно не повторюється навіть і над тими, хто переходить у Церкву з якої-небудь єресі . Якщо ж хрещення звершене не згідно з євангельським встановленням і людьми нечестивими, як говорить це Апостольське правило, тобто таким єретичним священиком, який
спотворено сповідує основні догмати християнської віри, через що звершене ним хрещення не є істинним і вважається недійсним, то таку особу потрібно хрестити знову, ніби ще не хрещену.
Правила точно визначають яке хрещення, звершене не у Православній Церкві й не православним священиком, повинно вважатися недійсним і має бути повторене.
Приписів цих правил слід суворо додержуватися і найменше відступлення від них має підлягати канонічному покаранню .
Серед неправославних сповідань, з якими нам доводиться стикатися, найголовнішим є римо-католицьке. Жодне з Соборних правил із загальнообов’язковим значенням не проголосило недійсність хрещення, звершеного за приписами цього віросповідання, внаслідок чого ті, хто переходить з цього віросповідання у Православну Церкву, приймаються за відомим чином, точно прописаним у Требнику, але хрещення їх визнається, і тому таких не хрестять знову.
В даному Апостольському правилі важливо те, що окрім наведеної вище підстави для виверження єпископа або пресвітера, який повторив правильно звершене хрещення або визнав правильним неправдиве хрещення, такою підставою вважається й те, що
ці духовні особи не розрізняють справжніх та неправдивих священиків
. Щоб судити про те, чи має священство тієї або іншої іновірної спільноти вважатися законним і, відтак, визнаватися або не визнаватися з боку Православної Церкви, необхідно переконатися головним чином у тому, чи відступає певна іновірна [християнська] спільнота від Православної Церкви тільки в деяких окремих пунктах віри і в деяких своїх окремих обрядах, чи вона грішить проти основних істин Церкви і має викривлене вчення як у питаннях догматів, так і у питаннях церковної дисципліни; в останньому випадку (тобто, коли порушуються основні догмати віри) священство такої спільноти не може визнаватися Православною Церквою. Далі, потрібно брати до уваги, чи сповідує дана релігійна спільнота священство як божественне встановлення та ієрархічну владу, як владу, що походить від божественного права, чи вона сприймає священство як служіння, що отримується подібно до всякої іншої мирської служби без участі божественної благодаті й потрібної тільки для того, щоб зберегти певний порядок при виконанні яких-небудь релігійних обов’язків. В останньому випадку немає істинного священства, тому воно і не може визнаватися Церквою.
Зрештою, оскільки основу законного священства становить безперервне преємство ієрархічної влади від апостолів і до нашого часу, то в судженні про іновірне священство необхідно звертати особливу увагу на те, чи збережене в даній релігійній спільноті це апостольське преємство.
Священство релігійних спільнот, яке зберегло це безперервне преємство, визнається, не зважаючи на існуючі в них різні думки (догматичні відхилення), канонічно правильним, якщо тільки у решті вони не торкаються самих основ християнської віри та сутності й сили таїнств ; якщо ж це апостольське преємство перерване в тій чи іншій релігійній спільноті, яка, відділившись від церковного спілкування, має свою особливу ієрархію, незалежно від апостольського преємства, то священство подібної спільноти не може бути визнане канонічно правильним.
Київський Патріархат незмінно сповідує всі догмати Православної Церкви і звершує всі таїнства відповідно до її настанов. У Київському Патріархаті не проповідується єресь, а ієрархія, через хіротонії Патріарха Філарета і митрополита Якова (Панчука), а також митрополита Андрія (Горака), має законне апостольське преємство. Отже, у Московського Патріархату немає жодних підстав не визнавати не тільки хрещення, звершені у Київському Патріархаті, але й благодатність і законність єпископату та духовенства Київського Патріархату.
68-ме Апостольське правило свідчить: «Якщо хто – єпископ, або пресвітер, або диякон,
прийме від кого-небудь друге рукоположення, нехай буде вивержений зі священного чину, і він, і той, хто рукоположив: тільки якщо
достеменно відомо буде, що від єретиків має рукоположення . Тому що хрещеним або рукоположеним від таких, ні вірними, ні служителями Церкви бути неможливо».
Пояснюючи це правило, єп. Никодим пише: «Безумовно заборонено повторювати над ким-небудь рукоположення в один і той самий ієрархічний ступінь, якщо перше рукоположення було правильним. Правило допускає виняток тільки в тому випадку, якщо рукоположення було звершене
єретичним єпископом
і в силу цього є недійсним». Умови, які дозволяють вважати рукоположення правильним ті самі, що і викладені в тлумаченні на попереднє правило.
Єпископи Київського Патріархату – не єретики, тому звершувані ними хіротонії мають визнаватися. Ті архієреї Московського Патріархату, які звершують «повторні» беззаконні хіротонії над рукоположеними в Київському Патріархаті, згідно з 68-им Апостольським правилом мають бути позбавлені сану як хулителі Святого Духа.
Так само, як і ті, хто зважується на подібні «повторні хіротонії»
.
7-ме правило ІІ Вселенського Собору свідчить, що одних з єретиків – тих, які меншою мірою спотворювали основні догмати Церкви, наприклад, аріан, – приймали через миропомазання. А тих єретиків, які спотворювали самі основи християнських догматів, наприклад, гностиків, – хрестили, як язичників. Такої ж практики вчить і 7-ме правило Лаодикійського собору. VI Вселенського Собору правило 95 також вказує, що послідовників єресей, засуджених III Вселенським Собором (несторіанства) і IV Вселенським Собором (монофізитства) приймають до Церкви лише через покаяння, а ієрархію і духовенство – у сущому сані.
Таїнства не визнаються дійсними, якщо вони звершені у єретиків (68 Ап. правило; 7 правило II Вс. Соб.; 95 правило VI Вс. Соб.; 1 правило св. Василія Великого). Одночасно й у ставленні до прийняття у Церкву єретиків є розбіжності: одні приймаються через письмове зречення від єресі, покаяння й миропомазання, інші ж – через хрещення, як язичники. Слід відзначити, що єретики, проти яких збиралися Вселенські Собори – аріани (Перший), македоніани (Другий), несторіани (Третій), монофізити (Четвертий) – приймалися через письмове зречення від єресі й покаяння (або миропомазання та покаяння). Те саме стосується єретиків, які згадуються в 7-му правилі Лаодикійського собору. Звідси маємо висновок, що
канони Вселенських Соборів визнають навіть хрещення єретиків
.
За формальними ознаками можна розрізнити, хрещення яких єретиків визнавалося, а яких ні. Не визнавалося хрещення тих, хто істотно спотворював догмат про Божество та Святу Тройцю: маніхеїв, різних гностиків тощо. Для тих єретиків, вчення яких спотворювало православне вчення про Ісуса Христа як істинного Бога й істинну Людину, – робилося полегшення.
2. Що таке єресь, розкол, самочинне збіговисько?
1-ше правило Василія Великого свідчить: «Давні ухвалили приймати хрещення, ні в чому не відступаюче від віри: за цим одне назвали вони єрессю, інше – розколом, а інше – самочинним збіговиськом. Єретиками назвали вони тих, хто зовсім відторгнувся та відокремився в самій вірі; розкольниками – тих, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають виліковування; а самочинними збіговиськами – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом.
Наприклад, якщо хтось, будучи викритим у гріху і забороненим у священнослужінні, не підкорився правилам, а сам утримав за собою передстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву, – це є самочинне збіговисько. Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол. Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Бо тут розходження в самій вірі в Бога.
Тому від початку давнім Отцям угодно було хрещення єретиків зовсім відмітати; хрещення розкольників, як ще не віддалених від Церкви, приймати; а тих, хто перебуває у самочинних збіговиськах, виправляти пристойним покаянням та наверненням і знову приєднувати до Церкви.
Таким чином, тих, що навіть перебували у церковних ступенях, якщо відступили разом з непокірливими, коли каялися, нерідко приймали знову в той самий чин. Пепузіани ж явно є єретики (далі йде докладний опис того, чому вони єретики й чому їхнє хрещення неприйнятне).
...Кафари ж
(«чисті», які вчили, що після хрещення неможливе покаяння для тих, хто згрішив смертним гріхом, наприклад – відрікся від Христа) є з числа розкольників. Однак угодно було давнім, як – от Кіпріанові та нашому Фірміліану, одному визначенню підкорити всіх цих: кафарів, енкратитів, ідропарастатів
(«водоприношувачів», які здійснювали Євхаристію на воді) та апотактитів. Бо, хоча початок відступу відбувся через розкол, ті, що відступили від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Адже збідніло подання благодаті, тому що припинилося законне спадкоємство. Бо перші, які відступили, одержали посвяту від Отців і, через покладання рук їхніх, мали дарування духовне. Але, бувши відторгненими, стали мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли дати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали. Тому тих, які приходять від них до Церкви, як хрещених мирянами, стародавні веліли знову очищати істинним церковним хрещенням.
Але через те, що деяким в Асії рішуче вгодно було, заради повчання багатьох, прийняти хрещення їх, то нехай буде воно прийняте. (Далі йде докладний розгляд питання про енкратитів, хрещення яких хоч особисто для св. Василія було неприйнятне, але яке він вважав за можливе визнавати, дотримуючись практики та блага Церкви. Тим більше, що від їхньої спільноти були прийняті на єпископські кафедри Зоін та Саторнин)».
Тому існувала думка (і відповідна практика), що хрещення таких розкольників, які втратили наступність, приймати не можна. Але ця практика була не повсюдною, багато хто додержувався протилежної практики, тобто їхнє хрещення приймалося, і сам Василій Великий робить такий висновок: «То нехай буде воно прийняте». «Розкольницьке хрещення потрібно приймати» (Книга правил, алфавітний покажчик, пункт «Розкольник»).
1-ше правило святителя Василія Великого дає цінні відомості для розв’язання питання про хрещення та про ступені відділення від Церкви. По-перше, святитель дає чітку градацію відступу від Церкви: єретики – їхнє хрещення не приймається; розкольники – їхнє хрещення визнається (можливо, доповнюється миропомазанням, але про це не сказано); самочинне збіговисько – його послідовники приймаються через покаяння. Варто звернути увагу на те, що критерієм визнання хрещення за правилом святителя Василія є міра
відступу від віри, а не від адміністративної церковної організації
. У св. Василія Великого єретики – ті, хто зовсім відокремився у самій вірі: «Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Бо тут розходження в самій вірі в Бога»; розкольники – ті, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування: «Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол»; самочинне збіговисько – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом. Таким чином, єресь – розділення у питаннях віри, розкол – розділення з питань церковної практики; самочинне збіговисько – розділення через порушення церковної дисципліни.
3. Чи підпадає Київський Патріархат під визначення єресі,
розколу або самочинного збіговиська?
В Київському Патріархаті немає відмінності від РПЦ (УПЦ МП) і всього Вселенського Православ’я в питаннях віри та сповідання догматів. Тому
Київський Патріархат – не єресь
.
Чи є в Київському Патріархаті відмінність у питаннях церковного життя? Є проблема у проголошенні автокефалії Української Православної Церкви. Але Православна Церква не має канонів про спосіб проголошення автокефалії або автономії Церков. Це питання не врегульоване канонами, і єдності щодо нього у Вселенському Православ’ї немає. Є відмінність у практиці богослужінь – вони відбуваються переважно українською мовою. Але це не тільки не заборонено канонами, але й відповідає словам ап. Павла: «в церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою» (1 Кор. 14:19). Не заборонено служити українською мовою й в УПЦ МП. Таким чином, за сенсом правила святого Василія,
Київський Патріархат не є і розколом
.
Київський Патріархат не підпадає і під категорію «самочинного збіговиська»
. Правило говорить: «Якщо хтось,
будучи викритим у гріху й видаленим від священнослужіння,
не скорився правилам , а сам утримав за собою передстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву, це є самочинне збіговисько». Але Предстоятель УПЦ митрополит Філарет
законним судом не був викритий у гріху
, не скорився він
не правилам
, а неканонічним рішенням Архієрейського Собору РПЦ 11 червня 1992 р., тому накладені на нього з боку РПЦ заборони є недійсними
(про це докладно в окремому розділі)
.
Тобто в УПЦ МП немає жодних богословських та канонічних підстав не визнавати хрещення, які звершуються в Київському Патріархаті, а також не визнавати законність ієрархії Київського Патріархату. Навпаки –
УПЦ МП, повторюючи таїнства хрещення, хіротонії та інші, підпадає під осуд церковних канонів. Тому
практика «перехрещування» хрещених в Київському Патріархаті
є не тільки ознакою богословського та канонічного невігластва в УПЦ МП, але й
межує з єрессю
.
4. Суперечка кафоликів з донатистами з питання дійсності
єпископських хіротоній у «відпалих», тобто у тих,
що відмовилися від Христа під час гонінь
Суперечка ця має актуальне значення для розділеного Українського Православ’я. Тому нам необхідно звернутися до історії Церкви, щоб зрозуміти, як вона вирішила питання дійсності єпископських хіротоній у тих, що відпали, у суперечці між кафоликами, тобто православними, і донатистами-розкольниками.
Суперечка виникла через єпископську хіротонію Цициліана (православного), якого рукоположив Фелікс, єпископ Антунгський (православний). Донатисти звинувачували Фелікса в тому, що під час гонінь він видав римській владі книги Священного Писання, а сказав, що це були медичні та єретичні книги. У той час таких людей називали традиторами й зараховували до розряду падших християн.
Донатисти виходили з властивого нині Московському Патріархату догматичного посилання, що «поза Церквою немає благодаті, незважаючи на єдність віровчення». Якщо Фелікс був падшим і в сам момент падіння перебував поза Церквою, то звідки була в нього благодать єпископської хіротонії, звершеної над Цициліаном? Як міг він звершити духовне, коли сам втратив благодать Святого Духа? Як міг він дати те, чого не мав?
Донатисти не тільки не визнавали хіротонію, звершену Феліксом, але були переконані, що православні – нехрещені й на них треба дивитися, як на язичників. Як нині прихильники УПЦ МП, так тоді у своєму вченні донатисти часто посилалися на Кипріана Карфагенського. Однак між вченням Кипріана і вченням донатистів була різниця. Донатисти не визнавали благодаті в єпископі, що згрішив, але Церквою ще не вивержений зі свого середовища. За вченням донатистів, єпископ втрачав благодать в момент гріха. Кипріан, навпаки, не визнавав благодаті тільки в тих християнських спільнотах, які були відлучені від Церкви за рішенням Соборів. Але якщо вони згрішили, а Церквою ще не були соборно засуджені, то в таких спільнотах Кипріан визнавав благодать. Слід зазначити, що навіть це вчення Кипріана Карфагенського сучасною православною богословською наукою приймається зі значними застереженнями.
Як же дивилися на зрадництво Фелікса православні? Для них зрада Фелікса не мала вирішального значення. Церква Христова залишається істинною, незважаючи на зраду людини, вчили православні. Тому вони не сумнівалися в дійсності єпископської хіротонії, звершеної Феліксом. Для православних Цициліан, рукоположений Феліксом, був дійсним єпископом, і звершені ним таїнства благодатними.
Далі суперечка між православними та донатистами перейшла на догматичний ґрунт. Обидві сторони не сумнівалися, що Христос заснував одну Церкву і що цю Церкву затвердили апостоли. Де ж справжня свята кафолична (соборна) й апостольська Церква? У донатистів чи у православних-кафоликів?
Донатисти вважали справжньою Церквою Церкву, святу в суб’єктивному значенні, тобто таку, яка складається зі святих людей. На доказ святості донатисти наводили той факт, що зі свого середовища вони виганяли явних грішників. Крім того, вони посилалися на те, що їх гонять: якби вони не були праведними, то їх би не гнали. Кафоликів донатисти вважали традиторами, тобто, такими, що були віднесені до розряду падших християн. Тому їхня Церква не свята, а отже, і не кафолична. Донатисти стверджували, що саме їхня Церква є кафоличною.
Православні-кафолики теж визнавали свою Церкву святою, і не тільки тому, що вона має таїнства, які освячують людину, але й тому, що ці таїнства роблять людей святими. У той же час кафолики вказували донатистам на те, що їхня Церква не може бути святою в буквальному значенні слова, бо історична Церква не є абсолютно святою, адже в ній живуть і праведники, і грішники. За вченням блаженного Августина, історична Церква є неодмінно істинне тіло Господнє, але змішане: істинне та уявне. Видима Церква містить у собі не тільки істинних членів, але й тих, хто належить до неї тільки видимо. Своїх знає тільки Сам Бог. Він відсікає мертвих членів від Своєї Церкви, але цей факт глибоко таємничий, і для людини незбагненний. Видима Церква не може виключити зі свого середовища всіх грішників уже тому, що не знає всіх їх. І навіть ті, які звернуться до неї з покаянням, можуть зробити це нещиро, а Церква не в змозі розкрити це лицемірство. Августин бачив Церкву Христову в двох моментах буття: у момент мандрів і в момент слави.
Необхідність відлучення грішників від Церкви донатисти доводили тими місцями зі Священного Писання, де говориться, що дотик до нечистого опоганює чистого (Див.: Ос. 9, 4; Числ. 16, 26). Тому вони вважали, що необхідно видаляти із Церкви, принаймні, явних грішників. При цьому вони посилалися на притчу про невід (Див.: Мф. 13, 47-50), у якому погана риба перебувала разом з доброю тільки доти, поки невід не витягався на берег. Після цього рибалки збирали добру рибу, а погану викидали. Цю притчу донатисти пристосовували до існування Церкви в земних умовах. Кафолики заперечували таке розуміння притчі й відносили витягання невода з води до часу кінця світу.
До земних умов буття Церкви православні відносили притчу про пшеницю й кукіль (Див.: Мф. 13, 24-30; 37-43). Із цієї притчі видно, що Господь повелів залишити кукіль рости разом із пшеницею з побоювання пошкодити пшеницю при видаленні куколю.
Кафолики докоряли донатистам за те, що вони не об’єктивно судили про себе. Вони говорили: чому явні грішники, стикаючись зі святими, опоганюють їх, а приховані грішники не опоганюють? Самі кафолики пояснювали це так: зіткнення з нечистими тільки тоді опоганює, коли християнин співчуває аморальній поведінці грішників і тим самим ніби є спільником у їхньому гріху.
На думку кафоликів, Фелікс у момент єпископської хіротонії Цициліана був прихованим грішником, припускаючи навіть, що він видав книги Священного Писання гонителям Церкви. А із цього випливає, що приховані африканські зрадники Христа не могли опоганити собою всієї кафоличної Церкви, що існувала у Візантійській імперії, яка не знала навіть про їхнє існування. Через зрадників не треба донатистам відділятися від Церкви, тим більше, що самі донатисти, щоб «не судити чужого раба» (Див.: Рим. 14, 4), не відділяються від таких членів своєї спільноти, які найменше схожі на праведників.
Кафолики розрізняли єресь і розкол. Вони усвідомлювали, що єресь змінює віру, а розкол розриває союз церковної єдності, але віри не псує. Кафолики визнавали, що їхня віра й віра донатистів однакова. На цій підставі вони визнавали у розкольників благодать не тільки таїнства хрещення, але й всіх інших таїнств.
Вчення про це виклав блаженний Августин. Він писав, що неможливо вказати ніякої причини, чому той, хто не втрачає благодать хрещення, може втратити право хрестити інших, тому що й хрещення, і хіротонія однаково передаються шляхом священнодійства, тобто через здійснення таїнства. Тому в Церкві забороняється повторення як таїнства хрещення, так і таїнства священства (хіротонії в диякона, священика і єпископа). У тих Церквах, де ці таїнства відбуваються, вони є справжніми таїнствами, тобто благодатними.
На цій підставі, коли донатистські єпископи приєдналися до Церкви, їх приймали в єпископському сані, отриманому в розколі
. Однак були випадки, коли донатистам, що покаялися, забороняли звершувати єпископське служіння. Такі рішення носили дисциплінарний характер і не мали догматичного значення. Саме собою було зрозуміло, що благодать священства в них перебувала, але з відомих причин вони не повинні були нею користуватися. Виходячи з такого розуміння християнського віровчення, кафолики ніяк не хотіли повторно покладати рук на донатистських єпископів при їхньому наверненні в кафоличну Церкву. Так чинила Стародавня Церква не тому, що не хотіла образити нерядового християнина (мається на увазі єпископ), а щоб не похулити благодать таїнства, що у ньому перебуває.
Таким чином, збереження благодатних таїнств у церковних розколах визнається найрішучишим чином
.
Як у такому випадку розуміти вчення Кипріана Карфагенського, що «поза Церквою немає спасіння»? Блаженний Августин пояснював це в такий спосіб: він говорив, що
благодать таїнств дійсно подається у донатистів, як і в інших церковних спільнотах, що зберігають неспотворене віровчення . Розкольницькі спільноти, які після свого відділення від Церкви зберігають церковну віру, подібні до струмочків, що відділилися від головного потоку. Вони містять ту саму віру, ту саму воду, але постійно піддаються небезпеці засохнути, якщо не зіллються з головним потоком і не ввійдуть у русло основного плину. Благодать, подана донатистами, є дійсна благодать. Тому таїнства, вчинені розкольниками-донатистами, є дійсними таїнствами. Вони подібні до вогню, що продовжує горіти, хоча зовні вкривається попелом. Цей вогонь не дає ні повного тепла, ні повного світла. Потрібно, щоб жевріюче вугілля повернулося в чисту атмосферу кафоличної (соборної) Церкви, і тоді вкритий попелом вогонь знову займеться яскравим і повним полум’ям.
З погляду кафоликів, людина й у відділенні від Церкви (до деякої міри) може бути носієм благодаті. За вченням блаженного Августина, навіть відпалі від Церкви не втрачають остаточно цієї благодаті.
З таким вченням донатисти ніяк не могли погодитися, вважаючи, що поза їхньою спільнотою не може бути благодаті. Тому вони перехрещували всіх, хто до них звертався. (Порівняйте з донатистами російське духовенство, яке перехрещувало, та й тепер перехрещує православних українців). З часом у середовищі донатистів відбувся поділ на приміаністів (єпископ Приміан) і максиміаністів (єпископ Максиміан). Приміаністи, а їх була більшість, дивилися на максиміаністів як на відщепенців, як на нехристиян. У спільноти максиміаністів приміаністи не визнавали ні благодаті, ні таїнств. Однак згодом два єпископи, що завзято трималися Максиміана, звернулися до приміаністів, і були прийняті в єпископському сані. Таким чином, донатисти зруйнували основу, на якій стояли. Після цього і всі хрещені та рукоположені цими єпископами в стані відділення від приміаністів, були визнані хрещеними або рукоположеними, тобто перші були прийняті в спілкування без перехрещування, а другі – без перерукоположення. До цього факту Августин звертався дуже часто і повністю справедливо оцінював його значення такими словами: «Кожен з донатистів, у кого є хоча б скільки-небудь крові в обличчі, повинен почервоніти, читаючи цю сторінку зі своєї власної історії».
Ієрархи Російської Церкви теж повинні б червоніти за свою історію, особливо за той її період, коли в сорокові роки ХХ століття прийняли у спілкування з Православною Церквою греко-католиків без перерукоположення уніатського духівництва, а сотні православних автокефальних священиків в Україні перерукоположили, хоча ті отримали безсумнівну хіротонію, яка походить від ієрархії Автокефальної Православної Церкви в Польщі.
Церква відкинула вчення донатистів. І хоч вони проіснували до - початку VІІ століття, Церква переборола донатистський розкол. Цей історичний урок потрібно пам’ятати ієрархам, духівництву й мирянам Української Православної Церкви Московського Патріархату, коли сьогодні вони
несправедливо судять про Київський Патріархат, помиляючись у своїх поглядах, подібно до донатистів . Так, наприклад, митрополит Володимир (Сабодан) з порушенням церковних канонів звершив повторну хіротонію над єпископами Антонієм (Фіалком), Миколаєм (Грохом), Пантелеймоном (Романовським) та Іоаном (Сіопком), а Патріарх Алексій ІІ – вдруге висвячував на єпископа митрополита Антонія (Масендича). Разом з тим, в УПЦ МП невідомо на яких канонічних підставах служить, як архієрей, Іонафан (Єлєцкіх), який в 1991 р. праведно і за явну провину (святотатство і наклеп) був заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Архієрейським Собором УПЦ, що підтверджено Помісним Собором УПЦ. |
| ІХ. ІЄРАРХІЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ |
Декларація |
| |
ІХ. ІЄРАРХІЯ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ.
ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ ТА НЕЗАКОННЕ «ПОЗБАВЛЕННЯ» ЙОГО САНУ
1. Ієрархія Київського Патріархату та нинішньої УАПЦ
Після харківського розколу в підпорядкуванні Предстоятеля УПЦ залишився один єпископ Почаївський Яків. Таким чином, в УПЦ залишилася мінімальна кількість єпископів, які можуть звершувати архієрейські хіротонії – двоє. Саме про таку кількість єпископів, як мінімальну, свідчить 1-ше Апостольське правило: «Єпископа нехай поставляють два або три єпископи».
Представники Московського Патріархату заявляють, що після так званого «Харківського Собору» всі хіротонії, звершені митрополитом Філаретом є недійсними. Але оскільки так званий «Харківський Собор» є неканонічним зібранням єпископів, а всі його рішення є незаконними, то і всі заборони, накладені на митрополита Філарета на підставі цих рішень, не мають ніякої сили. Тому всі архієрейські хіротонії, звершені митрополитом Філаретом і єпископом Яковом (Панчуком) після травня 1992 р. є канонічними і дійсними. Саме через архієрейські хіротонії, звершені цими двома ієрархами, до яких пізніше долучився і єпископ Львівський Андрій (Горак), у Київському Патріархаті зберігається і передається законне апостольське преємство архієрейських хіротоній . Через те, що на початку відродження УАПЦ єпископ Іоан (Боднарчук) поклав початок хіротоніям архієреїв цієї Церкви одноособово та не за приписом 1-го Апостольського правила, після Об’єднавчого собору 1992 р. митрополитом Філаретом та єпископом Яковом були звершені хіротонії цих ієрархів згідно з 1-им Апостольським правилом. Таким чином станом на 1 січня поточного 2007 р. всі архієреї Київського Патріархату мають апостольське преємство своїх хіротоній виключно від митрополита Філарета та єпископа Якова (Панчука), а згодом – і єпископа Андрія (Горака), які отримали свої хіротонії у складі Російської Православної Церкви.
Натомість
не всі архієреї нинішньої УАПЦ мають законне апостольське преємство своїх хіротоній, а тільки ті, які були рукоположені в Київському Патріархаті . Тому невизнання ієрархами УАПЦ архієрейського достоїнства за Патріархом Філаретом веде до невизнання їхнього власного архієрейського достоїнства. Відтак виникають питання: якщо вони визнають свої хіротонії, то мають визнавати архієрейське достоїнство Патріарха Філарета, від якого вони мають апостольське преємство, а якщо вони не визнають архієрейського достоїнства Патріарха Філарета, то чому вони вважають себе архієреями? А якщо вони не вважають себе законними архієреями – чому вони досі служать і діють як архієреї?
2. Звинувачення проти Предстоятеля УПЦ
Питання законності апостольського преємства єпископату Київського Патріархату безпосередньо залежить від визнання архієрейського достоїнства митрополита, а нині Патріарха Філарета, а також від невизнання всіх рішень РПЦ і УПЦ МП щодо його так званого «позбавлення сану» та «анафематствування».
Як вже показано вище, митрополит Філарет був обраний Архієрейським Собором УПЦ 9 липня 1990 р. Предстоятелем УПЦ, що підтверджено Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі. Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. підтвердив це обрання, а також відкинув усі звинувачення, які у той час почали тиражуватися у засобах масової інформації на адресу Предстоятеля: «
Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку засобів масової інформації й розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а й проти всієї її ієрархії, кліру й мирян, Собор Української Православної Церкви
висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету та підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1991 р. Предстоятелем Української Православної Церкви».
Звідки ж з’явилися звинувачення?
Джерелом цих звинувачень став Іонафан (Єлєцкіх) – колишній єпископ Переяслав-Хмельницький і намісник Києво-Печерської лаври. У березні 1991 р. за святотатство (розкрадання церковного майна) та інші порушення він був звільнений Священним Синодом УПЦ з посади намісника та заборонений у священнослужінні до покаяння. Перебуваючи у стані заборони та соборного осуду за явні провини 24 червня 1991 року єпископ Іонафан пише на ім’я Патріарха і Синоду РПЦ рапорт, в якому звинувачує митрополита Філарета у різноманітних канонічних злочинах. Всі ці звинувачення дослівно були повторені на так званому «Харківському Соборі», у незаконному «Судовому діянні Архієрейського Собору РПЦ» від 11 червня 1992 р., а також лягли в основу публікацій у засобах масової інформації, про які сказано у вищезгаданій постанові Помісного Собору УПЦ. Таким чином, першоджерелом звинувачень на адресу митрополита Філарета став рапорт забороненого у священнослужінні єпископа Іонафана. З огляду на канони, цей рапорт не має жодного значення, бо 6-те правило ІІ Вселенського Собору говорить: «Якщо хто з тих, що належать до Церкви, за деякі провини раніше були засуджені і скинуті, або відлучені від кліру, чи з ряду мирян: і цим нехай не буде дозволено звинувачувати єпископа, доки не очистять себе від звинувачення, під яке самі підпали». Тому, з точки зору канонічного права, звинувачення Іонафаном митрополита Філарета не можуть бути використані в церковному судочинстві. Згодом сам єпископ Іонафан письмово визнав їх брехливими у доповідній записці на ім’я Патріарха Алексія ІІ і Священного Синоду РПЦ (її оригінал зберігається в архіві Київської патріархії):
«Доводжу до відома Вашого Святійшества і всіх членів Священного Синоду Російської Православної Церкви те, що моє звинувачення на адресу Митрополита Київського і всієї України Філарета, викладене у рапорті на ім’я Вашого Святійшества і членів Св. Синоду Російської Православної Церкви від 24. 06. 91 р. на підставі наданих мені і Собору єпископів УПЦ юридичних документів, є наклепом, а письмові свідчення з цього питання – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі.
Я щиро розкаююсь, що розголосом змісту мого рапорту завдав морального збитку Митрополиту Київському і всієї України Філарету, єпископату УПЦ і всій Повноті Української Православної Церкви і що моє звинувачення стало знаряддям боротьби для тих, хто бажав би розширення розколу і внесення церковного безладдя в Українську Православну Церкву. Про мою позицію з цього питання я розказав членам Архієрейського Собору УПЦ і приніс їм своє покаяння з наміром прийняти будь-яке їх рішення, в тому числі і позбавлення мене єпископського сану за скоєний гріх.
Я прошу прощення за це і у Вашого Святійшества, у Преосвященних членів Священного Синоду, бо, подавши рапорт із звинуваченням проти Митрополита Київського і всієї України Філарета, завдав гіркоти у зв’язку з моїм вчинком, тим паче, що моє звинувачення не дістало ніякого підтвердження у світлі фактів.
Про свою позицію з даного питання я повідомив також у засоби масової інформації, щоб виключити будь-яку можливість використати моє ім’я з метою компрометації Предстоятеля УПЦ в майбутньому. Копії даної доповідної направлені мною усім членам Священного Синоду РПЦ і усім архієреям Української Православної Церкви.
Скрушно прошу простити мене за скоєний мною гріх.
Вашого Святійшества недостойний послушник єпископ Іонафан
6. 09. 91 р.
м. Київ»
На підставі цієї власноручної доповідної, а також враховуючи важкість злочину Архієрейським Собором УПЦ 6-7 вересня 1991 р. заштатний єпископ Іонафан (Єлєцкіх) був позбавлений сану. Це рішення було підтверджене Помісним Собором УПЦ 1-3 листопада 1991 р.: «Собор Української Православної Церкви затверджує рішення Архієрейського Собору (6-7 вересня 1991 р.)… про позбавлення сану забороненого у священнослужінні єпископа Переяслав-Хмельницького Іонафана (Єлєцькіх)». Ані після Архієрейського, ані після Помісного Соборів УПЦ позбавлений сану єпископа Іонафан (Єлєцкіх) не подавав оскарження чи апеляції до законних апеляційних інстанцій. Тому той факт, що позбавлений належною церковною владою архієрейського сану Іонафан (Єлєцкіх) зараз продовжує служити в УПЦ МП в якості архієрея, свідчить про свідоме і грубе нехтування керівництвом УПЦ МП та РПЦ канонів Православної Церкви на догоду тимчасовій вигоді. Тим більше, що у Московському Патріархаті загальновідомими є факти аморальної поведінки цього колишнього єпископа, за які він був у 1999 р. навіть вигнаний паствою і духовенством з Сумської єпархії УПЦ МП.
3. Архієрейський Собор РПЦ (квітень 1992 р.)
На Архієрейському Соборі РПЦ 30 березня – 4 квітня 1992 р. з порушенням порядку денного замість питання про звернення єпископату УПЦ щодо автокефалії Української Церкви фактично протягом двох діб розглядалося персональне питання митрополита Філарета. Знову почали озвучуватися звинувачення, раніше спростовані колишнім єпископом Іонафаном та відкинуті Помісним собором УПЦ. Метою цих дій було одне – змусити митрополита Філарета подати у відставку з посади Предстоятеля УПЦ. Про це свідчать очевидці Собору та пов’язані з ним документи. Про це добре пам’ятають і самі учасники Собору – єпископи Московського Патріархату.
Ось що розповідає у своєму інтерв’ю Євген Комаров – на той час керівник прес-групи Патріарха Алексія ІІ: «Підготовкою документів займався [митрополит] Кирил. Як там провели роботу з єпископатом, з архієреями, щоб вони правильно голосували – це я бачив уже тільки як результат. Я сидів на Соборі в ложі в дальньому кутку зали. З не-єпископів там сиділо тільки троє – [Всеволод] Чаплін від Кирила, я від прес-служби Святійшого та ієромонах Никон (Бєлавинець), мій друг і колега, ми з ним разом працювали. Я бачив, що все було розіграно, як по нотах, все чітко працювало. Ну, вони ж усі люди слухняні.
Спочатку запросили батюшку з Пітера, який повністю провалився. Йому дали листи з України обробити, – у патріархії кілька валіз листів було, я їх бачив. Там були й дійсно серйозні листи, але безліч було листів, написаних за командою єпархіального архієрея під копірку: от, всі парафії стрункими рядами, ми проти автокефалії, ми за єдність із канонічною Матір’ю-Церквою... Ну й інша подібна фразеологія. Йому дали це обробити, щоб він статистику дав, але він виступив невдало, непереконливо.
Як результат того, що я бачив на Соборі, я можу сказати, що Філарет виявив максимум витримки. Там взагалі цікаво було з погляду людської психології. Було багато чудових, з погляду ораторського мистецтва, виступів. Чудово говорив [митрополит Крутицький і Коломенський] Ювеналій (Поярков). «Я по собі знаю, владико, як непросто піти», – сказав він, натякаючи на свій відхід з посади глави Відділу зовнішніх церковних зносин. Багатьом дуже запам’яталася «захисна промова» (як ми її дружно прозвали) митрополита Філарета. У перший день він її закінчив так: «Умру, але не піду!» Цю фразу йому потім багато хто злостиво пригадував. Але в його промові було й багато чого іншого цікавого: наприклад, суворі слова про проблему сексуальних меншин у Церкві.
Коли ж з’явилася пропозиція позбавити Українську Церкву навіть тієї самостійності, що вже була, Філарет ледве не пішов.
Було так. У перший день увечері все затяглося. І хтось з єпархіальних архієреїв, не пам’ятаю хто, запропонував взагалі позбавити Українську Церкву навіть тієї автономії, самоврядування, що в неї були, і все відіграти назад. У цей момент Філарет встав із президії, став збирати свої папери й сказав – я цю фразу добре пам’ятаю, дослівно:
«Ну, на такому Соборі мені взагалі робити нема чого, де навіть збираються незалежності позбавляти»
. Встав, зібрав папери й почав іти. Алексій розгубився повністю. Кирил, що сидів трохи збоку, на краю президії праворуч, відразу взяв слово, зібрався, – він виявився самий кмітливий, і говорить: «Я хочу, щоб усі добре собі уявляли, що зараз тут відбувається. А відбувається страшний розкол Церкви». І сказав ще кілька слів, дуже переконливо, яскраво, мені сподобалося. У підсумку Філарет сів назад на місце, і стали далі говорити.
З Філаретом пішов тільки один єпископ, Яків. Коли Філарет вставав із президії, Яків взагалі встиг вийти із зали. Він там очевидно почекав, Філарет не вийшов, і він хвилин через 15 повернувся. Деякі навіть розсміялися. І от коли Філарет, нарешті, пообіцяв заради миру церковного піти у відставку, якщо його фігура так заважає, після цього в усіх наче камінь із плечей звалився, всі такі радісні-задоволені були».
Таким чином на квітневому Архієрейському Соборі РПЦ ніякого судочинства над митрополитом Філаретом не було.
Не через процедуру канонічного суду, а засобами психологічного тиску й шантажу, від митрополита Філарета вимагали лише одного – піти з посади Предстоятеля УПЦ. Такі вимоги є прямим порушенням канонічних правил, а тому не підлягали виконанню
.
4. Відречення від кафедри
9-те правило ІІІ Вселенського Собору, або Послання того ж святого Третього Вселенського Собору до священного Памфілійського Собору говорить про Євстафія, колишнього їх митрополита. Предстоятель Памфілійської Церкви митрополит Євстафій через важкі зовнішні обставини та нарікання на нього як на Предстоятеля, подав до Памфілійського Собору письмове відречення від своєї посади. Памфілійський Собор прийняв зречення й обрав на його місце нового митрополита – Феодора. З приводу зречення митрополита Євстафія у правилі говориться таке: «Бувши ж [Євстафій] від деяких засмучений, як говорить, і потрапивши у неочікувані обставини, потім, з причини зайвої бездіяльності, втомлений боротьбою з турботами, які обтяжували його, і не маючи змоги відкинути нарікання супротивників своїх, не знаємо як, подав письмове зречення від своєї єпархії. Але йому, який один раз прийняв на себе священноначальствене піклування, належало утримувати його з духовною міцністю, ніби зі зброєю беручись за працю, і з бажанням переносити піт, який обіцяє воздаяння». За давньою церковною практикою колишній Памфілійський митрополит Євстафій утратив не тільки предстоятельство, але й взагалі єпископське звання і честь. Пребуваючи через це у великій скорботі, він звернувся до Вселенського Собору з проханням повернути йому лише честь та звання єпископа. Зваживши на похилий вік та сильні переживання Євстафія, Собор дозволив йому носити звання єпископа, без права виконувати єпископські функції.
Подаючи тлумачення на це правило, авторитетний православний каноніст, єпископ Далматинсько-Істрійський Никодим (Мілаш), говорить: «
Правила Православної Церкви категорично осуджують єпископа, митрополита або патріарха, який подає відречення від керування тією церковною областю, яка довірена йому законною владою; подавши ж таке [відречення], він перестає бути єпископом у самому суворому сенсі цього слова… За змістом 17-го правила Антиохійського Собору, жоден єпископ не може залишити довірену йому кафедру… Винятки дозволялися тільки через небажання кліру та народу прийняти обраного… Це єдиний випадок, коли єпископу, що не керує своєю єпархією, дозволяється зберігати звання і честь єпископа, в інших же випадках він буває зовсім вивержений».
Єп. Никодим також подає тлумачення на 9-те правило ІІІ Вселенського Собору візантійського каноніста Іоана Зонари, який говорить: «Зауваження отців стосовно того, що, прийнявши на себе священноначальствене піклування, він (тобто Євстафій) повинен був до кінця утримувати його з духовною міцністю, – показує, що
подання відречення від священноначальственого піклування не тільки не дозволене, але швидше заборонене та підлягає осуду ». Закінчуючи розгляд даного правила, єпископ Никодим робить висновок: «Таким чином,
за вченням Православної Церкви, жоден єпископ, на якому б ієрархічному щаблі він не знаходився, не має права подавати відречення від довіреної йому кафедри; подавши ж таке, він перестає бути єпископом у суворому сенсі слова, тобто втрачає всі права, що належать йому як єпископу ».
Важливе зауваження, яке має безпосередній стосунок до теми, яка розглядається, знаходимо у 3-му правилі святителя Кирила, архієпископа Олександрійського. Він говорить: «Не згідне з церковними постановами те, що деякі священнодіючі (тобто ієрархи) подають письмове відречення. Бо
якщо вони достойні служити, то нехай перебувають у цьому; якщо ж недостойні, нехай віддаляються від служіння не через відречення, але через засудження за діла , проти яких хтось може піднести гучний голос як таких, що відбуваються поза всяким порядком». У тлумаченні на це правило єпископ Никодим говорить: "Предстоятель Олександрійської Церкви бачить у такому вчинку (тобто відреченні від кафедри) крайню протизаконність … Якщо хто-небудь заслуговує займати у Церкві ієрархічне місце, то повинен завжди залишатися на цьому місці,
якщо ж недостойний його, то такого потрібно віддаляти церковним судом, а не приймати від нього зречення добровільного чи вимушеного ».
Авторитетний візатнійський каноніст Вальсамон у тлумаченні цього правила говорить: «[Зречення] недійсне і з церковними постановами незгідне, щоб ті, хто священнодіють, відрікалися від своїх Церков». Як бачимо з правила святителя Кирила Олександрійского та з його тлумачення двома авторитетними каноністами, відречення від кафедри є протиканонічним. Якщо єпископ не порушив канонічних правил, то він не повинен залишати свою кафедру через відречення, добровільне або вимушене. Якщо ж він порушив канонічні правила, то проти нього потрібно розпочати процедуру церковного судочинства і позбавити його кафедри. Такий єпископ повинен залишити свою кафедру не через відречення, а за постановою церковного суду, як порушник канонічних правил.
Церковні канони і тлумачення на них свідчать, що митрополит Філарет не мав права подавати прохання про звільнення від Київської кафедри, і що у своїх діях він чинив згідно з канонами. Архієрейський же Собор діяв усупереч канонам, з | |
