14 січня – Обрізання Господнє, святителів Василія Великого та Петра Могили

1/14 січня Православна Церква відзначає свято Обрізання Господнього та вшановує пам’ять святителів Христових Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської (379) та Петра Могили, митрополита Київського, Галицького та всієї Руси (1647).

Обрізання Господнє – це велике свято Православної Церкви. Обрізання з часів Авраама в юдеїв здійснювалось над восьмиденними хлопчиками і служило знаменням входження в союз (завіт) із Богом.

Разом з обрізанням, прийнятим Господом як знамення Завіту Бога з людьми, Він отримав також Ім’я Ісус (Спаситель), як печать Свого служіння справі спасіння світу (Мф. 1, 21; Діянь. 3, 6, 16; Фил. 2, 9, 10). Ці дві події, що відбулися на самому початку земного життя Спасителя, нагадують християнам, що вони вступили у Новий Завіт з Богом і «обрізані нерукотворним обрізанням, стягненням гріховної плоті, обрізанням Христовим» (Кол. 2, 11). Саме ім’я християнина засвідчує про вступ людини у Новий Завіт з Богом.

Святкуванням обрізання Церква стверджує віру в те, що Спаситель був Боголюдиною і прийняв істинне тіло людини, а не примарне, як учили деякі єретики.

Початок свята відноситься до перших століть християнства. До нас дійшли повчання отців Церкви IV ст. на нього – Амфілохія Іконійського, Григорія Нісського, Амвросія Медіоланського та інших. Від V ст. збереглась бесіда на день обрізання Максима, єпископа Туринського. У IV ст. з відзначенням Обрізання було поєднано святкування пам’яті святителя Василія Великого, тому в цей день служиться Літургія Василія Великого. Празник триває один день і є одночасно завершенням торжества Різдва Христового.

Отже, у Старому Завіті обрізання було знаком союзу Бога з Авраамом і його нащадками. Цей обряд мав дуже велике значення, оскільки символізував зарахування до членів єдинобожної релігії, підкорення себе відповідним обов’язкам. Невиконання цього закону означало його ламання та виключення з членства народу.

Однак слово «обрізання» вживається у Старому Завіті часто і в символічному значенні, коли говориться про обрізання чи необрізання серця, уст, вух, тобто про необхідність бути слухняним Богові чи бунт проти Нього. Христос, Який подібний до нас у всьому, крім гріха, не потребував ніякого обряду. Проте Він виконав цей припис, показавши неухильність виконання Господнього закону та надавши йому нового значення – новозавітного.

Церква у події обрізання Ісуса Христа наголошує, насамперед, на жертві й самовідреченні – кожен християнин покликаний практикувати обрізання від гріховних та злих намірів.

Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської

Святитель Василій Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської «належить не тільки одній Кесарійській Церкві, і не в свій тільки час, не одним співвітчизникам своїм був корисний, але по всім країнам і містам вселенної, і всім людям приносив і приносить користь, і для християн завжди був і буде вчителем найспасительнішим», – так говорив сучасник святителя Василія, святий Амфілохій, єпископ Іконійський.

Святитель Василій народився близько 330 року в Кесарії. У його сім’ї до лику святих причислені мати Емілія, сестра Макрина, брат Григорій. Батько був адвокатом, під його керівництвом Василій здобув первинну освіту, потім він навчався у кращих вчителів Кесарії Каппадокийської, де познайомився зі святим Григорієм Богословом, а пізніше перейшов до шкіл Константинополя. Для завершення навчання святитель Василій відправився до Афін – центру класичної освіти.

У Афінах Василій Великий здобув усі доступні знання. Про нього говорили, що «він так вивчив все, як інший не вивчає єдиного предмету, кожну науку він вивчив до такої досконалості, неначе не вчився нічому іншому. Філософ, філолог, оратор, юрист, природознавець, що мав глибокі пізнання в медицині, – це був як корабель, такий навантажений ученістю, наскільки це містке для людської природи».

У Афінах між Василієм Великим і Григорієм Богословом встановилася тісна дружба, що продовжувалася все життя. Близько 357 р. Василій повернувся в Кесарію, де незабаром вступив на шлях аскетичного життя. Майбутній святитель, прийнявши хрещення від єпископа Кесарійського Діанія, був поставлений читцем. Бажаючи знайти духовного керівника, він відвідав Єгипет, Сірію, Палестину. Наслідуючи наставників, повернувся в Кесарію і оселився на березі ріки Ірис. Навколо нього зібралися ченці. Сюди ж Василій привернув свого друга Григорія Богослова. Вони трудилися в строгій стриманості; при важких фізичних навантаженнях вивчали творіння якнайдавніших тлумачів Священного Писання. Ними була складена збірка Добротолюбіє. У царювання Констанція (337-362) розповсюдилося псевдовчення Арія. У цей час Церква покликала до служіння Василія і Григорія.

Василій повернувся до Кесарії, де у 362 р. був рукопокладений в сан диякона, в 364 р. – в сан пресвітера. При імператорові Валенті (334-378), прихильнику аріан, у важкі часи для Православ’я до Василія перейшло управління церковними справами. В цей час він склав чин Літургії, «Бесіди на Шестиднев», а також книги проти аріан. У 370 р. Василій був возведений на єпископа на Кесарійськую кафедру. Він прославився своєю святістю, глибоким знанням Священного Писання, великою ученістю, трудами на благо церковного миру і єдності. Серед постійних небезпек святитель Василій підтримував православних, утверджуючи їх у вірі, закликаючи до мужності і терпіння. Все це викликало ненависть до нього аріан. Все своє особисте майно він віддавав на користь бідних: створював притулки, благодійні готелі, лікарні, влаштував два монастирі – чоловічий і жіночий.

Аріани усюди переслідували його. Святителю Василію погрожували розоренням, вигнанням, тортурами і смертю. Він же сказав: «Смерть для мене благодіяння. Вона скоріше приведе мене до Бога, для Якого живу і працюю».

Святитель Василій майже щоденно звершував богослужіння. Він особливо піклувався про суворе виконання канонів Церкви, уважно слідкуючи, щоб до числа кліру вступали лише достойні. Невтомно відвідував він свої церкви, слідкуючи, щоб ніде не була порушена церковна дисципліна. За прикладом ченців, клірики митрополії святителя, навіть диякони і пресвітери, жили у надзвичайній скромності і простоті, трудились і провадили життя чисте і доброчесне. Святитель Василій Великий відомий також як один із творців чернечого уставу та організаторів східного чернецтва, зокрема відомі його «Великі і малі чернечі правила».

Святий Василій підготував скликання Другого Вселенського Собору, але не дожив до нього. Він помер 1 січня 379 року у віці 49 років. Незадовго перед смертю він благословив святителя Григорія Богослова на прийняття Константинопольської кафедри.

Святий Василій – ревний творець живого слова-бесіди. Проповідь у його часи була дуже важливим, могутнім і майже єдиним чинником у навчанні святої віри. Святий Василій – це проповідник від Бога, його слово живе, палке і вогненне.

За своє коротке життя святитель Василій залишив нам велику богословську спадщину: дев’ять бесід на Шестиднев, 16 бесід на псалми, п’ять книг на захист православного вчення про Пресвяту Трійцю, 24 бесіди на різні богословські теми, сім аскетичних трактатів, чернечі правила, подвижницький статут, дві книги про Хрещення, книгу про Святого Духа, кілька проповідей та 366 листів різним особам.

За свої заслуги перед Православною Церквою святитель Василій названий Великим і прославляється, як «слава і окраса Церкви», «світило і око всесвіту», «вчитель догматів», «палата вченості». Святитель Василій Великий є небесним покровителем просвітителя Руси – святого рівноапостольного князя Володимира, названого в хрещенні Василієм. Князь Володимир глибоко шанував свого небесного покровителя і на його честь побудував на Руси багато храмів.

Святитель Василій Великий, поряд зі святителем Миколаєм Чудотворцем, здавна користувався особливим шануванням у середовищі українського народу. Частичка мощів святителя Василія сьогодні перебуває у Почаївській Лаврі. Чесна глава святителя благоговійно зберігається в Лаврі святого Афанасія на Афоні, а його правиця – у вівтарі храму Воскресіння Христового у Єрусалимі.

Святитель Петро Могила, митрополит Київський, Галицький та всієї Руси

Святитель Петро Могила народився 21 грудня 1596 року (за іншими даними 1597) та був третім сином молдавського господаря Симеона й угорської князівни Маргарети.

Стародавній молдавський рід Могил згідно з оповідями польського історика і геральдиста Окольського походив від славного римлянина Луція Сцеволи, а за іншими даними – від Візантійських імператорів.

Батько майбутнього Київського митрополита спочатку був головою міста Хотина, потім гетьманом Сучавським, господарем Волощини, а згодом і самої Молдавії. У 1596 р. одержав від Польської держави право польського шляхетства.

Незважаючи на перебування в родинних зв’язках із польськими магнатами Потоцькими, Вишневецькими та Корецькими, рід Могил завжди залишався православним. Родина Могил була благодійниками Львівського ставропігійного братства. Так на пожертви Єремії і Симеона Могил у Львові побудовано Храм Успіння Пресвятої Богородиці (1591).

У 1607 році батько Петра Могили був отруєний братовою жінкою, і він з матір’ю змушений був переселитися на західні українські землі, які на той час перебували під владою Польщі.

Початкову та середню освіту Петро Могила здобув у Львівській братській школі. Можливо він і вчився також у Львівській єзуїтській колегії, де в той же час навчався майбутній український гетьман Богдан Хмельницький.

Після закінчення навчання у Львові Петро подорожує по Західній Європі, здобуваючи вищу освіту в кращих закордонних університетах. Він добре знав грецьку мову, яку вивчав у Львівському братському училищі та латинську, якій приділяли увагу в єзуїтських колегіях. У закордонних університетах (зокрема Сорбонському) Могила вивчав латинське богослів’я. Пізніше, розробляючи систему освіти в Києві, він запозичив усе позитивне, що було в навчальних закладах Західної Європи.

Після повернення до Польщі його опікуном став коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський – глибоко релігійна людина. В цей час Петро здобуває ґрунтовні знання з військового мистецтва та стає старшиною польської армії.

У 1620 році разом зі своїм опікуном бере участь у битві під Цецорою. Для Жолкевського ця битва виявилася останньою, бо турки вщент розбили польське військо й він загинув. Петро опинився серед тих щасливців, яким вдалося врятуватися. В цей час він стає власником деяких маєтків, що знаходилися під Жовквою, неподалік від Львова.

В 1621 році Петро Могила бере участь у битві проти турків під Хотином. У ній брало участь українське козацтво під проводом гетьмана Петра Сагайдачного.

Тим часом Петро Могила, починаючи з 1622 року, часто навідувався в Київ до свого духовного наставника Іова Борецького, Київського митрополита. В 1624 році серйозно захворівши, він отримав у Крехівському монастирі чудесне зцілення від мощей старця Герасима. Після цього Могила повністю відрікся від права на молдавський престол на користь своїх братів. Згодом він приймає чернецтво від архімандрита Захарії Копистинського.

В цей час церковне життя було дезорганізованим: моральний стан ієрархії та духовенства перебував на низькому рівні. У цей тяжкий для Православної Церкви час Господь поставив світильником Української Православної Церкви Петра Могилу.

У 1627 р. після смерті архімандрита Захарії Копистенського він був обраний архімандритом Києво-Печерського монастиря. Молодий архімандрит, воєводич молдавських земель і одночас польський шляхтич, без вагань став на сторону православних українців і білорусів, в опозицію до пануючого суспільства, гнобителів християнства. Також він розпочинає культурно-просвітницьку діяльність у церкві видавництвом книг у Печерській друкарні та заснуванням школи в Києво-Печерській лаврі.

Для цього він зібрав талановитих молодих людей і послав їх за кордон вчитися на свої кошти. Потім вони стали викладачами Могилянської школи.

Також на власні кошти він поновив Успенський собор, побудував у Голосієві під Києвом монастир, а також притулок для старців. При захисті прав Києво-Печерської лаври чи інших православних церков Петро Могила діяв сміливо й наполегливо. В цей час він бере участь у православній делегації, яка після смерті Сигизмунда III повинна була відстоювати права православної церкви у Варшаві на сеймах: конвокаційному, елекційному й коронаційному нового короля Владислава IV.

Велика заслуга Петра Могили в тому, що він добився урівняння в правах Православної Церкви з греко-католицькою, про що було записано в «Пунктах заспокоєння» 1632 р. Із цього часу православна ієрархія визнається польським урядом.

Велику увагу Петро Могила приділяв книговиданню й освіті. Побачивши, що церковно-службові книги містять багато розбіжностей, а то й помилок, він розширив Лаврську друкарню, запровадив видання книг латино-польським шрифтом.

У 1629 році було видано «Служебник», схвалений митрополитом на Київському соборі. У ньому було введено додаток — догматичне і обрядове пояснення Літургії. В особистих записках архімандрита збереглося декілька канонів і співів на честь Пресвятої Богородиці з нагоди чудесного спасіння Києво-Печерської обителі від польського нашестя в 1630 році.

Щодо освіти, то в «домогилянський період» вона забезпечувалась трьома школами: Острозькою, Віленською та Львівською. Її піднесення і розвиток Могила вбачав у заснуванні таких колегій, які б по духу були православними, а в науковому відношенні — рівнялись до західноєвропейських та польських. У різні держави для навчання були направлені найздібніші молоді ченці.

Ще до коронації 1632 року на основі протоколу, підписаного 49-ма православними депутатами сейму, замість старого та хворого Ісаї Копинського, Петро Могила обирається новим Київським митрополитом. Урочисту хіротонію, яка проходила в Успенській церкві м. Львова очолив тодішній екзарх Вселенського Патріарха Львівський єпископ Єремія (Писаревський).

Польський король Владислав IV, вступивши у права, негайно її затверджує. Через 2 дні до Константинополя відбула делегація Української Православної Церкви й Патріарх Кирило Лукаріс не тільки благословив нового ієрарха, а й призначив його екзархом Вселенського престолу.

Восени 1632 року Петро Могила поєднав Лаврську і Братську школи. Був створений Києво-Могилянський Колегіум, а згодом Академія, яка стала першим українським православним університетом.

Турбувався Митрополит і про розширення мережі навчальних закладів по Україні, створюючи колегіуми: 1636 року в Кременці, 1638 – у Вінниці, 1639 – в Гощі, в 1640 – в Більську і Яссах, 1646 – в Торговіште. Здібні учні посилались для навчання в Європу, серед них – майбутні світильники Українського Православ’я: Інокентій Гізель, Софроній Почаський, Лазар Баранович та інші.

Реформу внутрішньої організації церкви митрополит Петро розпочав із посилення дисципліни та суворої моральності як серед духовенства, так і чернечої братії. Також запровадив щорічні єпархіальні пастирські собори. У 1634 році заснував консисторію – нову установу, яка мала забезпечувати слідство і церковний суд над духовенством.

Остання велика праця Петра Могили «Требник» побачила світ за два тижні до його смерті. У ній найдокладніше було описано всі таїнства та обряди нашої церкви, і вона стала одним з основних церковно-богослужбових енциклопедичних творів Українського Православ’я.

За життя митрополита Петра Могили було дві спроби поєднання Православної і Греко-Католицької церков – у 1635 і 1643 роках та обидві виявилися невдалими. Проте все своє життя він настійно шукав шляхи до здійснення цієї ідеї.

У кінці 1646 року митрополит відчув, що настає час завершення його земного подвигу й взявся за складання заповіту, в якому просив похоронити його в Успенському соборі Києво-Печерського монастиря. Основна частина родинного майна, гроші й доходи пішли на Київську колегію.

Відійшов до Господа святитель Петро Могила о 14 січня 1647 року. Його святі мощі спочивали в головній Лаврській церкві до листопада 1941 року, поки страшний вибух не знищив усе.

12 грудня 1996 року Архієрейський собор Української Православної Церкви Київського Патріархату ухвалив рішення про зарахування до сонму українських святих Митрополита Київського, Галицького та всієї Руси Петра Могилу. У 2002 році до сонму святих його причислила й Румунська Православна Церква.

Пресслужба Київської Патріархії

Поділитися дописом:

Наступна

Патріарше богослужіння у день свята Обрізання Господнього

14.01.2024
14 січня 2024 року, у неділю 32-гу після П’ятидесятниці, коли Православна Церква святкує день Обрізання Господнього та вшановує пам’ять святителя Василія Великого, архієпископа Кесарії Каппадокійської (379 р.) та святителя Петра Могили, митрополита Київського, Галицького і всієї Руси (1647 р.), Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звершив Божественну літургію святителя Василія Великого у […]