VIII. Благодатність Таїнств. Хрещення (закінчення).

Що таке єресь, розкол, самочинне збіговисько. Суперечка кафоликів з донатистами з питання дійсності єпископських хіротоній у «падших», тобто у тих, що відмовилися від Христа під час гонінь.

2. Що таке єресь, розкол, самочинне збіговисько

1 правило Василія Великого свідчить: «Древні ухвалили приймати хрещення, ні в чому не відступаюче від віри: по цьому одне назвали вони єрессю, інше розколом, а інше самочинним збіговиськом. Єретиками назвали вони тих, хто зовсім відторгнувся та відокремився в самій вірі; розкольниками – тих, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування; а самочинними збіговиськами – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом.

Наприклад, якщо хтось, будучи викритий у гріху й заборонений у священнослужінні, не підкорився правилам, а сам утримав за собою предстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву - це є самочинне збіговисько. Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол. Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Тому що тут розходження в самій вірі в Бога.

Тому від початку колишнім Отцям угодно було хрещення єретиків зовсім відмітати; хрещення розкольників, як ще не далеких Церкви, приймати; а тих, хто перебувають у самочинних збіговиськах, виправляти пристойним покаянням і наверненням, та знову приєднувати до Церкви.

Таким чином, ті, що навіть перебувають у церковних ступенях, якщо відступили разом з непокірливими, коли покаються, нерідко приймаються знову в той же чин. Пепузіани ж явно є єретики. (далі йде докладний опис того, чому вони єретики й чому їхнє хрещення неприйнятне).

... Кафари ж («чисті», які вчили, що після хрещення неможливе покаяння для тих, хто згрішив смертним гріхом, наприклад – відрікся від Христа) є із числа розкольників. Однак завгодно було древнім, як от Кіпріанові та нашому Фірміліану, одному визначенню підкорити всіх цих: кафарів, єнкратитів, ідропарастатів («водоприношувачів» – здійснювали Євхаристію на воді) та апотактитів. Тому що хоча початок відступу відбувся через розкол, але ті, що відступили від Церкви, вже не мали на собі благодаті Святого Духа. Тому що збідніло преподання благодаті, тому що припинилося законне спадкоємство. Бо перші, які відступили, одержали посвяту від Отців, і, через покладання рук їх, мали дарування духовне. Але бувши відторгненими, стали мирянами, не мали влади ні хрестити, ні рукопокладати, і не могли дати іншим благодать Святого Духа, від якої самі відпали. Тому тих, які приходять від них до Церкви, як хрещених мирянами, древні веліли знову очищати істинним церковним хрещенням.

Але через те, що деяким в Асії рішуче угодно було, заради повчання багатьох, прийняти хрещення їх – то нехай буде воно прийняте. (Далі йде великий розгляд питання про єнкратитів, хрещення яких хоч особисто для св. Василія не прийнятне, але яке він вважає за можливе визнавати, дотримуючись практики та блага Церкви. Тим більше, що від їхньої спільноти були прийняті на єпископські кафедри Зоін і Саторнин)».

Тому існувала думка (і відповідна практика), що хрещення таких розкольників, які втратили наступність, приймати не можна. Але ця практика була не повсюдною, багато хто додержувалися протилежної практики, тобто приймали їхнє хрещення, і сам Василій Великий робить подібний висновок: «То нехай буде воно прийняте». «Розкольницьке хрещення потрібно приймати» (Книга правил, алфавітний покажчик, пункт «Розкольник»).

1 правило святителя Василія Великого дає цінні відомості для розв’язання питання про хрещення та про ступені відділення від Церкви. По-перше, святитель дає чітку градацію відступу від Церкви: єретики – їхнє хрещення не приймається; розкольники – їхнє хрещення визнається (можливо доповнюється миропомазанням, але про це не сказано); самочинне збіговисько – його послідовники приймаються через покаяння. Варто звернути увагу на те, що критерієм визнання хрещення за правилом святителя Василія є міра відступу від віри, а не від адміністративної церковної організації. У св. Василія Великого єретики - ті, хто зовсім відокремився у самій вірі: «Єресі ж є, наприклад: маніхейська, валентиніанська, маркіонітська, і цих самих пепузіан. Тому що тут розходження в самій вірі в Бога»; розкольники – ті, які розділилися в думках про деякі предмети церковні та через питання, що допускають вилікування: «Ті, хто про покаяння вчать по-іншому, ніж Церква, є розкол»; самочинне збіговисько – збори, які збираються непокірливими пресвітерами, або єпископами, і ненавченим народом. Таким чином, єресь – розділення у питаннях віри, розкол – розділення з питань церковної практики; самочинне збіговисько – розділення через порушення церковної дисципліни.

Чи підлягає Київський Патріархат під визначення єресі, розколу або самочинного збіговиська? В Київському Патріархаті немає відмінності від РПЦ (УПЦ МП) і всього Вселенського Православ’я в питаннях віри та сповідання догматів. Тому Київський Патріархат - не єресь. Є чи в Київському Патріархаті відмінність у питаннях церковного життя? Є проблема у проголошенні автокефалії Української Православної Церкви. Але Православна Церква не має канонів про спосіб проголошення автокефалії або автономії Церков. Це питання не врегульоване канонами і єдності щодо нього у Вселенському Православ’ї немає. Є відмінність у практиці богослужінь – вони відбуваються переважно українською мовою. Але це не тільки не заборонено канонами, але й відповідає словам ап. Павла: «в церкві хочу краще п’ять слів сказати розумом моїм, щоб і інших наставити, ніж тисячі слів незнайомою мовою» (1Кор. 14:19). Не заборонено служити українською мовою й в УПЦ МП. Таким чином, за змістом правила святого Василія, Київський Патріархат не є і розколом.

Київський Патріархат не підпадає і під категорію «самочинного збіговиська». Правило говорить: «Якщо хтось, будучи викритий у гріху й видалений від священнослужіння, не скорився правилам, а сам утримав за собою предстояння та священнослужіння, і з ним відступили деякі інші, залишивши Кафоличну Церкву – це є самочинне збіговисько». Але Предстоятель УПЦ митрополит Філарет законним судом не був викритий у гріху, не скорився він не правилам, а неканонічним рішенням Архієрейського собору РПЦ 11 червня 1992 р., тому накладені на нього з боку РПЦ заборони є недійсними (про це докладно в окремому розділі).

Тобто в УПЦ МП немає жодних богословських та канонічних підстав не визнавати хрещення, які звершуються в Київському Патріархаті, а також законність ієрархії Київського Патріархату. Навпаки – УПЦ МП, повторюючи таїнства хрещення, хіротонії та інші, підпадає під осуд церковних канонів. Тому практика «перехрещування» хрещених в Київському Патріархаті є не тільки ознакою богословського та канонічного невігластва в УПЦ МП, але й межує з єрессю.

3. Суперечка кафоликів з донатистами з питання дійсності єпископських хіротоній у «падших», тобто у тих, що відмовилися від Христа під час гонінь

Суперечка ця має актуальне значення для розділеного Українського Православ’я. Тому нам необхідно звернеться до історії Церкви, як вона вирішила питання дійсності єпископських хіротоній у тих, що впали, у суперечці між кафоликами, тобто православними, і донатистами-розкольниками.

Суперечка виникла через єпископську хіротонію Цициліана (правосланого), якого рукоположив Фелікс, єпископ Антунгський (православний). Донатисти обвинувачували Фелікса в тому, що під час гонінь він видав римській владі книги Священного Писання, а сказав, що це були медичні і єретичні книги. У той час таких людей називали традиторами й зараховували до розряду падших християн.

Донатисти виходили з властивої нині Московському Патріархату догматичної передумови, що «поза Церквою немає благодаті, незважаючи на єдність віровчення». Якщо Фелікс був падшим і в самий момент падіння перебував поза Церквою, то звідки була в нього благодать єпископської хіротонії, звершеної над Цициліаном? Як міг він звершити духовне, коли сам втратив благодать Святого Духа? Як міг він дати те, чого не мав?

Донатисти не тільки не визнавали хіротонію, звершену Феліксом, але були переконані, що православні – нехрещені й на них треба дивитися, як на язичників. Як нині прихильники УПЦ МП, так тоді у своєму вченні донатисти часто посилалися на Кипріана Карфагенського. Однак між вченням Кипріана й вченням донатистів була різниця. Донатисти не визнавали благодаті в єпископі, що згрішив, але Церквою ще не вивержений зі свого середовища. По вченню донатистів, єпископ втрачав благодать в момент гріха. Кипріан, навпаки, не визнавав благодаті тільки в тих християнських спільнотах, які були відлучені від Церкви за рішенням Соборів. Але якщо вони згрішили, а Церквою ще не були соборно засуджені, то в таких спільнотах Кипріан визнавав благодать. Слід зазначити, що навіть це вчення Кіпріана Карфагенського сучасною православною богословською наукою приймається із значними застереженнями.

Як же дивилися на зрадництво Фелікса православні? Для них зрада Фелікса не мала вирішального значення. Церква Христова залишається істинною, незважаючи на зраду людини, вчили православні. Тому вони не сумнівалися в дійсності єпископської хіротонії, звершеної Феліксом. Для православних Цициліан, рукоположений Феліксом, був дійсним єпископом і звершені ним таїнства благодатними.

Далі суперечка між православними та донатистами перейшла на догматичний ґрунт. Обидві сторони не сумнівалися, що Христос заснував одну Церкву й що цю Церкву затвердили апостоли. Де ж справжня, свята, кафолична (соборна) і апостольська Церква? У донатистів або у православних-кафоликів?

Донатисты вважали справжньою Церквою Церкву святу в суб’єктивному значенні, тобто таку, яка складається зі святих людей. На доказ святості донатисти наводили той факт, що зі свого середовища вони виганяють явних грішників. Крім того, вони посилалися на те, що їх гонять: якби вони не були праведними, те їх би не гнали. Кафоліков донатисти вважали традиторами, тобто, такими, що відносилися до розряду падших християн. Тому їхня Церква не свята, а отже, і не кафолична. Донатисти стверджували, що їхня Церква є кафоличною.

Православні-кафолики теж визнавали свою Церкву святою, і не тільки тому, що вона має таїнства, які освячують людину, але що ці таїнства роблять людей святими. У той же час кафолики вказували донатистам на те, що їхня Церква не може бути святою в буквальному значенні слова, тому що історична Церква не є абсолютно святою, бо в ній живуть праведники й грішники. За вченням блаженного Августина, історична Церква є неодмінно істинне тіло Господнє, але змішане: істинне та уявне. Видима Церква містить у собі не тільки істинних членів, але й тих, хто належить до неї тільки видимо. Своїх знає тільки Сам Бог. Він відсікає мертвих членів від Своєї Церкви, але цей факт глибоко таємничий і для людини незбагненний. Видима Церква не може виключити зі свого середовища всіх грішників уже тому, що не знає всіх їх. І навіть ті, які звернуться до неї з покаянням, можуть зробити це нещиро, а Церква не в змозі розкрити це лицемірство. Августин бачив Церкву Христову в двох моментах буття: у момент мандрів і в момент слави.

Необхідність відлучення грішників від Церкви донатисти доводили тими місцями зі Священного Писання, де говориться, що дотик до нечистого опоганює чистого (Ос. 9, 4; Числ. 16, 26). Тому вони вважали, що необхідно видаляти із Церкви, принаймні, явних грішників. При цьому вони посилалися на притчу про невід (Мф. 13, 47-50), у якому погана риба перебувала разом з доброю тільки доти, поки невід не витягався на берег. Після цього рибалки збирали добру рибу, а погану викидали. Цю притчу донатисти пристосовували до існування Церкви в земних умовах. Кафолики заперечували таке розуміння притчі й відносили витяг невода з води до часу кончини світу.

До земних умов буття Церкви православні відносили притчу про пшеницю й кукіль (Мф. 13, 24-30; 37-43). Із цієї притчі видно, що Господь повелів залишити кукіль рости разом із пшеницею з побоювання пошкодити пшеницю при видаленні куколю.

Кафолики докоряли донатистам за те, що вони не об’єктивно судили про себе. Вони говорили: чому явні грішники, стикаючись зі святими, опоганюють їх, а приховані грішники не опоганюють? Самі кафолики пояснювали це в такий спосіб: зіткнення з нечистими тільки тоді опоганює, коли християнин співчуває аморальному поводженню грішників і тим самим ніби є спільником у їхньому гріху.

На думку кафоликов, Фелікс у момент єпископської хіротонії Цициліана був прихованим грішником, припускаючи навіть, що він видав книги Священного Писання гонителям Церкви. А із цього випливає, що приховані африканські зрадники Христа не могли опоганити собою всієї кафоличної Церкви, що існувала у Візантійській імперії, яка не знала навіть про їхнє існування. Через зрадників не треба донатистам відділятися від Церкви, тим більше, що самі донатисти, щоб «не судити чужого раба» (Рим. 14, 4), не відділяються від таких членів своєї спільноти, які найменше схожі на праведників.

Кафолики розрізняли єресь і розкол. Вони усвідомлювали, що єресь змінює віру, а розкол розриває союз церковної єдності, але віри не псує. Кафолики визнавали, що їхня віра й віра донатистів однакова. На цій підставі вони визнавали у розкольників благодать не тільки таїнства хрещення, але й всіх інших таїнств.

Вчення про це виклав блаженний Августин. Він писав, що неможливо вказати ніякої причини, чому той, хто не втрачає благодать хрещення, може втратити право хрестити інших, тому що й хрещення, і хіротонія однаково передаються шляхом священнодійства, тобто через здійснення таїнства. Тому в Церкві забороняється повторення як таїнства хрещення, так і таїнства священства (хіротонії в диякона, священика і єпископа). У тих Церквах, де таїнства відбуваються, вони є справжніми таїнствами, тобто благодатними.

На цій підставі, коли донатистські єпископи приєдналися до Церкви, їх приймали в єпископському сані, отриманому в розколі. Однак були випадки, коли донатистам, що покаялися, забороняли звершувати єпископське служіння. Такі рішення носили дисциплінарний характер і не мали догматичного значення. Саме собою розуміло, що благодать священства в них перебуває, але з відомих причин вони не повинні були нею користуватися. Виходячи з такого розуміння християнського віровчення кафолики ніяк не хотіли покладати рук на донатистських єпископів при їхньому наверненні в кафоличну Церкву. Так чинила Древня Церква не тому, що не хотіла образити нерядового християнина (мається на увазі єпископ), а щоб не похулити благодать таїнства, що у ньому перебуває. Таким чином, збереження благодатних таїнств у церковних розколах визнається самим рішучим чином.

Як у такому випадку розуміти вчення Кіпріана Карфагенського, що «поза Церквою немає спасіння»? Блаженний Августин пояснює це в такий спосіб. Він говорив, що благодать таїнств дійсно подається у донатистів, як і в інших церковних спільнотах, що зберігають неспотворене віровчення. Розкольницькі спільноти, які після свого відділення від Церкви зберігають церковну віру, подібні до струмочків, що відділилися від головного потоку. Вони містять ту ж саму віру, ту ж саму воду, але постійно піддаються небезпеці засохнути, якщо не зіллються з головним потоком і не ввійдуть у русло основного плину. Благодать, подана донатистами, є дійсна благодать. Тому таїнства, вчинені розкольниками-донатистами, є дійсними таїнствами. Вони подібні до вогню, що продовжує горіти, хоча зовні покривається попелом. Цей вогонь не дає ні повного тепла, ні повного світла. Потрібно, щоб тліюче вугілля повернулися в чисту атмосферу кафоличної (соборної) Церкви, і тоді покритий попелом вогонь знову займеться яскравим і повним полум’ям.

З погляду кафоликів, людина й у відділенні від Церкви до відомого ступеня може бути носієм благодаті. За вченням блаженного Августина, навіть відпалі від Церкви не втрачають остаточно цієї благодаті.

З таким вченням донатисти ніяк не могли погодитися, думаючи, що поза їхньою спільнотою не може бути благодаті. Тому вони перехрещували всіх, хто до них звертався. (Порівняйте з донатистами російське духовенство, яке перехрещувало, та й тепер перехрещує православних українців). Із часом у середовищі донатистов відбувся поділ на приміанистів (єпископ Приміан) і максиміанистів (єпископ Максиміан). Приміанисти, а їх була більшість, дивилися на максиміанистів як на відщепенців, як на нехристиян. У спільноти максиміанистів приміанисти не визнавали ні благодаті, ні таїнств. Однак згодом два єпископи, що завзято трималися Максиміана, звернулися до приміанистів і були прийняті в єпископському сані. Таким чином, донатисти зруйнували основу, на якій стояли. Після цього і всі хрещені та рукоположені цими єпископами в стані відділення від приміанистів, були визнані хрещеними або рукоположеними, тобто перші були прийняті в спілкування без перехрещування, а другі без перерукоположення. До цього факту Августин звертався дуже часто й повністю справедливо оцінював його значення такими словами: «Кожний з донатистів, у кого є хоча скільки-небудь крові в обличчі, повинен почервоніти, читаючи цю сторінку зі своєї власної історії».

Ієрархи Російської Церкви теж повинні червоніти за свою історію, особливо за той її період, коли в сорокові роки ХХ століття прийняли в спілкування із Православною Церквою греко-католиків без перерукоположення уніатського духівництва, а сотні православних автокефальних священиків в Україні перерукоположили, хоча вони отримали безсумнівну хіротонію, яка походить від ієрархії Автокефальної Православної Церкви в Польщі.

Церква відкинула вчення донатистів. І хоч вони існували до кінця VІ - початку VІІ століть, Церква переборола розкол донатистів. Цей історичний урок потрібно пам’ятати ієрархам, духівництву й мирянам Української Православної Церкви Московського Патріархату, коли сьогодні вони несправедливо судять про Київський Патріархат, помиляючись у своїх поглядах, подібно до донатистів. Так, наприклад, митрополит Володимир (Сабодан) з порушенням церковних канонів звершив повторну хіротонію над єпископами Антонієм (Фіалко), Миколаєм (Грохом), Пантелеймоном (Романовським) та Іоаном (Сіопко), а Патріарх Алексій ІІ - вдруге висвячував на єпископа митрополита Антонія (Масендича). Разом з тим в УПЦ МП невідомо на яких канонічних підставах служить, як архієрей, Іонафан (Єлецкіх), в 1991 р. праведно і за явну провину (святотатство і наклеп) заборонений у священнослужінні та позбавлений сану Архієрейським собором УПЦ, що підтверджене Помісним собором УПЦ.

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини