V. Короткий опис проголошення автокефалії основних Помісних Церков (початок)

Древні Патріархати та Кіпрська Церква. Грузинська Церква. Болгарська Церква. Сербська Церква.

1. Древні Патріархати та Кіпрська Церква

Існування сучасної системи Помісних Церков підтверджує 6 правило І Вселенського собору (325 р.): «Нехай зберігаються древні звичаї, прийняті у Єгипті, і у Лівії, в Пентаполі, щоб Олександрійський єпископ мав владу над усіма цими. Бо і Римському єпископу це звично. Подібно і у Антіохії, і в інших областях нехай зберігаються переваги церков». Каноніст-єпископ Никодим (Мілаш) пояснює, що «межі, до яких Олександрійський єпископ міг простягати свою владу були ті самі, що і кордони, які позначали велику політичну область (діоцез) Єгипту». Що стосується області влади Римського єпископа, то єп. Никодим зазначає: «Вальсамон у тлумаченні цього правила говорить, що Нікейський собор визнав за Римським єпископом владу над західними областями. Нам здається, що ці слова Вальсамона є підтвердженням думки тих, які вважають, що римському єпископу в час Нікейського собору підпорядковувалися усі провінції, які знаходились у залежності від vicarius urbis (намісників міст)», тобто ті десять провінцій південної Італії та островів Сицилії, Сардинії та Корсики, які політично залежали безпосередньо від Риму. «Область, підпорядкована Антіохійському єпископу, співпадала з кордонами політичної області Сходу (діоцез Сходу), головним містом якого була Антіохія» (єп. Никодим Мілаш). Таким чином І Вселенський собор не проголосив автокефалію трьох Церков – Римської, Олександрійської та Антіохійської, а лише визнав її на підставі «древніх звичаїв» та у межах, відповідних до тогочасного політичного поділу. Другий важливий висновок, що витікає з цього правила і його тлумачення, полягає у тому, що межі юрисдикції трьох вищеназваних Помісних Церков залежать від тогочасного адміністративно-політичного поділу та співпадають з межами цього поділу.

Про Єрусалимську Церкву говорить 7 правило І Вселенського Собору: «Через те, що утвердився звичай, і древнє передання, щоб шанувати єпископа, який перебуває в Елії (Елія Капітоліна – тогочасна офіційна назва Єрусалиму): то нехай має він послідування честі, і збереженням достоїнства, засвоєного митрополії». На місці зруйнованого Єрусалиму імператор Адріан збудував невеличке місто Елію, митрополичим центром для якої була Кесарія Палестинська. Через те, що християни шанували Єрусалим, як місце страждань і Воскресіння Спасителя, єпископ цього міста особливо шанувався серед інших єпископів Кесарійської митрополі. Але так як у політичному значенні Елія була незначним містом, то і єпископ цього міста не мав прав не тільки рівних з єпископами Риму, Олександрії та Антіохії, але й не був обласним митрополитом. Тільки в час IV Вселенського собору були остаточно визнані права Патріарха Єрусалиму, як Предстоятеля Помісної Церкви.

Заснована Костянтином Великим нова східна столиця імперії – Константинополь, була піднесена і в церковному відношенні, про що свідчить 3 правило ІІ Вселенського собору: «Константинопольський єпископ нехай має перевагу честі після римського єпископа, тому що місто це є новий Рим». Таким чином адміністративна незалежність Константинопольського архієпископа та його друге місце у диптиху було обумовлене не власним рішенням Вселенського собору, а політичним значенням самого міста, як про це свідчать слова 28 правила IV Вселенського собору: «боголюб’язні єпископи надали рівні переваги святійшому престолу нового Риму, праведно розсудивши, щоб місто, отримавши честь бути градом царя і синкліту, яке має переваги нарівні зі старим царственим Римом, і у церковних справах буде звеличене подібно до нього, і буде другим після нього».

Автокефалія Кіпрської Церкви була заснована на «древньому звичаї», а ІІІ Вселенський собор своїм 8 правилом захистив її автокефальний статус від зазіхань Антіохійського єпископа: «начальствуючі у святих кіпрських церквах нехай мають свободу, без домагання до них, і без утисків, за правилами святих отців, і за древнім звичаєм, самі собою поставляти благоговійнійших єпископів». У тлумаченні на це правило єп. Никодим зазначає, «що автокефальність деяких інших церковних областей, окрім тих, що згадані [у 6 правилі І Вселенського собору], повинна свято шануватися тому, що заснована на древньому звичаї». Коли в час VI Вселенського собору Кіпрська Церква разом зі своїм Предстоятелем була змушена переселитися у гелеспонтську область, то собор 39 правилом зберіг за нею всі давні права автокефальної Церкви.

В правилах 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських соборів говориться, що «громадянським та земельним розподілам нехай слідує і розподіл церковних справ», тобто, що церковно-адміністративний устрій повинен відповідати устрою державному. «Вселенські Собори не проголошували автокефалії Церков. Вони говорили лише про права Автокефальних Церков і вирішували на вимогу Церков суперечки, які виникали між ними з приводу автокефалії». Таким чином, ми бачимо, що Вселенські Собори лише затверджували фактичний автокефальний статус тієї чи іншої Церкви, але аж ніяк не надавали автокефалію цим Церквам. Слід підкреслити, що IV та VI Вселенські собори своїми правилами підтвердили, що основою помісного статусу Церков є громадянсько-адміністративний розподіл.

2. Грузинська Церква

Грузинська Православна Церква була проголошена автокефальною ще 487 року. Причиною цього акту була державна незалежність Грузії та здатність її єпископату, кліру та мирян до самостійного церковного буття. У 1811 році наказом російського імператора Грузинську Церкву, після приєднання Грузії до Росії, було протиканонічно позбавлено автокефалії і приєднано до Російської Церкви. Після лютневої революції 1917 року грузинське духовенство самостійно розірвало зв’язки з Російською Православною Церквою і проголосило відновлення автокефалії. Після цього на території Грузії паралельно діяли структури Грузинської та Російської Церков. Відновлення автокефалії ГПЦ не визнавалося Московським Патріархатом до 1943 року, коли вона «віддала забуттю» всі претензії щодо ГПЦ та вступила з нею у молитовне єднання. Константинопольським Патріархатом та іншими еллінськими Церквами автокефалія Грузинської Церкви була визнана тільки у 1990 р. Не зважаючи на невизнання автокефалії Грузинської Церкви ні Константинопольським, ні Московським Патріархатами, вона існувала, як Помісна Церква, і ніхто не ставив під сумнів законність її ієрархії і дійсність таїнств.

3. Болгарська Церква

Болгарська Православна Церква з 870 року існувала у складі Константинопольського Патріархату, як автономна. Автокефалія Болгарської Церкви пов’язана з утворенням Болгарського царства, сталося це у 919 р. Із занепадом Болгарського царства Болгарська Церква знову підпала під владу Константинополя. Відновлення автокефалії пов’язане з відродженням Болгарського царства. Наприкінці ХІІ століття, в часи ІІ Болгарського царства, автокефалію було відновлено і проголошено Тирновський Патріархат. З падінням цього царства БПЦ з порушенням канонів була позбавлена автокефалії та стала частиною Константинопольської Церкви. Таке становище тривало до часу розвалу Османської імперії. Починаючи з 1850-х років серед православних болгар почався рух за національно-церковне відродження. До цього часу всі єпископи, яких ставила в Болгарію Константинопольська патріархія, були греками, а більшість з них навіть не знала болгарської мови. Болгари почали вимагати від Константинополя поставлення болгарських єпископів, а також ширшої церковної автономії. На всі ці вимоги Константинополь реагував вкрай негативно.

Протистояння між Константинопольською патріархією і болгарами з року в рік посилювалося. Закінчилось усе тим, що болгари домоглися від султана видання указу, який проголошував відновлення автокефальної Православної Церкви в Болгарії у формі «Болгарського Екзархату». Це сталося 2 квітня 1872 р.

Предстоятель Болгарського Екзархату, Екзарх Анфим, намагався зустрітися з Константинопольським Патріархом, але той відмовився його приймати. Він видав окружний лист, в якому дав Екзарху Анфиму 30-тиденний строк для «покаяння», після чого обіцяв позбавити його сану. Для цього він навіть вирішив зібрати Собор всіх Східних Патріархів.

Екзарх оголосив усі заборони Константинопольського Патріарха недійсними, і 11 травня 1872 року за Божественною літургією у болгарському храмі Константинополя зачитав акт про проголошення Болгарської Церкви автокефальною.

У відповідь на це Константинопольський Патріарший Синод оголосив Екзарха Анфима позбавленим священства, двох митрополитів: Іларіона Ловчанського і Панарета Пловдівського – відлученими від Церкви, а єпископа Макаріопольського Іларіона повинним геєні вогненній і вічній анафемі. Ніби вважаючи ці заходи недостатніми, Константинопольський Патріарх скликав 16 вересня 1872 року Помісний собор («Великий Місцевий Синод»), на якому було засуджено «філетизм», тобто національний поділ у Православ’ї, і проголошено прибічників філетизму ворожими «Єдиній Соборній і Апостольській Церкві» та оголошено Болгарську Церкву схизматичною (розкольницькою). Певний час у Болгарській Церкві існували дві паралельні ієрархії – на кафедри, зайняті болгарськими архієреями, Константинопольський Патріархат ставив грецьких ієрархів.

Лише наприкінці ІІ Світової війни «болгарське питання» було розв’язане. В результаті переговорів представників Константинопольського Патріархату і Болгарської Церкви за посередництвом Російської Церкви 22 лютого 1945 р. схизма була припинена. Всі анафеми та відлучення були визнані такими, що втратили силу. Після 73-літнього поділу вперше грецькі й болгарські архієреї 25 лютого спільно звершили Божественну літургію в Патріаршому Константинопольському соборі, а 4 березня – у болгарському храмі в Стамбулі. 13 березня представникам Болгарської Православної Церкви був вручений спеціальний Томос, підписаний Патріархом Веніаміном і всіма членами Священного Синоду Константинопольської Церкви, яким відмінялася схизма й визнавалася автокефалія тисячолітньої Болгарської Православної Церкви.

Болгарська Церква є повчальним прикладом для УПЦ Київського Патріархату. Не зважаючи на те, що Болгарія стала незалежною державою, Константинопольська Церква не дотримувалася ні церковних канонів (6 правило І Вселенського собору, 17 правило IV та 38 правило  VI Вселенських соборів), ні «древніх звичаїв», та 73 роки не визнавала автокефалію Болгарської Церкви. Константинополь піддав анафемі всіх болгарських архієреїв та не визнавав духовенства Болгарської Церкви, називав їх розкольниками. Однак весь цей довгий час Болгарська Церква виконувала свою спасительну місію серед болгарського народу. Коли ж у 1945 р. Константинопольська Церква визнала автокефалію Болгарської Церкви, не відбулося ні пересвячення болгарської ієрархії та духовенства, ні перехрещення народу – не зважаючи на попередні анафеми та інші церковні заборони.

4. Сербська Церква

Від початків свого існування Сербська Православна Церква перебувала в залежності від Константинопольського Патріарха. У 1219 році стала автономною. На початок 1346 року сербський король Стефан Душан настільки підніс і зміцнив свою державу, що вирішив прийняти титул імператора, а Сербського архієпископа поставити Патріархом. В «Житії преподобного Ісаї старця» (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру говориться так: «Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення». У 1346 році Стефан зібрав у Скоп’є церковний Собор, на якому Сербська Церква була піднесена до рангу Патріархії і першим Сербським Патріархом було поставлено архієпископа Іоаникія ІІ.

Нову Патріархію визнали лише політично залежні від сербського короля Патріарх Тирновський і архієпископ Охридський. В той же час король, своєю владою, вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів-греків і поставив на їх місце сербів, так що на одних і тих самих кафедрах перебували і єпископи серби, і єпископи-греки.

За самовільне проголошення Сербського Патріархату і такі дії стосовно єпископів-греків, Константинопольський Патріарх Каліст І наклав на короля Стефана Душана анафему, у якій було сказано: «Божою милістю ми, Каліст, Архієпископ Вселенський Патріарх, сповіщаємо з усім Синодом нашої великої Кафоличної Апостольської Церкви, за дозволом царя нашого кир Андроніка юного і усього синкліту його, що в наше Православ’я з’явився від західної Місії (тобто Католицької Церкви) неправедний і хижий цар сербського народу Душан, сильний однодумець Західної Церкви… Повеліваємо: нехай буде «Маран ата і фрі фрі» (тобто анафема) з усім його народом сербської землі». Обгрунтування анафеми нібито належністю короля Стефана до Католицької Церкви є дивним у світлі того факту, що його дипломатичні відносини з Папою почалися лише з 1353 року, коли постала загроза Сербській державі з боку короля Угорщини Людовіка .

До чого ж призвела анафема, накладена Константинопольським Патріархом не тільки на короля Стефана, але й на Патріарха, духовенство і весь (!) народ Сербії? «Були тоді суперечки, розкол і незгода між церковною владою грецькою і сербською; греки не приймали до причастя Пречистих і Божественних Таїн духовенство сербське і ругались йому».

Однак все це не стало на заваді Константинопольському Патріарху Філофею у 1374 році, через посередництво афонського ченця Ісаї, після 28 років розділення, зняти накладену Калістом анафему з «царя, і Патріарха, і всіх живих та спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архиєреїв та ієреїв». Він навіть згодився з тим, щоб «сербам мати вже не архиєпископа лиш, але Патріарха самовладного». На підтвердження свого рішення Патріарх послав своїх представників – ієромонахів Матфея і Моїсея, – які служили у придворній церкві разом з раніше відлученими сербськими архиєреями і священиками. Безрозсудне накладення анафеми на весь сербський народ закінчилось визнанням її нечинності.

Остаточно Сербська Церква утвердилась як автокефальна лише у 1879 році.

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини