Святкове богослужіння у день пам’яті священномученика Макарія, митрополита Київського

14 травня Православна Церква вшановує пам’ять священномученика Макарія, митрополита Київського, Галицького і всієї Руси, нетлінні і чудотворні мощі якого спочивають у Володимирському кафедральному соборі столиці.

13 травня, напередодні дня пам’яті священномученика Макарія, Святійший Патріарх Філарет звершив Всенічне бдіння.

У самий день свята, 14 травня 2020 року, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звершив Божественну літургію у Володимирському кафедральному соборі.

Його Святості співслужили єпископ Харківський і Богодухівський Ілля, єпископ Переяславський і Білоцерківський Андрій, єпископ Сумський і Охтирський Никодим, єпископ Хмельницький і Кам’янець-Подільський Варсонофій, єпископ Одеський і Балтський Никон, духовенство Києва та Київської області.

На запричасному зі словом проповіді звернувся до людей клірик Володимирського собору протоієрей Михаїл Трускавецький.

Закінчилось святкове богослужіння молебнем до священномученика Макарія, перед його нетлінними і чудотворними мощами. Потім, під багаторазовий спів величання святому Макарію, Патріарх, архієреї, духовенство та парафіяни благоговійно приклалися до чесних мощей священномученика.

В кінці, Патріарх Філарет привітав усіх із нашим Київським святом, де наголосив, що як в той час священномученик Макарій завжди відстоював правду незважаючи ні на які перешкоди, так і нам треба бути на стороні правди.

«Священномученик Макарій, насамперед, вчить нас, архієреїв, як треба ставитися до свої обов’язків. Жив священномученик Макарій, теж, в нелегкі часи, а може навіть і складніші. Тому що Держави Української не було, король був Литовський, віра католицька панувала на сході і на заході, а Він православний. І в цих умовах Йому приходилося виконувати свої пастирські обов’язки. Митрополит Київський, а жив у Вільно, навіть не міг знаходитися серед своєї пастви, але серце Його уболівало за свою Київську кафедру. Тому знаходячи в тяжких умовах у Вільно, Він думав про Київ, думав про свою Київську паству. І вирішив піти до свого народу, щоб йому служити. Йому забороняли, бо це великий ризик, татари всюди ходили і могли вбити, але Він не злякався. Чому Він не злякався? А тому, що у Нього любов до своєї пастви, до своїх обов’язків, була більшою за страх перед смертю. Навіть коли Він звершував Божественну літургію, Йому сказали, що татари ходять, і всі розбіглися, а Він залишився біля престола і завершував літургію, не боявся. Там Йому відсікли голові і праву руку. Зараз мощі не мають ні голови, ні правої руки. А де голова? В Москву відправили.

Нам, архієреям, в наших складних умовах, коли йде війна на сході, в Україні Церква розділена, ми повинні йти прямою дорогою, дорогою правди. А в чому полягає ця правда? Бо ми багато говоримо, що треба жити по правді, йти дорогою правди. В чому полягає ця дорога правди? Дорога правди та, яку на креслив Бог. А яку дорогу накреслив нам Бог? Дав нам Державу. Від кого ми отримали Українську Державу? Завоювали зброєю, революцією? Ні. Отримали Державу в 1991 рокі, як манну з неба, без жодного пострілу. То хіба це не свідчить про те, що Бог дав нам Державу? Свідчить. А якщо Бог дав нам Державу, то це значить, що у своїй Державі повинна бути і своя Церква незалежна. Так само, як всіх інших православних країнах. Чому Російська Церква об’явила свою Церкву автокефальною? Тому що утворилося велике Московське князівство. І це князівство не хотіло підпорятковуватися Литовському князівстві. Болгарія отримала Державу? І Церква об’явила себе автокефальною. Греція стала Державою? І об’явила, що вона незалежна Церква, хоч Константинополь був проти. Так само і Сербська Церква та інші.

Ми отримавши Державу, маємо право мати свою незалежну Церкву? Маємо, як всі. Багато хто зараз каже, що ви вже отримали Томос про автокефалію. Так, отримали. Але не таку автокефалію, яку мають інші Церкви. Не таку. Бо ця автокефалія, яку отримали – це залежність. То була від Москви залежність, а тепер залежність від Константинополя. Правдива ця дорога? З однієї незалежності в іншу незалежність. Правда полягає в тому, що маючи незалежну Державу, треба мати і незалежну Церкву, правдиву незалежну, а не по назві. В цьому і є Божественна правда. Господь, ніби, так каже, дав вам Державу, тримайте і незалежну Церкву. Тому ми і відстоюємо Київський Патріархат, як незалежну Церкву.

Багато хто скаже, яка різниця незалежна Церква в статусі митрополії, чи в статусі патріархату. Яка різниця? Є ж Церкви автокефальні в статусі митрополії? Є. А чому ми вимагаємо, що автокефальна Церква була в статусі патріархату? А тому, що патріархат не може бути в складі іншого патріархату. І Константинополь це добре знає, тому і на полягав, дамо вам автокефалію, а не в статусі патріархату, а в статусі митрополії. Чому? А тому, щоб ви були під нашим покровом, щоб ви залежали від нас.

Тому ми і відстоюємо статус патріархату бо, це є дійсно незалежна Українська Православна Церква ні від Москви, ні від Константинополя. Ми не хочемо ворогувати ні з Москвою, ні з Константинополем. Ми хочемо жити, як християни в братській любові, але не чепайте нас. Ми самі знаємо Заповіді Божі, і православну віру знаємо, і історію маємо свою, маємо свою культуру. І віра в нас міцна, тому що витримала такі великі випробування, які ми пройшли в радянські часи.

Тому, Господь, дав нам Державу, приведе нас до того, що в Україні буде одна Православна Церква, але в статусі патріархату, а не митрополії. І священномученик допоможе нам своїми молитвами, тому що Він пройшов цей шлях страждань, який ми тепер проходимо. Правда, перемагала завжди в історії, так і тепер переможе, хоч і в стражданнях. Переміг священномученик татар? Переміг. Хоч вони Його вбили, але Він переміг, так і ми переможемо. Нехай в цьому допомагає нам Бог» – сказав у своїй промові Патріарх Філарет.

Урочисте богослужіння завершилося уставним многоліттям.

Слід відзначити, що 14 травня 1966 року владика Філарет був призначений архієпископом Київським і Галицьким, Патріаршим Екзархом всієї України та з того часу в сані архієпископа, митрополита, а з жовтня 1995 року – Патріарха несе своє служіння в Українській Церкві на столичній кафедрі. За всю понад тисячолітню історію Української Церкви – це найдовший період неперервного служіння на Київському престолі.