VI. Історичні передумови утворення УПЦ Київського Патріархату (початок)

Українська Церква до ХХ ст. Боротьба за автокефалію Української Церкви у період до ІІ Світової війни. УАПЦ (формації 1942 р.).

Незалежна Церква у незалежній державі

є канонічно виправданою та історично неминучою.

Визначення Помісного Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р.

1. Українська Церква до ХХ ст.

Внаслідок офіційного прийняття 988 р. християнства, як державної релігії Київської Руси, було утворено Київську Митрополію, як складову частину Константинопольського Патріархату. Ця Митрополія продовжувала перебувати в складі Вселенського Патріархату і після того, як у 1448 р. її частина, територіально розташована в Північно-Східній Русі і об’єднана навколо Московського князівства, через поставлення окремого митрополита фактично проголосила свою автокефалію. Тільки у 1589 р. статус Московської Церкви був унормований і вона була піднесена до рівня Патріархату. Київська Митрополія не входила до складу новоутвореного Патріархату. Перебуваючи до 1686 р. в складі Константинопольського Патріархату, Київська Митрополія користувалася найширшими правами автономії. В наслідок Переяславської угоди 1654 р. після політичного приєднання України до Московського царства московський уряд всіляко намагався неканонічно розповсюдити владу Московського Патріарха і на Україну. Представники Української Церкви, у своїй переважній більшості, категорично протестували проти такого підпорядкування, але московська державна влада робила все для того, щоб зламати цей опір. Ця влада постійно вдавалася до брехні, як це було з фальшивими статтями, поданими для підпису гетьману Юрію Хмельницькому, а також до грубих порушень канонів. Так, зокрема, при живому митрополиті для керування Київською митрополією було висвячено в Москві єпископа Мефодія Филимоновича. За порушення юрисдикції Константинопольського Патріарха цей єпископ був проклятий ним, але Московський цар Алєксєй Міхайловіч заступався за нього і виправдовував таке порушення канонів, як втручання в межі чужої юрисдикції, необхідністю «рятувати Православ’я».

У 1685 році, порушивши клятву вірності Вселенському Патріарху, як своєму Предстоятелю, єпископ Луцький Гедеон (Святополк-Четвертинський) отримав в Москві поставлення на Київську митрополичу кафедру і цим фактично, з грубим порушенням канонів, самочинно підпорядкував Київську Митрополію Московському Патріархату. Боячись повторення історії з анафемою від Вселенського Патріарха єпископу Мефодію Филимоновичу, московська державна влада приклала всі можливі зусилля для того, щоб отримати підтвердження законності такого підпорядкування. Використавши підкуп та тиск, її представники отримали від Константинопольського патріарха Діонісія відповідну грамоту, але Синод Константинопольської Церкви пізніше засудив вчинок цього Патріарха, як незаконний. І до цього часу Константинопольський Патріархат вважає приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату незаконним, що неодноразово підтверджувалося його офіційними документами та представниками (Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі 1924 р., лист Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ 1991 р., заява архієпископа Скопелоського Всеволода, представника Вселенського Патріарха Варфоломія, на зустрічі з Президентом України В. Ющенком у березні 2005 р.).

Але через політичну могутність Російської імперії та занепад української державності аж до часів повалення монархії в Росії Українська Церква була вимушена підпорядковуватись російській церковній владі. Протягом короткого часу Київська Митрополія, яка була приєднана до Московського Патріархату за умови збереження всіх прав автономії, якими вона користувалася у складі Константинопольського Патріархату, була перетворена на рядову єпархію Російської Православної Церкви. Жодна з умов приєднання не була дотримана. З 1800 по 1966 роки на Київську митрополичу кафедру РПЦ свідомо не поставила жодного етнічного українця. Для приниження Київської Митрополії цар Петро навіть наказав поставити на Київську кафедру не митрополита, як було від часу Хрещення Руси, а архієпископа.

2. Боротьба за автокефалію Української Церкви у період до ІІ Світової війни.

У 1917 р. зі зміною державного устрою в Росії, а потім і проголошенням Україною незалежності, відразу гостро постало питання про скасування неканонічної підпорядкованості Української Церкви Російській. На Всеукраїнському соборі 1918 р. було поставлено питання про автокефалію, але промосковська більшість делегатів заблокувала його розв’язання. Зважаючи на те, що в межах України Православна Церква продовжувала мати статус державної 1 січня 1919 р. Директорія (уряд) Української Народної Республіки видала «Закон про автокефалію Української Православної Церкви». З цього часу починається фактичний відлік боротьби Української Церкви за свою автокефалію. РПЦ намагалася зберегти свою духовну владу над Україною, а тому на її Помісному соборі у 1918 рр. Українській Церкві було надано обмежену автономію. Ця автономія не була скасована, але фактично діяла короткий час і про неї, як і про багато інших рішень цього Собору, просто забули. Ієрархія і частина духовенства РПЦ, які несли своє служіння в Україні, не бажали відмовитися від традиційної для російського православ’я взаємозаміни понять «православний» і «росіянин», а тому не для захисту канонічного устрою Церкви, а з національно-шовіністичних мотивів всіма силами боролися проти українізації церковного життя. Через нерозуміння ієрархами та частиною духовенства РПЦ потреб своєї української пастви остання пішла на розрив з ними. В жовтні 1921 р. відбувся Всеукраїнський православний церковний собор, на якому остаточно сформувалася Українська Автокефальна Православна Церква.

У 1930 р. під тиском органів держбезпеки УАПЦ «самоліквідувалася», а незначна частина її парафій, оформлена в грудні того ж року в Українську Православну Церкву, проіснувала до 1937 року, коли була остаточно розгромлена. Практично всі ієрархи УАПЦ загинули від рук більшовицького режиму. Владика Іван Теодорович, який на початку 20-х рр. виїхав в Америку та очолював Церкву в еміграції, з огляду на нетрадиційне посвячення ієрархії УАПЦ на Соборі 1921 р. вирішив за краще прийняти традиційну посвяту. Єпископ Йосиф Оксіюк, після повернення із заслання в повоєнний час, до самої своєї смерті на початку 90-х рр. працював, як мирянин, в журналі Українського екзархату РПЦ «Православний вісник». Таким чином ієрархія УАПЦ формації 1921 р. наступників не залишила.

Частина Української Церкви, яка не пішла на звільнення з-під юрисдикції Московського Патріархату, була в пер. пол. 20-х рр. оформлена в Український екзархат РПЦ. Як і УАПЦ, вона була розгромлена в роки великого терору, і перед початком ІІ Світової війни в підрадянській Україні не було жодного діючого єпископа та всього кілька відкритих храмів.

Зовсім інша ситуація складалася в тій частині України, яка після радянсько-польської війни 1920 р. опинилася в складі Польщі. Тут значна частина ієрархів, духовенства та переважна частина вірних Православної Церкви виступила за автокефалію. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана в 1924 р. Константинопольською Церквою-Матір’ю. При цьому у відповідному «Томосі» вказувалося на неканонічність підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату, а новоутворена автокефальна Церква визнавалася спадкоємницею цієї Митрополії. Автокефалія Православної Церкви в Польщі була визнана Східними Патріархами та іншими Помісними Церквами. Таким чином частина Української Церкви, яка знаходилась в Польській державі, була визнана автокефальною провідними Помісними Церквами Вселенського Православ’я.

У вересні 1939 р. українські землі Польщі опинилися під владою СРСР. Радянська влада вважала за необхідне якнайшвидше підпорядкувати частину Автокефальної Православної Церкви в Польщі Московській патріархії. З цією метою в якості Екзарха Західних України і Білорусії з Москви до Луцька був направлений один з ієрархів РПЦ – архієпископ, а згодом митрополит Миколай (Ярушевич). Московською патріархією для підпорядкування підвладної СРСР частини АПЦ в Польщі вважалося достатнім визнання її ієрархами над собою юрисдикції РПЦ. Порушуючи канони та обов’язок послуху своєму Предстоятелю деякі ієрархи визнали над собою юрисдикцію Московської патріархії, але архієпископ Олександр (Іноземцев) та єпископ Полікарп (Сікорський) категорично виступили проти неканонічної зміни юрисдикції і залишилися вірними своєму Предстоятелю – митрополиту Діонісію.

3. УАПЦ (формації 1942 р.)

У червні 1941 р. вибухнула радянсько-німецька війна. Значна частина території України була швидко окупована німецькою армією. На окупованій території було створено рейхскомісаріат «Україна». 18 серпня 1941 р. в Почаєві, таємно від Церкви, відбувся «Обласний собор єпископів Православної Церкви в Україні» у складі 4 єпископів, який ухвалює неканонічне рішення про вихід з юрисдикції Православної Церкви в Польщі та перехід в юрисдикцію Московської патріархії, внаслідок чого утворюється так звана «Автономна Церква». Митрополит Діонісій, Предстоятель Православної Церкви в Польщі, засудив «собор» в Почаєві, а дії єпископів, спрямовані на розрив зі своїм законним Предстоятелем, кваліфікував як розкол. Німецька окупаційна влада заборонила митрополиту Діонісію будь-яку адміністративну та духовну діяльність за межами так званого Генерал-Губернаторства, утвореного на території окупованої Польщі. Тому, з огляду на загрозу поширення розколу та фактичну неможливість здійснювати функції Предстоятеля в Україні, 24 грудня того ж року митрополит Діонісій призначив архієпископа Луцького Полікарпа (Сікорського) Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви в Україні, а також благословив архієпископам Полікарпу та Олександру висвячувати нових єпископів для України.

