Х. Так зване «анафематствування» Патріарха Філарета (початок)

Використання анафеми апостолами. Анафематствування в Древній Церкві. Анафема на митрополита Григорія (Цамблака).  Взаємні анафематствування на Берестейських соборах 1596 р.

Не досягши своєї мети за допомогою беззаконного судилища над Предстоятелем УПЦ, керівники Московського Патріархату вирішили зруйнувати Київський Патріархат через «накладання анафеми» на Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, яке сталося у лютому 1997 р. Рішення про «анафематствування» Патріарха Філарета прийняв Архієрейський собор РПЦ. Таке рішення є беззаконним, не згідним з церковною практикою та не має для Патріарха Філарета ніякої сили. Єпископат, духовенство та вірні Української Православної Церкви Київського Патріархату, до якої себе відносять десять мільйонів православних українців, не визнають рішень Московських Архієрейських соборів червня 1992 р. та лютого 1997 р., так само, як і рішень так званого «Харківського собору» травня 1992 р. про так звані «позбавлення сану» та «анафематствування» Патріарха Філарета, бо інакше вони б не брали участі у духовному житті та звершенні таїнств у Київському Патріархаті.

1. Використання анафеми апостолами

Грецьке слово анафема – означає відокремлювати, відлучати. У християнській Церкві право відлучення грунтується на словах Господа нашого Ісуса Христа: «Якщо ж і Церкви не послухає, то нехай він буде тобі як язичник і митар» (Мф. 18:17). Цими словами Господь навчив апостолів бути з непокірливими Церкви в таких стосунках, у яких перебували іудеї щодо язичників і митарів, які у іудеїв були в числі відлучених, бо їм не дозволялось входити в синагоги. Подібно до цього й ті, хто не слухав Церкву Христову, не повинні були перебувати в спілкуванні з вірними.

Апостоли відлучали недостойних людей від громади вірних. Так, ап. Павло відлучив від Церкви, «віддав сатані» коринфського кровозмісника (1Кор. 5:1). Він розглядав відлучення від спілкування із Церквою як покарання винних людей. Відлученню підлягали не тільки кровозмісники, але й інші нечестивці (1Кор. 5:9-11). На думку ап. Павла, відлучення коринфського кровозмісника повинне було привести його до каяття й виправлення. Він був покараний за порочне життя, тобто за порушення християнської моралі. Але ап. Павло відлучав від Церкви й за заблудження, нечестиве вчення. У посланні до Тимофія він пише: «Деякі, відкинувши [добру совість], зазнали загибелі корабля у вірі, такі Гіменей і Олександр, яких я передав сатані, щоб вони навчилися не хулити Бога» (1Тим. 1:19-20).

Відлучення із вживанням слова «анафема» ап. Павло проголошував тим, які вчили не так, як вчив апостол. Він писав галатам: «Та коли б навіть ми або ангел з неба став благовістити вам не те, що ми вам благовістили, нехай буде анафема» (Гал. 1: 8; порівн. 1Кор. 12:3).

У часи апостолів було багато єретиків, але з писань апостолів ми не бачимо, щоб всі вони були відлучені від Церкви. Ап. Павло піддавав анафемі тільки тоді, коли передбачав користь від відлучення й для відлученого, і для Церкви. Він віддавав сатані тоді, коли знав, що через це врятується душа грішника (1Кор. 5, 5).

Св. Іоанн Златоуст говорив, що ап. Павло страждав, коли виголошував анафему: «Сама душа ап. Павла горіла, коли він говорив: «поповнюю нестачу у плоті моїй скорбот Христових» (Кол. 1:24). Маючи таку любов, він нікому не заподіяв насильства – інакше не привів би до Христа стільки народів і цілих міст; але звершував це, упокорюючись, перетерплюючи удари, заушення, насмішки від усіх, просячи, благаючи».

2. Анафематствування в Древній Церкві

За прикладом апостолів, відлучення відбувалося й у Древній Церкві. У той час було два види відлучення: неповне й повне. Неповному відлученню піддавалися ті, хто каялися. Вони втрачали спілкування в таїнствах і не були присутні при їхньому звершенні, були зобов'язані виходити з храму, коли наступав час звершення таїнства Євхаристії, стояти біля дверей храму й просити молитися за них. Але такі особи не вважалися перебуваючими поза Церквою. Зв’язок між ними та вірними був перерваний не повністю. Вірні були в певному спілкуванні з ними. Вони співчували й зітхали з ними. Церква, як добра мати, плакала з ними та, за висловом св. Амвросія Медіоланського, намагалася змити їхні гріхи своїми слізьми.

Повне відлучення від Церкви поширювалося на єретиків і на порушників християнської моралі, які до Церкви не мали ні любові, ні послуху. Вони не хотіли повернутися до істини, покаятися й визнати церковне вчення. Церква не бажала бути з такими людьми у спілкуванні. Вона ставилася до них як до осіб, що не належать до її тіла. Церква позбавляла таких єретиків таїнств, участі в молитвах і в богослужінні. Вона не виявляла до них любові, та й самі відлучені не любили вірних членів Церкви. Св. Церква видаляла їх із себе й закликала своїх вірних не спілкуватися з ними. Про це так пише св. ап. Іоанн Богослов:

«Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в Ньому, не має Бога; хто перебуває в ученні Христовому, має і Отця і Сина. Хто приходить до вас і не приносить цього вчення, того не приймайте в дім і не вітайте його» (2 Ин. 9-10).

У часи блаженного Августина неповне відлучення називалося «лікувальним», а повне – «смертельним». Перше вважалося тимчасовим, друге - вічним. За прикладом апостолів, Древня Церква анафематствувала тільки тоді, коли для припинення та зменшення зла, що поширювалося єретиками, необхідно було вжити більш сильний засіб; і то лише після того, коли були випробувані інші можливості: умовляння, лагідний голос, погроза покарань.

Для повернення єретиків Церква зм'якшувала строгість своїх законів. Собори робили полегшення навіть для єретиків і розкольників, які каялися. Заради миру Церква зберігала їм священство, єпископське достоїнство та звання.

Так, І Вселенський собор залишив єпископам, що перебували в мелетіанському розколі, їхнє архієрейське достоїнство. У такий же спосіб собор вчинив і з єпископами, що перебували в новатіанському розколі. Єпископи, які були в спілкуванні з єретиками-аріанами, були прийняті в спілкування із Церквою в єпископському сані без всякого покарання. Так само було дозволено приймати донатистів у єпископському достоїнстві. VII Вселенський собор дозволив приймати єретиків-іконоборців в Церкву в сущому сані. При цьому не треба забувати, що всі єретики були віддані анафемі та, отже, відлучені від Церкви. Церква не звершувала над єретиками повторних хіротоній. На це варто звернути увагу архієреям Московського Патріархату, які звершують повторно хіротонії над православними.

Так, наприклад, митрополит Володимир (Сабодан), з порушенням церковних канонів, звершив повторну хіротонію над єпископами Антонієм (Фіалко), Миколаєм (Грохом), Пантелеймоном (Романовським) та Іоаном (Сіопко), а Патріарх Алексій ІІ - вдруге висвячував на єпископа митрополита Антонія (Масендича). Хоч усі ці архієреї були висвячені не єретиками і мали апостольське преємство.

Древня Церква анафематствувала єретиків, однак після довгого вмовляння, і робила це зі скорботою. Арій був засуджений єпископом Олександрійським Олександром після того, як багато разів його просили залишити єретичне вчення про Сина Божого. Єпископ Олександр був засмучений загибеллю цього єретика і його послідовників. Отці ІІІ Вселенського собору говорили, що вони зі слізьми проголосили скорботну постанову проти Несторія. Отці IV Вселенського собору також висловлювали сум з приводу того, що вони повинні були проголосити вирок над Діоскором. Святитель Іоан Золотоустий взагалі вважав, що не можна нікого віддавати прокляттю (анафемі). У слові «Про те, що не можна проклинати ні живих, ні померлих» він сказав: «Але хто ти, що присвоюєш собі таку владу (проклинати) і велику силу? … Ті, хто зловживають повеліннями Господніми і піддають людину церковній анафемі, привласнюючи собі достоїнства Сина Божого, накладають на себе повну загибель».

До числа законних анафем блаженний Августин відносить ті випадки, коли особа, яку відлучають від Церкви, відкрито визнає за собою провину та не відмовлялося від неї. Якщо особа, яка піддається відлученню, не визнавала за собою злочину, то у таких випадках, за свідченням блаженного Августина, не можна відлучати від Церкви кого б те не було. Він говорить: «Ми нікого не можемо відлучати від спілкування... якщо особа не висповідала охоче свого злочину». Отже, анафема, що накладається на кого-небудь без вільного визнання цією особою за собою провини (єресі або попрання християнської моралі), є незаконною, тобто недійсною.

Загалом у практиці Древньої Церкви частіше вживалися анафеми не на конкретних осіб, а на лжевчення, тобто єресь. У вигляді так званих «анафематизмів» викладалося і саме церковне вчення. Анафематизми були побудовані таким чином: «Якщо хто не сповідує, що … (далі йшло формулювання істини віри) – нехай буде анафема». Тобто, соборами анафемі піддавалися не конкретні особи, а саме лжевчення, тобто єресь. І під цю анафему підпадала особа, якщо вона ставала прихильником єресі. Але єретик, який зрікався своєї єресі, позбувався і анафеми. Відомі приклади накладення анафеми на конкретних осіб – Арія, Несторія, Діоскора, тощо – але всі ці особи були провідниками відповідної єресі, її уособленням і символом. Саме як на таких на них накладалася анафема.

Якщо Древня Церква використовувала анафеми для відстоювання чистоти віровчення та моральності, то в другому тисячолітті почався якісно новий період вживання анафем: вони стали способом боротьби за владу. Анафематствування у боротьбі за владу не може бути виправдане з погляду євангельського вчення, тому що воно суперечить словам Ісуса Христа: «Царі народів панують над ними, і ті, хто володіє ними, доброчинцями звуться, ви ж не так» (Лк. 22:25-26). Та й користі для Церкви не було від таких анафем. Наприклад, взаємні анафеми Рима та Константинополя не сприяли досягненню єдності Церкви. Історія і церковна практика показали, що ні Схід, ні Захід не визнавали ці анафеми дійсними, бо і Православна Церква і Католицька Церква визнавали і визнають дійсність таїнств одна одної.

3. Анафема на митрополита Григорія (Цамблака)

Російська Православна Церква піддавала анафемі багатьох єресеначальників і розповсюджувачів єретичних вчень. Так, анафемі були піддані єретики-стригольники, послідовники єресі жидовствуючих та інші єретики. Такий спосіб боротьби за чистоту християнського віровчення підтверджується древньою традицією Церкви.

Але поряд із цим Російська Церква стала вживати анафеми для втримання своєї духовної влади над Київською Митрополією, що перебувала на території Литовської держави. Древня Церква не знала такої практики.

Прикладом може бути анафема, накладена митрополитом Фотієм (+ 1431 р.) і Собором російських єпископів на митрополита Литовського Григорія Цамблака. Він засуджувався не за єресь, а за присвоєння духовної влади. Фотій, називаючи його заколотником, поставленим від несправедливого збіговиська (!), а не за правилами святих і не по благословенню Патріарха, за що від священного Собору й від Патріарха Євфимія вивержений був із сану, і від священства відлучений, і був проклятий. «Також і ми, - писав митрополит Фотій, - маємо його виверженим й відлученим й проклятим з усіма нашими єпископами й священиками й з усіма християнами». При цьому сказав, що особи, які бажають мати зносин із Григорієм, Царства Божого  не успадкують.

Цю анафему відкинули єпископи Київської Митрополії. В соборній грамоті поставлення митрополитом Григорія вони виправдовували тим, що митрополит Фотій зневажав Київську Церкву й піклувався тільки про збір церковних податей, що литовський князь Вітовт просив грецького царя Мануїла та Патріарха дати Литві окремого митрополита, а цар Мануїл з користі не захотів виконувати цього бажання. Тоді єпископи, архімандрити, ігумени, ченці та священики, а рівно князі литовські, вельможі та бояри, зібралися 15 листопада 1416 року в місті Новогрудку в церкві Пречистої Богородиці та поставили митрополитом  Київським і всієї Руси Григорія Цамблака, керуючись правилами святих апостолів.

Російський історик митрополит Макарій (Булгаков), який описав анафематствуванння Григорія Цамблака, не тільки називає його «нашим тодішнім митрополитом», але й ставить його вище митрополита Фотія. Митрополит Макарій пише: «Григорій перевершує Фотія і природними даруваннями, і розумом, а за відгуками, які збереглися про нього, був взагалі людиною досить вченою і начитаною».

Все це свідчить, що анафема, накладена на митрополита Григорія Цамблака митрополитом Фотієм в 1416 році не за єресь, а в боротьбі за духовну владу, ігнорувалася і сучасниками, і нащадками. Дійсність священнодійства Григорія Цамблака і його єпископів спадкоємці не заперечували, а справа, за яку боровся святитель, згодом благополучно закінчилося відділенням Київської Митрополії від Москви.

4. Взаємні анафематствування на Берестейських соборах 1596 р.

На Берестейських соборах 1596 року фактично також йшла боротьба за духовну владу в Церкві. Рим всіляко домагався через унію підкорити собі Київську Митрополію. І в цій боротьбі не обійшлося без анафем. Митрополит Київський Рогоза разом з іншими єпископами, духівництвом і мирянами, які брали участь в уніатському Соборі, позбавили духовного сану та віддали прокляттю єпископа Львівського Гедеона, Києво-Печерського архімандрита Тура та всіх інших духовних осіб, що брали участь у православному Брестському Соборі. Не менш рішучими були дії православного Собору. Екзарх Константинопольського Патріарха Никіфор, вставши на підвищенні та тримаючи хрест у правій руці, а в лівій Євангеліє, голосно вимовив: «Свята Божа Східна Церква велить нам і цьому Собору, щоб митрополит Михаїл та поіменовані з ним владики були позбавлені архієрейського достоїнства і служіння та всякого духовного сану».

Які ж були результати взаємних позбавлень духовного сану та анафеми? Більше чотирьохсот років існує уніатська греко-католицька Церква, що не визнала позбавленими сану своїх єпископів і священиків. Православна ж Церква за цей період набрала силу і також відкинула і анафему, і позбавлення сану свого духівництва. Завжди, коли уніатські єпископи або священики переходили на православ’я, то їх не пересвячували, так само і уніати не пересвячують православних. Тобто, хоча берестейські анафеми офіційно не скасовувалися, але насправді вони не мають застосування. Приймаючи в РПЦ у 1946 р. греко-католицьке духовенство без перерукоположення Московський Патріархат керувався в першу чергу політичною доцільністю.

У зв’язку із прийняттям греко-католицького духівництва в сущому сані варто згадати, що в ті ж сорокові роки ХХ століття Російська Церква на території України перерукоположила все духівництво Української Автокефальної Православної Церкви, не зважаючи на те, що це духівництво було рукоположене законною ієрархією з апостольським преємством. У цьому випадку Російська Церква погрішила проти віровчення й канонів.

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини