ІІІ. Соборність Церкви. Помісні (Автокефальні) Церкви.

Кожна помісна община володіє тією ж повнотою благодатних дарів, що і вся Церква в цілому, бо в ній у тій же повноті присутній Той самий Христос.

Де Ісус Христос, там кафолична (соборна) Церква.

Ігнатій Богоносець

Церква Христова називається Соборною (Кафоличною) тому, «що вона не обмежується ніяким місцем, ні часом, ні народом, але заключає в собі істинно віруючих усіх місць, часів і народів» (Митр. Філарет Дроздов, «Пространний Катехізис»). Соборність Церкви є характеристикою як її в цілому, так і її частин. Соборність є властивістю, яка виявляє в будові церковного життя образ Триєдиного Бога. Бог єдиний, але кожна Божественна Особа є Бог, Який володіє всією повнотою Божественної сутності. Тому «Церква кафолична, як у своїй сукупності, так і у кожній зі своїх частин. Повнота цілого – не сума її частин, бо кожна частина володіє тією ж повнотою, що й ціле». «Інакше кажучи, кожна помісна община володіє тією ж повнотою благодатних дарів, що і вся Церква в цілому, бо в ній у тій же повноті присутній Той самий Христос» (Катехізис).

Будучи єдиною за сутністю, Церква поділяється на ряд Помісних Православних Церков. Помісні Церкви Христові є зібрання тих, які не тільки «люблять один одного як ближніх, але також є співгромадянами Царства Христового, що спільно визнають повноту любові, яка виражена їхнім єдиним Главою, єдиним Господом, єдиним Учителем – Христом». Це не інші або протилежні Церкви, але тотожні одна одній, відділені не ідейно, але територіально, адміністративно.  Засновуючи у різних країнах Помісні Церкви, Апостоли ставили у цих Церквах пастирів, яким надавали право керувати ними, самостійно влаштовувати їхнє внутрішнє життя, з урахуванням місцевих особливостей та умов. Таким чином самими Апостолами утверджувалися Церкви із самостійним управлінням. Управління окремими Церквами було зосереджене у головних містах округів або провінцій, де існували єпископські кафедри. На прикладі своїх дій апостоли показували, що Вселенська Церква повинна керуватися собором ієрархів усіх Помісних Церков, а Помісна Церква – своїми ієрархами: «Архієреї, які керують Церквами, – говориться у «Православному сповіданні», – іменуються їхніми главами: це потрібно сприймати у такому сенсі, що вони є місцеблюстителі Христові, кожен у своїй області, і глави приватні».

Самостійність Помісних Церков має також і канонічне обгрунтування, яке є правильним розкриттям Божественного Одкровення та відображенням внутрішнього їхнього устрою, який склався історично. Так, 34-те Апостольське правило досить ясно говорить про адміністративну самостійність Помісних Церков: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу, і нічого, що перевищує його владу, не творити без його розсуду; творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які належать до неї. Але й перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. И таким чином буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». Каноніст Феодор Вальсамон зазначає, що «в древності всі митрополити єпархій були незалежні (автокефальні) і рукопокладали їх свої власні Собори». За зауваженням проф. С. Троїцького у час ІІ Вселенського Собору такими незалежними Церквами «були Церкви якщо не у всіх Римських провінціях (а їх було близько 100), то у всякому разі у всіх 14 діоцезах Римської імперії». Древні Помісні Церкви, маючи свою ієрархію, були незалежними у  своєму внутрішньому устрої та управлінні. З часом такі незалежні Церкви стали іменуватися Автокефальними (від гр. «автос» – сам і «кефалі» – голова), тобто такими, що мають свого главу, своє управління, незалежне від іншої влади. Правила вселенської Церкви не тільки не допускають підпорядкування одних помісних Церков іншим, але навіть захищають їхню недоторканість.

Термін «Помісна Церква» має подвійне значення. З одного боку це кожна окрема спільнота християн (єпархія), очолена своїм православним єпископом. Але такій «Помісній Церкві» не може належати повнота і довершеність канонічного устрою, бо вона не володіє головною ознакою власної довершеної структури – незалежним Собором Архієреїв на чолі з першим єпископом, який є Предстоятелем Церкви. Залежність єпархії від Собору Архієреїв полягає також у тому, що саме Собор поставляє наступника померлому єпархіальному єпископу і без Собору таке поставлення неможливе. Тому більш повне та домінуюче значення має тлумачення Помісної Церкви, як Церкви Автокефальної, повністю адміністративно незалежної від інших Помісних Церков. Ознаками помісного (автокефального) статусу Церкви є наявність у ній щонайменше трьох єпископів, які складають її Архієрейський Собор. Згідно з 34 Апостольським правилом один з цих єпископів самостійно обирається Главою, Предстоятелем Церкви.

За видами адміністративної організації свого життя канони поділяють Церкви на три види: автокефальні (повністю адміністративно незалежні), автономні (частково адміністративно незалежні), адміністративно залежні єпархії. Будь-який інший статус, який не відображено в канонах (як, наприклад, «самостійності та незалежності в управлінні») є тимчасовим внутрішнім статусом, наданим Помісною Церквою її частині. Тому сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної Церкви, не може називатися Церквою в канонічно-адміністративному сенсі цього слова. Прикладом цього є «Українська Православна Церква» у складі Московського Патріархату, яка є не Автокефальною або Автономною Церквою, а сукупністю єпархій Російської Православної Церкви в Україні зі спеціальним статусом (див. Статут РПЦ, глава VIII, п. 17).

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини