Сьогодні виповнюється 30 років від дня утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату. Її постання як Помісної Церкви Українського народу сталося в результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25-26 червня 1992 р. На Соборі, який проходив у Києві, відбулося об’єднання Української Православної Церкви на чолі з митрополитом Київським і всієї України Філаретом та Української Автокефальної Православної Церкви. Першим Патріархом нової Церкви став Мстислав (Скрипник), небіж національного героя України Симона Петлюри.
Собор утворив Священний Синод Української Православної Церкви Київського Патріархату та Вищу Церковну Раду. Також було скасовано антиканонічне приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686 р. та засуджено незаконні рішення Архієрейського Собору РПЦ від 11 червня 1992 р. про «позбавлення сану» Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Філарета та єпископа Почаївського Якова (Панчука).
На Соборі були присутні всі архієреї, представники духовенства та мирян, православних братств і духовних місій УАПЦ, частина архієреїв, духовенство та миряни УПЦ, а також члени Комітету порятунку українського православ’я.
Оцінити історичне значення проведення Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25-26 червня 1992 р. – означає побачити його, як віху на шляху суспільного розвитку, як особливий момент епохи, як визначальну подію в долі Українського народу.
Всеукраїнський Православний Об’єднавчий Собор належить до таких подій в житті нашого народу, які, увібравши попередній досвід його буття, надали йому нового імпульсу, поставивши духовне життя суспільства перед новими горизонтами. Більше того, духовний потенціал собору, його рівень осягнення істини були такими високими, що виводять його за рамки подій регіонального значення чи певної історичної доби і надають йому місце в ряді знаменних подій Вселенської Православної Церкви.
Ретроспективний аналіз подій в Українському православ’ї від часової позначки 1991 р., коли постала незалежна Українська держава, дає підставу розглядати цей Собор як новий акт українського церковно-визвольного руху, що був складовою частиною всього національно-визвольного процесу. Адже Київський Патріархат увесь проміжок незалежного існування держави був чи не єдиним міцним фундаментом, з якого точила суверенність і самобутність народу.
Головною мрією творців Помісної Української Церкви була побудова великої і незалежної Української Церкви та повернення їй колишньої сили й слави східноєвропейського православного центру.
Сьогодні Україну сприймають у світі як молоду державу. Такий погляд головним чином формує радянське минуле та порівняно невеликий тридцятирічний термін її існування в статусі незалежної суверенної країни. Такою є країна, в кращому випадку, в очах колишніх поневолювачів, а особливо теперішніх окупантів, які не знають нашої історії. Проте існування в Україні, до офіційного проголошення Акту її незалежності, таких вагомих ознак будь-якої держави як: автохтонний український народ, мова, територія, духовність, національна культура та закарбовані на сторінках історії власні традиції державотворення, промовисто свідчать, що відроджена сучасна українська державність не є наслідком випадкового збігу обставин чи творінням іншої держави. Традиції державності залишені в спадщину від Києво-руської та Литовсько-руської держав знайшли своє достойне продовження в національно-визвольній боротьбі запорізьких козаків, проголошенні Української Народної Республіки 1917-1920 рр. та максимально логічне завершення у відродженні незалежної держави України – 24 серпня 1991 р.
Долю української держави розділила й Українська Помісна Православна Церква, яка, не дивлячись на 1000-літнє існування на території сучасної України з усіма необхідними атрибутами помісної церкви, тільки у червні 1992 року року сформувала національну Церкву в патріаршому статусі.
Упродовж трьох десятиліть Українська Церква носила статус патріаршої, тому очолювалась патріархами: першим – Мстиславом (Скрипником), другим – Володимиром (Романюком) та третім, нашим сучасником – Філаретом (Денисенком). Всі вони віддано боронили своє дітище – Українську Церкву – від тотальних нападів неправди та ненависті. За часів першого Патріарха Мстислава (Скрипника) наша Церква нагадувала міфічного фенікса, що повстав з попелу. Другий Патріарх Володимир (Романюк) був мучеником за Україну, починаючи від московських таборів і аж до самого поховання під стінами Святої Софії. Третього – Патріарха Філарета, ми називаємо незламним будівничим. Навіть переживши недавню зраду, він міцно стоїть на позиціях правдивої автокефалії для України. Кожного з цих трьох патріархів було обрано на елекційних соборах, де було представлено все українство, включаючи й представників 20-мільйонної української діаспори.
Тому нині Патріарх Філарет, попри зраду, оббріхування та шалений спротив ворогів повної незалежності Української Церкви, є діючим Патріархом Української Православної Церкви Київського Патріархату і безкомпромісно продовжує боротьбу за українську патріаршу православну традицію, звершує богослужіння, керує Українською Православною Церквою Київського Патріархату, опікується православними українцями діаспори.
Наголошуємо на істині, яку повинні збагнути як церковні, так і державні діячі України: державна влада в Україні буде міцною разом з патріаршим статусом національної Церкви, як два крила одного організму. Саме тому відмову від патріаршого статусу лідерами нинішньої Православної Церкви України ми розглядаємо, як слабкодухість і зраду національних інтересів. Багатомільйонна православна українська паства повинна опікуватися духовним батьком народу – Патріархом, а не черговим намісником, котрий сповідує чужі національні ідентичності.
Та Київський Патріархат був, є і буде. Тридцятилітній період його існування довів спроможність Українського народу бути самодостатнім як у питанні державотворення, так і в сфері духовного відродження древньої нації. Українська Православна Церква Київського Патріархату тридцять років залишається міцною опорою і духовним гарантом української державності. Є Українська Держава, буде й Єдина Українська Православна Церква.
Пресслужба Київської Патріархії