10 лютого 1942 р. на прохання групи віруючих та духовенства УАПЦ формації 1921-30 рр. Собор єпископів у Пінську прийняв їх в юрисдикцію Православної Автокефальної Церкви в Україні. Московська патріархія, вивезена більшовиками в Ульяновськ, не могла змиритися з втратою своєї влади над Церквою України, а тому вирішила спрямувати свій удар на главу цієї Церкви – владику Полікарпа (Сікорського). Хоча він ніколи не належав до РПЦ, Архієрейський собор цієї Церкви 28 березня 1942 р. неканонічно заочно «засудив його до позбавлення сану». На основі цього рішення РПЦ не визнавала ієрархію УАПЦ в діаспорі, в той час як Константинопольський Патріархат визнає цю ієрархію канонічною. 9-17 травня 1942 р. в Києві відбувся Архієрейський собор Православної Автокефальної Церкви в Україні, на якому вирішено висвятити нових єпископів, серед яких був висвячений і єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник) – у майбутньому Патріарх Київський і всієї України. Собор також вирішив вважати, до скликання Всеукраїнського церковного собору, Митрополита Діонісія Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу. Таким чином Українська Православна Церква фактично відновила свою автокефалію, а канонічний зв’язок з митрополитом Діонісієм визнавався і ним, і Українською Церквою тимчасовим, до скликання повноцінного Помісного собору, засобом збереження канонічної єдності УПЦ з Вселенським Православ’ям. Нажаль через військові дії такий Собор не міг бути зібраний в той час.

Протягом 1943 – 44 рр. радянські війська поступово повернули під владу СРСР всі окуповані Німеччиною землі. Знаючи з досвіду УАПЦ 20-30-х рр. про ставлення більшовицької влади до української ієрархії, а також через позицію німецької влади, єпископат УАПЦ до 1944 р. практично в повному складі опинився у вигнанні за межами України. Тут у Варшаві 11 березня – 8 квітня 1944 р. відбувся Собор єпископів УАПЦ, на якому до Всеукраїнського помісного собору найвищім органом Церкви визнавався Собор єпископів. Очолив цей Собор Митрополит-Адміністратор з титулом «Місцеблюститель Київського Митрополичого Престолу». З відома Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонісія Митрополитом-Адміністратором УАПЦ був обраний владика Полікарп. Таким чином помісний статус УАПЦ, проголошений Архієрейським собором, був визнаний кіріархом – Предстоятелем Польської Православної Церкви, від якого походила лінія апостольського преємства ієрархії УАПЦ.

Після розгрому Німеччини єпископат УАПЦ на чолі з Місцеблюстителем митрополитом Полікарпом опинилися в різних кутках Заходу – від Європи до Америки, але продовжував зберігати формальну юрисдикційну єдність, як Українська Автокефальна Православна Церква в Діаспорі. Саме до ієрархії цієї Церкви приєднався митрополит Іван Теодорович, який був Предстоятелем УПЦ в США. Останнім Місцеблюстителем Київського Митрополичого Престолу УАПЦ в Діаспорі був митрополит Мстислав (Скрипник).

Не зважаючи на орієнтовану на Московську патріархію позицію т. зв. Автономної Церкви, після повернення в Україну радянської влади її, як і рештки УАПЦ, було ліквідовано. З традиційної для Московського Патріархату позиції сили духовенство і парафії приєднувались до відновленого Українського екзархату РПЦ, на чолі якого з 12 лютого 1944 р. був поставлений з титулом «Митрополит Київський і Галицький, Патріарший Екзарх всієї України» Іоан (Соколов). Росіянин за походженням, цей ієрарх був наближеним до новообраного з дозволу більшовицької влади у вересні 1943 року Московського патріарха Сергія. Без скликання будь-яких соборів та без інших, непотрібних РПЦ «формальностей», він приєднував до Екзархату парафії, а священиків УАПЦ ще й пересвячував, як нібито неканонічних. Умови більшовицької влади не дозволяли будь-якого активного опору діям Московської патріархії, а тому до поч. 90-х рр. частина Української Православної Церкви на Батьківщині залишалася у вимушеному підпорядкуванні РПЦ.

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини