VII. Законний Помісний Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. та розкольницький так званий «Харківський собор» 27 травня 1992 р. (закінчення)

Розкольницький так званий «Харківський собор». Рецепція (сприйняття) Церквою соборних рішень.

4. Розкольницький так званий «Харківський собор»

Хоча офіційно Московська патріархія протягом кількох місяців після Собору УПЦ не ухвалювала рішень щодо автокефалії Української Церкви, нею велася робота постійна робота для збурення Церкви проти автокефалії та Предстоятеля. З Москви постійно дзвонили у єпархії, чинився тиск на архієреїв УПЦ, від імені патріархії у єпархії та найбільш важливі монастирі УПЦ приїздили емісари, які переконували всіх не підкорятися рішенням Собору УПЦ та відмовитися від автокефалії. Паралельно з цим у засобах масової інформації розповсюджувалися наклепницькі статті про митрополита Філарета. Занепокоєні цією інформаційною війною проти Предстоятеля УПЦ та її автокефалії, яка була розгорнута за підтримки спецслужб, єпископи УПЦ, які зібралися на святкування дня народження митрополита Філарета 23 січня 1992 року, підписали звернення до патріарха Алексія, Синоду та єпископату РПЦ, в якому висловлене прохання пришвидшити процес розгляду документів Собору УПЦ про автокефалію. «У нас створюється враження, що позитивне вирішення цього питання навмисне затягається» – зазначено у зверненні.

Того ж дня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому єпископа Донецького Аліпія було звільнено від керування єпархією згідно його прохання від 8 січня 1992 року і призначено вікарієм Київської єпархії. Єпископів Чернівецького Онуфрія та Івано-Франківського Іларіона переміщено один на місце другого, а єпископа Тернопільського Сергія призначено вікарієм Київської єпархії. Всі вищезгадані єпископи (окрім Іларіона, нинішнього митрополита Донецького УПЦ МП) за вказівкою з Москви не підкорились рішенню Синоду і не звільнили своїх попередніх кафедр, перестали поминати за Божественною літургією Предстоятеля УПЦ і цим фактично поклали початок розколу. Головною причиною їхніх дій убла відмова підкорятися рішенням Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р., які вони раніше самі підписали. Заштатний митрополит Агафангел у своїй колишній Вінницькій єпархії також почав сіяти церковну смуту, підбурюючи духовенство до переходу у пряме підпорядкування Московському Патріархові. Таким чином розкол в Українській Православній Церкві стався взимку 1992 року з ініціативи трьох правлячих та одного заштатного архієрея за підтримки Московської патріархії та спецслужб. 4 лютого 1992 року патріарх Алексій направив митрополиту Філарету телеграму на захист розкольницьких дій трьох єпископів УПЦ і закликав його по відношенню до розкольників «не вживати канонічних заборон».

Звернення єпископату було відвезене до Москви архієпископом Лазарем і єпископами Варфоломієм та Андрієм. 18-19 лютого 1992 року у Москві відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому митрополит Філарет був відсутній. З приводу звернення єпископату УПЦ від 23 січня патріарх Алексій та Синод направили «Послання» до митрополита Філарета та єпископату УПЦ, в якому говориться наступне: «З усією визначеністю ми свідчимо, що Священний Синод РПЦ не має відношення до тих церковних смут, які розвиваються в межах УПЦ і приносять нам глибокий біль. Що стосується антицерковних кампаній у засобах масової інформації, то вони, у першу чергу, спрямовані проти нашого Священного Синоду й авторитету Церкви й залишаються на совісті їхніх авторів ... З метою запобігання (нового розколу УПЦ) необхідно всім нам діяти чесно, незлобиво, обачно й мудро, не допускаючи «стихіям світу цього» восторжествувати над пастирським обов’язком і відповідальністю... Ми обіцяємо Вам зробити все, від нас залежне, щоб рішення про майбутнє Православ’я на Україні було прийняте відповідно до справжніх (!) сподівань її благочестивого православного народу... Кожний, хто залишається вірним Православ’ю, одержить наше канонічне пастирське окормлення й не буде кинутий на поталу сил зла». Таким чином Московська патріархія без жодних аргументів ставить під сумнів чинність рішень Собору УПЦ і повідомляє про свою підтримку розкольницьких дій, спрямованих на недопущення отримання УПЦ автокефалії. Синод прийняв рішення про проведення 31 березня - 4 квітня 1992 Архиєрейського собору РПЦ для розгляду Звернення єпископату УПЦ від 3 листопада 1991 року про надання їй автокефалії. 3-4 березня відбулися засідання Священного Синоду УПЦ, на яких попередні рішення щодо єпископів-розкольників були залишені без змін. Внаслідок дій Московського Патріархату становище в Українській Православній Церкві перетворилося на вибухонебезпечне. З огляду на попередні заяви та дії Московського Патріархату Архієрейський собор РПЦ не віщував для УПЦ нічого доброго.

На Архієрейському соборі в Москві замість того, щоб розглядати питання про автокефалію УПЦ, було організовано травлю митрополита Філарета. Протягом майже доби на нього тиснули, звинувачуючи в аморальному житті, і вимагали одного – залишити Київську кафедру та посаду Предстоятеля УПЦ. Реальна незалежність УПЦ в управлінні цілком залежала від особи Предстоятеля, він же був і головним рушієм боротьби за автокефалію, а тому позбувшись його Московський Патріархат мав надію разом розрубити «гордіїв вузол» автокефалії УПЦ. На Соборі лунали погрози позбавити УПЦ дарованої незалежності в управлінні, а тому, під тиском обставин митрополит Філарет погодився на Архиєрейському соборі УПЦ подати у відставку з посади Предстоятеля.

Результатом роботи Собору стала наступна постанова: «Архієрейський собор взяв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського й всієї України, про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на черговому Архієрейському соборі УПЦ про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Архієрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного митрополита Філарета, висловивши йому подяку за архіпастирську працю на Київській кафедрі, благословивши нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви» (Більш докладний розбір питання про Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета наведений в окремому розділі).

Але насильство над Предстоятелем не вирішило проблеми автокефалії УПЦ. Прибувши у Київ митрополит Філарет 14 квітня зібрав прес-конференцію, на якій розповів правду про перебіг подій на Соборі у Москві та відмовився від своєї заяви про відставку, бо така відставка не принесе миру для Церкви, суперечить волі віруючих та є неканонічною (зокрема, порушує 4 правило Кирила Олександрійського). У відповідь Московським Патріархатом наприкінці квітня 1992 р. було інспіровано розкольницькі збори деяких єпископів УПЦ в Житомирі, де, між іншим, був присутній в якості «правлячого архієрея Вінницької єпархії» заштатний митрополит Агафангел. Збори прийняли «Звернення до керівництва Московського Патріархату», в якому містилася підтримка його дій та заклик сприяти звільненню митрополита Філарета від займаної посади.

Грубо порушуючи канони, Статут про управління УПЦ та права Української Православної Церкви, як самостійної в управлінні, Священний Синод РПЦ на засіданні 6 травня у категоричній формі вимагав від митрополита Філарета до 15 травня зібрати Архієрейський собор УПЦ та подати на ньому у відставку, а 21 травня прийняв постанову про відсторонення митрополита Філарета від управління УПЦ.

Хоча ще 2 квітня 1992 р. у Московській патріархії в інтерв’ю кореспонденту агентства «Інтерфакс» заявляли, що «напередодні Архієрейського собору і підчас його роботи ніякого тиску з боку українського і російського керівництва на них не чинилося», 7 травня патріарх Алексій ІІ на прес-конференції вже заявляв, що «в час підготовки до Архієрейського собору і підчас його роботи на делегатів і на нього особисто чинився тиск, зокрема з боку президента України Леоніда Кравчука». 14 травня 1991 р. агентство «Інтерфакс» передало слова митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира, який сказав: «Главі Української Православної Церкви митрополиту Філарету загрожує суд Архієрейського собору, якщо до 15 травня він не виконає рішення вищих органів Православної Церкви (РПЦ) – Архієрейського собору й Священного Синоду – про його вихід у відставку. Філарет повинен скликати Архієрейський собор Української Православної Церкви й на ньому подати прохання про відставку. Суд Архієрейського собору може бути скликаний у будь-який час, – підкреслив митрополит Володимир. – А слухання по цій справі можуть бути проведені заочно, оскільки є ймовірність того, що митрополит Філарет не приїде в Москву».

Як бачимо, керівництво Руської Православної Церкви ще до проведення будь-яких соборів УПЦ визначилося зі своїми рішеннями. Тому скликання так званого «Харківського собору» стало лише формальним завершенням розколу УПЦ, розпочатого керівництвом Московської патріархії ще у січні 1992 р. Зараз представники УПЦ МП намагаються представити так званий «Харківський собор» нібито виявом «справжньої соборності», але насправді це незаконне зібрання лише слухняно виконувало волю Московської патріархії та спецслужб, про що самим учасникам цього псевдо-собору добре відомо.

Остаточне організаційне оформлення розколу в Українській Православній Церкві відбулося на так званому «Харківському соборі» – зборах єпископату УПЦ, проведених рядовим єпархіальним архієреєм митрополитом Харківським Никодимом за відсутності Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета, якого навіть не було запрошено. Саме проведення так званого собору було організоване спецслужбами, про участь яких у діяльності цих зборів свідчать очевидці. Для документування події під час роботи так званого собору велася зйомка на відеокамеру, кадри з якої можна бачити у розповсюджуваному УПЦ МП фільмі «Анатомія розколу». Учасники псевдо-собору стверджують, що вони нібито боялись за себе, а митрополиту Никодиму надходили погрози від Президента України. Виникає питання – для чого тоді проводилася зйомка на відеокамеру, якщо вона могла стати доказом у разі гонінь з боку української влади? Відповідь може бути така – зйомка проводилася для звіту в Москву та для того, щоб зв’язати всіх учасників псевдо-собору колективною відповідальністю.

Всупереч православним канонам та Статутові УПЦ незаконними зборами єпископів у Харкові митрополит Філарет, без слідства був засуджений до звільнення з посади та заборони у священнослужінні. На місце діючого Предстоятеля УПЦ було незаконно обрано митрополита Ростовського, керуючого справами Московського Патріархату Володимира (Сабодана), українця за походженням та лояльного по відношенню до Московської патріархії. Хоча згідно Статуту УПЦ Предстоятель обирається з числа єпископату самої УПЦ, до якого Володимир (Сабодан), як митрополит Ростовський, не належав.  Користуючись рішеннями цього псевдо-собору 11 червня 1992 року Архиєрейський собор РПЦ неканонічно проголосив про позбавлення митрополита Філарета священного сану, тим самим остаточно прийнявши бік розкольників з числа єпископату УПЦ.

Дії, вчинені у травні 1992 р. ієрархами УПЦ в Харкові є грубим порушенням 34 Апостольського правила: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду: творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії та місць, які до неї належать. Але і перший нічого нехай не творить без розсуду всіх. Бо так буде однодумність, і прославиться Бог о Господі у Святому Дусі, Отець, Син і Святий Дух». За тлумаченням єп. Никодима (Мілаша) це правило наказує єпархіальним архієреям «кожну церковну справу, яка перевищує їхню владу і їхні права, як єпархіальних єпископів, і яка має більш важливе значення, влаштовувати і вирішувати з відома і у залежності від головного і першого обласного єпископа». Дії митрополита Філарета щодо досягнення автокефалії УПЦ грутнувалися не на його особистій думці, а на рішенні законного Помісного собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. В той час, як рішення так званого «Харківського собору», прийняті за відсутності законного Предстоятеля, є неканонічними та недійсними.

Крім священних канонів (34-го Апостольського правила, 14 правила Двократного Константинопольського Собору) учасники псевдо-собору в Харкові порушили постанову Архієрейського собору Російської Православної Церкви від 25-27 жовтня 1990 року про дарування Українській Православній Церкві самостійності й незалежності в управлінні. Їхнє порушення полягає в тому, що вони не дотримали цієї самостійності й незалежності, підкорившись рішенням Московського Священного Синоду від 7 і 21 травня ц.р., влада якого не поширюється на управління в Українській Православній Церкві. Фактично вони відмовилися від незалежності й самостійності УПЦ і тим самим відкололися від неї.

Учасники харківських зборів проігнорували Статут про управління в Українській Православній Церкві, прийнятий на Помісному Соборі УПЦ і зареєстрований державними органами незалежної України.

По-перше, вони порушили 3 і 7 статті ІІІ глави й 9 статтю V глави, у яких говориться, що Собори УПЦ скликає Предстоятель Української Православної Церкви Митрополит Київський і всієї України. Насправді так званий «Харківський собор» облудним чином скликав рядовий єпархіальний архієрей митрополит Харківський Никодим і головував на ньому.

По-друге, не дотримані 2 і 12 статті V глави, де сказано, що Предстоятель Української Православної Церкви обирається довічно. Там же сказано, що тільки «у випадку смерті Митрополита Київського й всієї України, його відходу на спокій, знаходження під церковним судом або з іншої причини, що робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви, Священний Синод обирає Місцеблюстителя». Жодна із цих причин не давала права єпископам, які зібралися у Харкові, обирати нового Предстоятеля УПЦ.

По-третє, була порушена 6 стаття ІІІ глави, де говориться, що Собор обирає Предстоятеля Української Православної Церкви із середовища українського єпископату. Насправді псевдо-собор обрав керуючого справами Московської патріархії митрополита Володимира (Сабодана) із середовища Російської Церкви, а не Української.

Для виправдання своїх незаконних дій вони на догоду Московській патріархії, щоб провести її ставленика, внесли зміни в Статут. Однак Статут про управління УПЦ був прийнятий на Помісному соборі, і тільки він має право вносити зміни. 29 травня 1992 р. заяву про порушення Статуту про управління УПЦ прийняла Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України. З осудом дій харківських розкольників виступила і Президія Верховної Ради України.

Констатуємо, що Митрополит Київський і всієї України Філарет, як законно обраний Предстоятель УПЦ, повноваження якого були підтверджені законним Помісним Собором УПЦ, діяв у відповідності до рішень канонічного Помісного Собору 1-3 листопада 1991 р. Так званий «Харківський собор» був організований Московською патріархією та спецслужбами з метою беззаконного усунення митрополита Філарета з посади Предстоятеля та фактичного скасування дії постанов Помісного собору. Дії так званого «Харківського собору» створили розкол в Українській Православній Церкві. Протягом наступних 15 років відбувається оцінка повнотою Церкви дій законного Помісного собору та Харківського псевдо-собору, і правда канонів та історії виявляється на боці рішень Помісного собору про автокефалію.

5. Рецепція (сприйняття) Церквою соборних рішень

На відміну від вчення Римської Церкви, де Папа вважається непогрішним у справах віри, у Православ’ї непогрішністю не володіє ніхто – ані ієрарх, ані собор ієрархів, а тільки вся Церква в Повноті – у просторі й у часі. Кожне соборне рішення повинно пройти через сприйняття всією Повнотою Церкви (рецепцію). І тільки коли Церква визнає ці соборні рішення, як дійсно звершені з волі Духа Святого, вони набувають повноцінного авторитету.

Історія Церкви знає багато прикладів того, що рішення одних церковних соборів визнавалися істинними, а інших – відкидалися, хоча ці останні за зовнішніми ознаками теж мали би вважатися правильними. Церквою були відкинуті численні Собори часів аріанських суперечок. Не прийняла Церква рішень собору у Дубі, який беззаконно засудив святителя Іоана Золотоустого до позбавлення сану. Деякі представники Московського Патріархату в полеміці заявляють, що святитель Іоан нібито підкорився рішенню цього собору, що насправді не відповідає дійсності, бо цього собору він не визнав, а підкорився лише насильству державної влади, якою був відправлений на заслання. За всіма зовнішніми ознаками так званий «Вселенський собор 449 р.» під головуванням Олександрійського патріарха Діоскора мав всі підстави вважатися дійсно Вселенським. Але через те, що він ствердив єретичне монофізитське вчення, він був відкинутий та названий в історії «Розбійницьким собором». Така сама доля спіткала і «Вселенський собор» іконоборців.

У ближчий до нас час Православною Церквою були відкинуті рішення Ферраро-Флорентійського собору 1438-39 рр., який запровадив унію з Римським престолом, хоча цей собор задумувався, як «VIII Вселенський». Не сприйняла Російська Церква рішень так званого Стоглавого собору щодо двоперстного хресного знамення та інших особливостей богослужіння. Рішення Великого Московського собору 1666-67 рр. про анафематствування старих обрядів та всіх, хто їх дотримується, було скасоване Помісним собором РПЦ 1971 р. Святійший Синод, як вища церковна влада, «позбавив сану та чернецтва» митрополита Ростовського Арсенія (Мацієвича), але Помісний собор РПЦ 1917-18 рр. скасував це рішення, а Архієрейський собор РПЦ 2000 р. причислив його до лику святих.   В 1596 р. православний Брестський собор анафематствовав усіх, хто прийняв унію з Римом – що не перешкодило в 1946 р. уніатів прийняти в сущому сані, без перехрещення і перерукоположення. Помісний собор РПЦ 1917-18 рр. запровадив розподіл цієї Церкви на митрополичі округи та обрання єпископату безпосередньо в єпархіях, чого зараз ніхто не дотримується. Церква відкинула постанови так званих «Другого» і «Третього» «Всеросійських помісних соборів», які у 20-х рр. минулого століття проводили російські обновленці, хоча у цих «соборах» брали участь більше ста єпископів, а з обновленнями мали спілкування навіть Східні Патріархати. І таких прикладів можна наводити десятки.

В 1872 р. Константинопольський Патріарх скликав Помісний собор, який засудив «філетизм», тобто розділення Православ’я за національною ознакою. Прибічників «філетизму» проголошено ворогами «Єдиної Соборної і Апостольської Церкви», Болгарську Церкву оголошено схизматичною (розкольницькою), одних її архієреїв позбавили священства, інших відлучили від Церкви або піддали анафемі та геєні вогненній. Формально рішення собору відповідали канонам, але по суті вони були противними божественній правді. Тому Церква відкинула рішення собору 1872 р., а в 1945 р., через 73 роки, Константинопольський Патріархат змушений був визнати автокефалію Болгарської Церкви. Слід звернути увагу на те, що:

- Болгарська Церква не приносила ніякого покаяння перед Константинопольським Патріархатом;

- ієрархія Болгарської Церкви, яка має апостольське преємство від «позбавленої сану та анафематствуваної» болгарської ієрархії, була визнана законною і не відбувалося ніяких «перерукоположень»;

- всі таїнства, які були звершені у Болгарській Церкві за 73 роки схизми, визнані дійсними.

Таким чином Церква фактично відкинула рішення Константинопольської Церкви та визнала законними і канонічними рішення Болгарської Церкви про автокефалію.

Згадаємо постанову Архієрейського собору Московської патріархії від 28 березня 1942 р. під головуванням митрополита Сергія (Страгородського) про «позбавлення священства» єпископа Полікарпа (Сікорського). Цей архієрей належав до ієрархії Православної Автокефальної Церкви в Польщі, переважну частину віруючих якої складали українці, та ніколи не належав до єпископату РПЦ. У грудні 1941 р. з благословення Предстоятеля Польської Церкви митрополита Діонісія він став керівником Православної Автокефальної Церкви в Україні. У післявоєнний час все духовенство УАПЦ, яке залишилося в Радянському Союзі, було «перерукоположене» від Московського Патріархату. Але ієрархія УАПЦ в діаспорі, не зважаючи на рішення Архієрейського собору Московської патріархії 1942 р., була прийнята в 1995 р. до складу Константинопольського Патріархату без покаяння і перерукоположення. Тепер Московська патріархія змушена визнати цей український єпископат, бо він входить до складу Константинопольського Патріархату, з яким РПЦ перебуває у молитовному єднанні. Це – ще один приклад того, що Архієрейський собор Московської патріархії 1942 р. не був визнаний Православною Церквою, тобто не пройшов рецепції.

Нарешті, протягом 20-90-х рр. ХХ ст. Московський Патріархат і Російська Православна Церква Закордоном (так званий «Карловацький розкол») неодноразово обмінювалися між собою взаємними церковними відлученнями, погрозами суду та навіть анафемами. Архієрейський собор РПЦЗ піддав анафемі «єресь екуменізму» та «єресь сергіанства». На Карловацьку ієрархію Московським Патріархатом неодноразово накладалися церковні відлучення, але сьогодні, коли ці дві Церкви об’єднуються, цей процес відбувається і без покаяння, і без перерукоположення ієрархії. Це – ще одне із багатьох свідчень того, що навіть Собори помиляються. Непомильною залишається тільки Свята Соборна і Апостольська Церква, бо вона є стов і утвердження істини.

Тепер Українська Церква переживає процес рецепції (визнання) рішень Помісного собору 1-3 листопада 1991 р. та Харківського псевдо-собору 27 травня 1992 р. Який собор буде визнаний Церквою – покаже майбутнє. Але вже сьогодні ясно, що Помісний собор 1991 р. отримує визнання українського православного народу. Це видно з того, що Київський Патріархат, який є Помісною Українською Православною Церквою, сьогодні підтримують 30% дорослого населення України, у той час, як УПЦ МП – 20%. В самій УПЦ МП почався рух за Помісну Церкву. Все це свідчить, що Помісний собор 1-3 листопада 1991 р. згідний з канонами і відповідає потребам Української Церкви. Постанови ж Харківського псевдо-собору виявляють свою мирську основу, коли «вкрадується, під виглядом священнодії, пиха влади мирської» (8 правило ІІІ Вселенського собору). Дух ненависті до братів-православних, неправда і ворожнеча, численні порушення догматів та канонів з боку послідовників цього псевдо-собору вказують на те, що це харківське зібрання, хоч і намагається видати себе за Архієрейський собор Української Православної Церкви, насправді є нечестивим збіговиськом розкольників, які з мирських розрахунків та за наказами спецслужб нанесли УПЦ важку рану розколу, за що дадуть відповідь на Страшному Суді.

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини