12 травня – преподобного Амфілохія Почаївського

12 травня Свята Церква відзначає день пам’яті Амфілохія Почаївського. Народився преподобний Амфілохій Почаївський чудотворець – Іловицький 10 грудня 1894 року Божого у селі Мала Іловиця, Шумського району, Тернопільської області, дану місцевість ще називають золота долина.

Сім’я Варнави і Ганни Головатюків була багатодітна, було десять дітей: п’ять синів і п’ять дочок. Батько великої родини був з діда – прадіда знаним костоправом і травником. Завдяки цьому Божому дару родина Головатюків була шанована в навколишніх селах.

Воістину українська земля має досить багато прикладів прояву Божої милості. У найважчі для народу часи Всевишній посилає великих праведників за віру. Не так давно відійшли в минуле роки атеїстичного комуністичного режиму.

В часи радянського, атеїстичного безумства, коли руйнувалися та злітали в повітря від вибухів храми, збудовані поколіннями українців, ніс свій чернечий подвиг батюшка Йосип – преподобний Амфілохій.

Життя і доля Преподобного Амфілохія переплелися з долею рідної України ХХ століття. Пережив Амфілохій п’ять держав на волинській землі, лихоліття двох Світових воїн і комуністично – радянської війни з релігією та християнством.

Його чернече життя припало на один з найтрагічніших періодів в історії християнства, коли комуністичні керівники рахували, що віра в Бога це злочин і релігії в СРСР немає.

Батюшка Йосип був монахом Свято-Успенської Почаївської Лаври, а після вигнання його з неї жив у рідному селі Мала Іловиця. Тут серед волинських лісів, на межі Тернопільщини, Волині і Рівненщини, прожив він останні свої роки, служив Богу, допомагаючи людям, зцілюючи тисячі душ.

Бог дав йому велику силу але й послав важкі випробовування, він говорив: «За смирення Бог дає благодать любові».

В першу Світову війну молодий Яків Головатюк був мобілізований в царську армію, де служив фельдшером. Під час цієї війни потрапив до австрійського полону.

Додому, в Малу Іловицю повернувся в 1921 році. Дотримуючись стародавніх звичаїв, маючи гарний голос і приємну зовнішність, Яків був трудолюбивий, молодий, ще й хороший «костоправ», став подумувати про одруження, вже й наречена була Христина. Але часті бесіди із священиком храму Пресвятої Богородиці села Антонівці де його хрестила, і в якому він потім прислуговував, направили життєвий шлях вдумливого хлопця в інше русло, він раптово зникає із села.

В 1925 році за Божим промислом Яків приходить у Лавру, вирішує знайти умиротворення в тиші монастирського життя, для його переваги мирського життя були незначними в порівняні із життям, Богові угодним. Молитва, праця, боротьба з пристрастями, усе це наповнило життя Божого угодника.

Одного разу односельці, які ходили на прощу до Почаєва, розповіли батькам, що бачили Якова в Лаврі.

На 31 ріці свого життя, він вступає на вузький і тернистий шлях спасіння і стає насельником Почаївського монастиря. Молодий інок із смиренням виконує покладені на нього обов’язки, не перестаючи думати про сенс життя та призначення людини. Перебуваючи в подвизі посту і молитви, ревнивий послушник без всіляких труднощів проходить всі етапи монаших випробувань і 8 липня 1932 року, за благословенням Митрополита  Варшавського і Волинського і всієї Православної Автокефальної Церкви в Польщі і священно-архімандрита Почаївської Успенської Лаври Діонісія (Валединського) удостоюється постригу в мантію із нареченням імені Йосип. 21 вересня 1933 року рукопокладений єпископом Антонієм в ієродиакона, що дає йому змогу ще більш наполегливо трудитися на славу Божу і спасіння власної душі. А 27 вересня 1936 року, був рукопокладений в ієромонаха. До таланту костоправа, отримав від Всевишнього ще й дар прозорливості та цілительства. До Почаївського монаха щодня приходили та приїздили сотні хворих людей. В Лаврі не підтримували і засуджували «діяльність» батюшки Йосипа. Намагаючись допомагати людям, котрі постійно приходили із своїми хворобами, батюшка Йосип разом із послушником братом у хресті Іринартом, в 1932 році оселяються у маленькому будиночку на монастирському цвинтарі, де проводить майже 20 років, на той час це була околиця Почаєва. Весь цей час вдень і вночі до монаха йшли люди за духовним і тілесним зціленням. Часом вся Липова вулиця, аж до Лаври була заповнена підводами. Багатьом людям Господь за молитвами монаха Йосипа давав зцілення, за зцілення він плати не брав, вдячні люди як подяку іноді залишали йому продукти, якими він ділився у ті важкі, голодні часи з лаврською братією (Липова вулиця від лип які більше як 400 років тому посадив преподобний Ігумен Почаївський).

Лікарі відзначали дивовижну здатність монаха точно вказувати місця переломів без допомоги рентген, знімків. Ця ознака засвідчувала про наявність у батюшки Йосипа Божого дару прозорливості. Так як йому вдавалося зцілювати тих, від кого відмовилися медики, лікарі почали вимагати у священноначалія заборонити батюшці Йосипу приймати хворих. Та незважаючи на це, подвижник продовжував надавати благодатну допомогу тим, хто її потребував, наслідуючи Євангельські заповіді любові і милосердя.

В цей час у старця відкривається ще один дар Божий: за його молитвами виганялися нечисті духи. В роки другої Світової війни він допомагав воїнам Антонівської республіки «УПА Південь» лікуючи поранених, серед яких були його односельчани, родичі та племінники. Рідне село батюшки Йосипа – Мала Іловиця, розташоване всього за п’ять кілометрів від штабу «Антонівської республіки».

Мені дуже пощастило, бо ще живі близькі родичі, сусіди які не забули події тих років. Я мав чудову можливість дізнатися з розповідей живих свідків про велику і водночас просту, святу людину.

Мартин Матвійович Головатюк внучатий племінник батюшки Йосипа розповідав, що в 1946 році під час спалення навколишніх сіл воїнами НКВС згоріли всі будинки в селі, а хата Головатюків в якій народився батюшка Йосип дивом вціліла, до неї чернець повернувся гнаний і переслідуваний в старості.

Батюшка Йосип багато вилікував вояків УПА, його водили до ранених, хто в криївках, а хто в хатах були сховані. Довгий монаший чуб заправляв під капелюх і йшов до хворих. Батюшка Йосип жив на цвинтарі, а не в келії монастиря. Якби жив у самій Лаврі, то повстанці, і не мали б доступ до нього.

Як стверджували підпільники воїни УПА, батюшка Йосип в політику не вникав. Багато українських в’язнів радянських концтаборів вважали преподобного своїм заступником. Тому святий Амфілохій вважається одним із православних душпастирів вояків УПА та українських воїнів, що воюють з російськими окупантами на сході України.

В 1952 році батюшку Йосипа заставили перейти з монашого цвинтарю в Лавру, де він разом з братією зазнав знущань та принижень від борців з релігією. На той час в монастирі було всього вісімнадцять ченців. У вересні 1962 року над Почаївською Лаврою повстала загроза закриття Троїцького собору, який планували забрати для тракторної бригади. В один із днів коли десяток міліціонерів з начальником приїхали закривати собор, батюшка Йосип повернувся від хворої дівчинки з Бродів. Біля дверей собору вже були міліціонери, намісник Лаври та місцеві жителі. Батюшка Йосип підійшов до начальника міліції, вирвав з його рук ключі від Троїцького собору. І повернув їх наміснику Августину із словами: «Тримай і нікому не віддавай!». Міліціонерам кинув: архієрей – господар церкви, а ви геть звідси. Люди женіть їх з Божого дому! Натхненні закликом улюбленого батюшку Йосипа, люди кинулися на міліціонерів. Він знав, що покарання буде неминуче і жорстоке, бо завжди зневажав безбожницьку владу і поводився до неї відкрито рішуче. З братією монастиря стосунки не кращі, батюшку Йосипа називали «старий монах із місцевих, іще польських». Минуло не більше тижня. В кінці вересня 1962 року на територію Лаври приїхала швидка допомога. З машини вийшли шість чоловік в цивільному(кегебісти), чотири місцевих міліціонери (які жили на території Лаври і були охоронцями), а дві медсестри з Почаївської психіатричної лікарні чекали в машині – згадував водій швидкої допомоги, в якій перевозили батюшку Йосипа. Чекати довелося довго – годин дві, а то й більше, нарешті міліціонери виносять зв’язаного за руки, ноги старого монаха, із рушником у роті. Звичайно я його впізнав. Він лікував мою дружину і сина. В Почаєві люди поважали цього монаха, він був наш, знав кожну родину, всі зверталися до нього. Того дня батюшку Йосипа вивезли з Почаївської Лаври.

Регенти Нестор і Димитрій згадували: «Як тільки забрали батюшку Йосипа, до вечора знялася така потужна буря, що по Лаврській території неможливо було пройти. Вітер розкидав вже п’яних міліціонерів, як снопи соломи. Вітром також зірвало з усіх храмів залізо, повибивало шибки, зняло дах у східному корпусі і залило його дощем так, що вода в коридорах по кісточки стояла». Це був Божий гнів за те що монахи не заступилися за Його обранця. Машина поїхала в бік Тернополя. А потім далі, до старої фортеці, яка була переобладнана в 1956 році в психіатричну лікарню на 300 місць, а правильніше тюрма. Батюшку Йосипа заховали в Буданівську божевільню, за 140 кілометрів від Почаєва. В божевільні батюшку Йосипа силою постригли і побрили, а потім наказали зняти хрест, проте він відмовився. Тої ж ночі санітари самі зірвали з нього хрест і повели роздягненого в палату до буйних, душевно хворих. Палата ледь-ледь освітлювалася. Коли старець зайшов у палату в котрій було близько 40 хворих, які спали, біси заговорили до нього із сонних пацієнтів; «Для чого ти сюди прийшов? Тут не монастир!» Він їм відповів; «ви самі мене сюди привели». Згадуючи це батюшка Йосип закривав руками обличчя і плакав.

Почалися страшні і довгі місяці тортур. Зранку процедури, уколи і якісь пігулки випробовували психотропні ліки, від яких напухало все тіло і тріскала шкіра, на ногах у його появилися язви, які так і не зажили, з ними він відійшов у вічність. Молився без кінця, щоб розуміти коли втрачаю свідомість і починають марення і галюцинації.

Минуло три місяці його перебування в лікарні. Якось в палату увійшов санітар, приніс халат, тапочки, та велів одягатися і йти за ним до кабінету головного лікаря. У кабінеті були й інші лікарі – комісія. Йому  запропонували сісти. І запитали:

– Чи можете ви лікувати тих хворих, які перебувають у нашій лікарні?

– Можу.

– Тоді вилікуйте їх!

– Добре.

Батюшка Йосип запропонував їм відпустити його в монастир чи послати когось, щоб привезли святе Євангеліє, хрест та одяг (ризу, єпитрахиль, поручі) щоб він зміг служити водосвятні молебні і біси покинуть хворих, якщо на то воля Божа. І ще додав, що через два – три тижні жодного хворого тут не залишиться, якщо на те воля Божа.

Ні!!! Ви без молебнів лікуйте.

– Так неможливо.

–       А чому?

Старець відповів, що коли солдат йде в бій, йому дають зброю: гвинтівку, патрони, гранати. Моєю зброєю з невидимим ворогом є Святий Хрест, Святе Євангеліє і Свята вода! Батюшку Йосипа після цієї розмови відвели в палату. В Буданівській психіатричній лікарні він перебував майже шість місяців. З неї його визволила дочка Йосипа Сталіна, Світлана Алилуєва, яку він колись вилікував.

Повертатися до Почаївської Лаври батюшці Йосипу було категорично заборонено. Він поселився у рідному селі Мала Іловиця на Шумщині, на батьковому дворищі, в будинку племінника, сина – старшого брата Кирила, де йому проти вхідних дверей виділили маленьку кімнату. В якій поміщалися ліжко, стіл, табуретка, а стіни були обвішані іконами. В батюшки Йосипа було 19 племінників і племінниць.

Дізнавшись де проживає старець, до нього в село Мала Іловиця почали приїжджати хворі люди з усіх кінців бувшого Радянського Союзу їхали і йшли до батюшки Йосипа за зціленням.

Потік хворих був такий великий, і щоб припинити прощі влада скасувала автобусне сполучення із Малою Іловицею. Але до батюшки хворі добиралися як могли, хто пішки, а хто наймав приватних перевізників чи таксі.

В грудні 1965 року, коли батюшці Йосипу було 71 років, невідомі вивезли його за село, побили, кинули посеред болота, в надії що не видужає. Смертельно хворого старця, друзі таємно привезли в Почаївську Лавру. Там батюшка Йосип приймає, ще суворішу чернечу обітницю – схиму на ім’я Амфілохій, в пам’ять про першосвятителя Амфілохія, єпископа Володимир-Волинського. Ця таємна подія відбулася за підтримки і з допомогою батюшки Якова Панчука, нині вже покійного, митрополита Луцького і Волинського УПЦ КП. Колись, ще в 1958 році старець Йосип опікувався молодим іноком лаври Яковом – їх на довгі роки об’єднала довіра і щира дружба, як земляків і патріотів, рідного краю. Батюшка Йосип, монах, схимник Амфілохій видужав.

Після видужання Амфілохій повернувся в рідне село але вже не до батьківського двору а до племінниці Грицак Ганни – дочки покійного брата Пантелеймона, на її дворищі він поставив високу голуб’ятню, в якій перебувало більше сотні голубів, а під нею капличку.

Він часто повторював: «Ви думаєте, що я святий? Я грішник». В нього були хворі ноги. Вибранець Божий полюбив смиренність уникаючи людську славу, всіляко старався приховувати свої доброчинства під виглядом юродивості. Своїм хворим пояснював істинні причини їх тяжких хвороб. Він закликав їх не зрікатися Православної віри та виконувати строгі правили посту у середу та п’ятницю і класти по три земні поклони, з ранковою і вечірньою молитвами в ці дні, адже рід цей виганяється лише постом і молитвою (Мф.14,21).

А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах, справах та по вірі своїй. Що Господь не благословляє всіх на зцілення, а тільки половину, бо для другої половини зцілення буде не на користь а на загибель їхньої душі.

Напроти будинку на городі Амфілохій хотів збудувати будинок, але коли місцева влада довідалася, що в тому будинку планується облаштувати церкву, заборонили категорично.

Тоді Амфілохій часто повторював пророчі слова: «Мене не буде, а церква буде, а потім і монастир постане».

Після життя, сповненого численними духовними подвигами, 1 січня 1971 року відійшов у вічність до Господа великий праведник української землі, батюшка Йосип – Амфілохій Почаївський. За версіями останніх досліджень його отруїла одна з прислужниць, яка була співробітницею музею атеїзму в Києві, прислана стежити за Амфілохієм.

Амфілохія поховали на монашому цвинтарі Почаївської Лаври. Після смерті праведника, віруючі приходили на його могилу з своїми молитвами. Ще за життя батюшка часто повторював, як умру приходьте до мене на могилу, моліться я почую ваші молитви, беріть з могили пісок, він буде цілющим. Мощі дістануть, а земля і далі лікуватиме – його слова стали пророчими.

Зцілення відбувалися і відбуваються на могилі та біля раки з мощами преподобного Амфілохія про що розповідали, розповідають, свідчили і свідчать віряни .

 

Почесний староста храму, при монастирі преподобного Амфілохія Почаївського в його рідному селі Мала Іловиця. Засновник і голова парафії преподобного Амфілохія Почаївського УПЦ КП в селі Скибин Броварського району.

Володимир Скорик.

Наступна

Патріарх Філарет звершив читання акафісту святій великомучениці Варварі

12.05.2020
12 травня 2020 року Святійший Патріарх Філарет у співслужінні єпископа Андрія, настоятеля храму та духовенства собору звершив читання акафісту святій великомучениці Варварі у Володимирському кафедральному соборі м. Києва. За богослужінням підносилася молитва за припинення пандемії коронавірусу в Україні та у всьому світі. Відзначимо, що кожного вівторка о 7.45 у Володимирському […]