Х. Так зване «анафематствування» Патріарха Філарета (завершення).

Анафеми не з церковних мотивів у Російській Церкві . Відлучення й церковні покарання в радянський період. Конфлікт між Московським Патріархатом та РПЦЗ.

5. Анафеми не з церковних мотивів у Російській Церкві

Древня Церква не знала анафем не з церковних мотивів. Злочини проти держави піддавалися покаранню цивільним судом. Церква не втручалася в державні справи, тому державних злочинців не карала церковним судом. Але спочатку в Римській Церкві, а згодом і у Візантії увійшли у практику так звані «політичні анафеми» - накладання анафем не з церковних, а з політичних мотивів. У Московії анафеми слугували засобом тиску на користь князівської й царської влади. Так, великий князь Московський Іоанн (1327 р.), не маючи можливості силою зброї підкорити собі Псков, вдався до анафеми. Він переконав митрополита Феогноста накласти прокляття на князя Олександра й на всіх жителів Пскова. Російські єпископи погрожували Углицькому князю Дмитрію Юрійовичу (1447 р.) віддати його анафемі, якщо він не скориться великому князю Василію. Митрополит Геронтій (1486-1489 р.) переконував у своєму посланні вятичів підкоритися великому князю та не приєднуватися до його недругів; у противному випадку вони будуть віддані анафемі. У листі (1537 р.) великого князя Іоанна Васильовича та митрополита Даниїла наказувалося Старицькому князю Андрію приїхати в Москву, інакше він буде відданий анафемі.

Такого роду анафеми служили засобом підкорення владі московського князя і не мали нічого спільного з церковним розумінням анафематствування. Згодом імена найбільш відомих осіб, яких піддали анафемі з політичних мотивів, навіть внесли до чину неділі Торжества Православ’я. Так, щорічно анафематствувались: «Грішка Отрєпьєв, Стєнька Разін, Ємєлька Пугачов, Івашка Мазепа» та інші. Особи, які вважалися небезпечними для держави, називалися в чині анафематствування зменшувальними принизливими іменами на знак презирства до них. Із цією ж метою в тексти анафем вносилися лайки. Багато лайок знаходимо в актах анафематствувань, підписаних архієреями, що взагалі суперечить заповіді Господній любити ворогів та благословляти тих, хто проклинає.

6. Відлучення й церковні покарання в радянський період

Дослідники цього періоду російської історії вважають, що влада «Заступника Місцеблюстителя», а потім просто «Місцеблюстителя»,  митрополита Сергія (Страгородського) не мала безперечної канонічної законності. Питання про законність або незаконність очолення митрополитом Сергіем Російської Церкви пов’язане зі способом призначення Місцеблюстителя за життя Передстоятеля, здійсненого Патріархом Тихоном за дорученням Собору 1917-1918 років. Спосіб цей не має прецедентів в історії Церкви та прямо суперечить канонам, які забороняють єпископам призначати собі спадкоємців. У виправдання дій Патріарха Тихона посилаються на революційну ситуацію в країні та на те, що цей Патріарх діяв у силу постанови Собору.

Якщо для Російської Церкви історична ситуація є виправданням для порушення законів, то чому національний рух за автокефалію Української Церкви неодмінно мав укладатися в строго канонічні рамки? В Україні церковні рухи були не менш складними, ніж у Росії.

У митрополита Сергія була сильна опозиція: це й Соловецькі архієреї, і «Церква, що не поминає», і григоріанський розкол, і іосифляни, не говорячи вже про Закордонну Російську Церкву. Всі вони, засуджуючи діяльність митрополита Сергія, не без підстави посилалися на порушення ним церковних канонів.

Архієрейський собор, що мав місце в Карловцах (Югославія), називав митрополита Сергія та тих, хто його підтримав, відступниками від віри, такими ж, як древні лібеллісти, тобто християни, які хоча і відмовилися відкрито похулити Христа і принести жертву ідолам, але прийняли від ідольських жерців неправдиві посвідчення, начебто вони перебували в повній згоді з послідовниками язичницької релігії. Ці посвідчення рятували їх від переслідування. Древня Церква віддавала таких християн анафемі, а тих, що каялися, приймала через 15 років. У такий же спосіб вчинив Карловацький собор щодо митрополита Сергія та його прихильників за оголошення лояльності до безбожницької радянської влади.

Митрополита Сергія засуджували за те, що він з незвичайною легкістю застосовував канонічні санкції проти інакомислячих як у Росії, так і за кордоном. Можливо, він намагався цими санкціями, накладеними на тих, хто заперечував його владу, усталити своє власне, далеко не безперечне керівне положення. Але результат накладених заборон був той, що розділення поглиблювалися, а деякі крайні опозиціонери заявляли про «безблагодатність» «Сергієвської Церкви».

Сприйнявши тактику обновленців, які «позбавили сану» патріарха Тихона, митрополит Сергій відновив старий метод Синодального управління, коли під тиском держави церковним заборонам піддавалися винні й невинні.

11 квітня 1929 року митрополит Сергій і його Синод прийняли постанову: піддати суду єпископів, заборонити у священнослужінні та звільнити на спокій митрополита Йосифа (Петрових), єпископа Ієрофея (Афоніна), єпископа Євгенія (Кабанова), архієпископа Серафіма (Самойловича), архієпископа Варлаама (Ряшенцева). Митрополитові Агафангелу (Преображенському), враховуючи його «колишні заслуги перед Церквою», був даний місячний термін на покаяння, після чого він підлягав забороні у священнослужінні. Такі ж заборони були накладені на інших єпископів, що відмовилися ввійти в канонічне підпорядкування митрополиту Сергію.

24 грудня 1930 року митрополит Сергій і його Синод заборонили митрополита Євлогія (Георгієвського) і однодумних з ним єпископів у священнослужінні, про що повідомили Вселенського Патріарха. Причиною була відмова проголосити лояльність радянській владі. Після цієї заборони митрополит Євлогій перейшов у юрисдикцію Константинопольського Патріарха і, природно, продовжував священнодіяти. Патріарх ніяк не відреагував на заборони митрополита Сергія, як і на санкції Карловацького собору щодо митрополита Євлогія. Цей собор не тільки наклав заборону, але й пояснив, що «богослужіння його (митрополита Євлогія) безблагодатні, таїнства, ним здійснені, не таїнства, а звершені ним хіротонії неканонічні».

Варто звернути увагу на той факт, що всі архієреї, піддані анафемі або заборонені у священнослужінні як митрополитом Сергієм, так і Карловацьким собором, не визнавали цих церковних актів. Більш того, і Вселенський Патріарх не вважав їх дійсними. Патріарх Василій ІІІ в посланні до митрополита Євлогія пише: «Винесена проти Вас заборона з боку так званого Архієрейського Синоду за кордоном – є діянням канонічно беззаконним і тому ніякої церковної сили не має». До Вселенського Патріарха приєдналися Патріарх Олександрійський і глава Елладської Церкви.

Такої ж точки зору дотримувалися і Соловецькі єпископи. У своєму посланні на «Декларацію» митрополита Сергія вони писали, що накладені ним церковні покарання на архієреїв, що емігрували з Росії, порушують постанови Помісного Собору 1917-1918 років, які роз’ясняли всю канонічну неприпустимість подібних кар і реабілітували всіх осіб, позбавлених сану за політичні злочини.

Проте сам митрополит Сергій і його духівництво ставилися до власних санкцій дуже серйозно. Духівництво перепомазувало святим миром священиків, що не перебували в молитовному спілкуванні з митрополитом Сергієм, перевінчувало вінчаних, не відспівувало померлих.

В 1944-45 роках в Україні були заново «рукоположені» всі священики Автокефальної Церкви, очолюваної митрополитом Полікарпом (Сікорським), який  одержав єпископську хіротонію від митрополита Варшавського Діонісія і яку не можна заперечувати.

Як уже згадувалося вище, крайня опозиція також вважала «без благодатною» «Сергієвську Церкву». Але цю точку зору не поділяли ні Соловецькі єпископи, ні інші маститі російські архієреї, такі як митрополит Казанський Кирил, митрополит Ярославський Агафангел та інших. Наприклад, митрополит Кирил, перебуваючи в засланні, писав митрополитові Сергію: «Негативне ставлення до Вашої діяльності з церковного управління Ви із Синодом сприймаєте як заперечення самої Церкви, її таїнств і всієї її святині».

Тут також потрібно згадати Грузинську Православну Церкву, яка у 1811 р. наказом імператора була позбавлена автокефалії та приєднана до Російської Церкви на правах екзархату. У цьому випадку мова не йшла навіть про найменшу видимість дотримання канонів, бо цілком світська особа – імператор, – своєю владою ліквідував автокефалію Помісної Церкви. У 1917 р. грузинська ієрархія і духовенство проголосили відновлення незаконно скасованої автокефалії. Але ця Церква не визнавалася ні патріархом Тихоном, ні митрополитом Сергієм (Страгородським). І тільки у 1943 р., під впливом Сталіна, Московська патріархія «віддала забуттю» всі претензії до Грузинської Церкви та увійшла з нею у молитовне спілкування. Правда Божа і тут перемогла, бо Церква подолала незаконні дії і Російської імперії, і Московського Патріархату.

7. Конфлікт між Московським Патріархатом та РПЦЗ.

Протягом 20-90-х рр. ХХ ст. Московський Патріархат та Російська Православна Церква Закордоном (РПЦЗ, організаційно започаткована на Карловацькому соборі) неодноразово обмінювалися між собою церковними відлученнями, погрозами суду та навіть анафемами. Так, Архієрейський собор РПЦЗ віддав анафемі «єресь екуменізму», і хоча формально вона не була накладена на Московський Патріархат, але вважалося, що саме його вона стосується в першу чергу, бо протягом 60-80-х рр. ХХ ст. Московський Патріархат займався активною екуменічною діяльністю. РПЦЗ звинувачувала Московський Патріархат і в «єресі сергіанства».  Все це не завадило в останні роки розпочати процес приєднання РПЦЗ до Московського Патріархату. І хоча раніше обидві сторони неодноразово закликали супротивників до покаяння, у документах про об’єднання немає жодного слова про покаяння як з боку Московського Патріархату, так і з боку РПЦЗ. Цей приклад може слугувати зразком того, як в силу зміни політичних обставин раніше накладені заборони та анафеми просто «віддаються забуттю». Тому в нинішніх умовах, якщо УПЦ МП дійсно бажає об’єднання Православної Церкви в Україні, її архієреї мають відкинути свою вимогу щодо «покаяння» з боку Київського Патріархату. Бо з нашого боку ми не висуваємо такої вимогу щодо УПЦ МП, хоча є багато гріхів проти Бога і Церкви, у яких мали б покаятися діячі Московського Патріархату.

У питанні канонічних заборон дуже цікавими є постанови Священного Синоду РПЦ від 26 грудня 2006 р. (журнали 118 та 119). У першій постанові священик Володимир Карелін, який за перехід в РПЦЗ у 1993 р. був позбавлений сану, «відновлюється» у цьому сані:

«З огляду на те, що рішення про позбавлення сану священика Володимира Кареліна

1. Не було затверджене Вищою церковною владою;

2. Було винесене без дотримання всіх встановлених канонами процедур;

3. Було прийняте у зв’язку із самовільним переходом священика Володимира Кареліна в юрисдикцію Російської Закордонної Церкви, з якою Московський Патріархат не перебував у канонічному спілкування, а нині таке спілкування відновлюється;

4. Беручи до уваги клопотання Преосвященного єпископа Курганського й Шадрінського Михаїла й Преосвященного єпископа Євтихія, висновок комісії Московського Патріархату з діалогу з Російською Закордонною Церквою, а також покаянне прохання Володимира Кареліна, - прийняти Володимира Кареліна в сані пресвітера».

Щодо єпископа РПЦЗ Євтихія (Курочкіна), який до своєї архієрейської хіротонії був заборонений у Московському Патріархаті у священнослужінні, Синод прийняв наступну постанову: «22 грудня 2006 року (за чотири дні до засідання Синоду) Преосвященний Антоній, нині архієпископ Красноярський і Єнісейський, який в 1990 році заборонив ігумена Євтихія (Курочкина) у священнослужінні, звільнив його від раніше накладеної заборони. Відзначивши зняття канонічної заборони, накладеної на Преосвященного Євтихія під час перебування його ігуменом, визнати його в сущому сані єпископа».

За вченням Православної Церкви благодать священства подається тільки у таїнстві хіротонії. Тому термін «відновлення у священному сані» - фікція, покликана виправдати заборони, незаконно накладені на священика В. Кареліна «без дотримання всіх встановлених канонами процедур». Таким чином Синод визнав, що «позбавлення сану» священика В. Кареліна було несправедливим, а представники Московського Патріархату говорили неправду, з 1993 по 2006 р. стверджуючи, що він – не священик. Так само Синод визнав, що єпископська хіротонія, звершена над ігуменом Євтихієм (Курочкіним) дійсна, хоча він на час її звершення перебував під забороною від архієрея Московського Патріархату.

Стає незрозумілим: чому тоді не визнаються дійсними хіротонії, звершувані митрополитом Філаретом і єпископом Яковом після того, як вони були «заборонені у священнослужінні» з боку Московського Патріархату? Вище було доведено, що рішення про «позбавлення сану» митрополита Філарета «було винесене без дотримання всіх встановлених канонами процедур». Рішення про «позбавлення сану» і «анафематствування» Патріарха Філарета також «не було затверджене Вищою церковною владою» в особі Помісного Собору РПЦ. Немає офіційних відповідей і на «Апеляцію» до Предстоятелів Помісних Церков. Тому для Патріарха Філарета і Київського Патріархату заборони та анафематствування з боку Московського Патріархату також не можуть вважатися дійсними.

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини