Автокефалія Скоропадського – незавершена історія довжиною у сто років

102 роки тому – 12 листопада 1918 року останній гетьман України Павло Скоропадський узаконив автокефалію Української Православної Церкви, щоб молода держава повернула свою власну самостійну духовну Мекку, яку три століття тому нечесним шляхом поглинув Московський Патріархат.

Варто зазначити, що автокефалія Російської Православної Церкви була самопроголошеною й існувала майже 140 років без визнання Константинопольського Патріарха.

За таких обставин дивно звучать тези Росії, яка останні 30 років засуджує Україну за її прагнення до автокефалії та не визнає Київський Патріархат, хоча сама понад 4 століття тому дозволила собі ослухатися Константинополь.

Росії знадобилося півтора століття, щоб через кулуарні ігри та ув’язнення Борисом Годуновим Вселенського Патріарха таки добитися від нього визнання легітимності Московського Патріархату.

Згодом, вже наприкінці 17 століття Російська Православна Церква знову застосує всі важелі впливу на Константинополь, щоб попри протести українського духовенства приєднати до себе Київську митрополію.

Частина істориків та науковців вказують, що у той час Константинопольський Патріарх був у скрутному матеріальному становищі, а делегація з Москви могла заплатити йому за таке рішення велику суму грошей.

Принаймні, цю інформацію у своїй книзі “Історія Росії з найдревніших часів” наводить Сергій Соловйов, який згадує там золото та соболів.

Це зараз, вже у 21-му столітті, у Стамбулі почали говорити про незаконність тотального контролю Московії над Києвом. Мовляв, російські патріархи за порадою своїх царів силоміць привласнили Україну. При цьому там упускають факт, що саме Вселенський Патріарх підтримав рішення позбавити Київ власної митрополії, здавши українську церкву в управління московитів.

До слова, у Стамбулі й зараз стоїть занедбаним український храм на честь пророка Іллі, заснований великим нашим земляком прп. Паїсієм Величковським та збудований на пожертви українців. Після подій 1917 р. саме у приміщеннях Іллінського подвір’я розміщувалося кілька тисяч біженців, які втекли від більшовиків з материкової України та Криму. А цього року на одному зі стамбульських цвинтарів було віднайдено могилу останнього настоятеля цієї парафії архімандрита Зосими (Палайди) родом із Львівщини.

Але повернемося до подій 1917 року у Петрограді та періоду правління гетьмана Скоропадського в Україні. Окрилені поваленням монархії та можливою демократизацією суспільства, українці відразу після лютневих подій у Росії просили нового Московського Патріарха надати Україні автокефалію. Мовляв, Російська Церква тільки відновила патріархальний статус і новий предстоятель міг би проявити лояльність в українському питанні. Інші їздили з делегаціями до Стамбула, просячи аудієнції у Вселенського патріарха. Однак ні перші, ні другі не добилися успіху.

Російська Церква, не дивлячись на так зване «перезавантаження», продовжувала імперсько-шовіністичну політику по відношенню до України. Так само роками українські делегації чекали відповіді від греків у Стамбулі, аж поки до них не добралася рука радянських спецслужб.

Саме в період гетьманування Павла Скоропадського в Україні розпочався масовий рух за відновлення церковної автокефалії.

Вже на початку 1918 року відбувся Всеукраїнський православний церковний Собор. Однак його засідання були перервані через наступ більшовиків. Якраз із приходом до влади Павла Скоропадського діяльність собору було відновлено.

Гетьманат підтримав автокефалію. Тодішні українські міністри ухвалили законопроект від Міністерства віросповідань «Про правне становище Православної Церкви в Українській Державі», який передбачав визнання православної церкви «первостатейною» і автономною та такою, що виконує державно-громадські функції, освячує всі загальнодержавні акції, провадить релігійне виховання у школі та війську, а її свята є державними вихідними днями.

Звісно, визнавалися тоді законними й церковні шлюби та записи метричних книг про хрещення дітей. На жаль, цей золотий період швидко закінчився, адже сто років тому Україна не змогла втримати свою незалежність, заплативши за це у 30-х роках криваву ціну.

Тоді у результаті штучного Голодомору більшовиками було знищено не лише мільйони українських селян, а й розпочато терор проти українських культурних діячів та проти Української Церкви. У циркулярному листі Секретного відділу ГПУ УСРР «Про українську громадськість» (30 березня 1926 р.) містилися чіткі формулювання щодо УАПЦ: активісти українського національного руху бачать в цій конфесії «не мету, а засіб, і через церкву автокефалісти намагаються відновити те, що їм не вдалося провести шляхом політичної та військової боротьби».

Наводилися висловлювання єпископів і кліриків УАПЦ: «… Українці не повинні сподіватися на більшу допомогу з-за кордону, а повинні агітаційним шляхом, через автокефальну церкву, вести український народ до самостійної України, весь час бути напоготові для підняття народного духу, так як український народ може виступити за створення самостійної України».

Циркуляр від 4 вересня 1926 року “Про український сепаратизм” оголошував «Українську автокефальну церкву могутнім оплотом націоналізму і відмінним агітаційним знаряддям.

У листопаді 1937 року за рішенням так званої «трійки» НКВД було розстріляно у Сибіру митрополита Василя Липківського, якому на той час було 74 роки. Така доля спіткала все священство та багатьох активних вірян УАПЦ. Напередодні Другої світової війни були ліквідовані майже всі прояви УАПЦ в радянській Україні.

Українці в діаспорі завжди оберігали історичну пам’ять України цього періоду, видавали книги, зберігали архіви у родинах, підтримували політичних біженців із Радянського Союзу. Адже українцям, які залишилися на зрадянщеній Батьківщині, заборонили бодай щось думати чи згадувати про ці події, а тим паче писати про них в газетах чи книгах, розповідати на телебаченні чи радіо.

Багато хто включав внутрішнього цензора під страхом бути покараним в’язницею чи розстрілами. Здається, що червоний терор і політика Сталіна залишили свій відбиток на генетичному рівні та посіяли страх в свідомості багатьох українців.

Зараз ми запитуємо в себе: – А що було б, якби… на початку 20 століття Україна втримала державну незалежність, якби політичні лідери в період української революції були більш одностайними, якби економічна криза не спровокувала масових міграцій українців по світах, якби ще тоді вдалося збудувати незалежну церкву… І таких «якби» виринає дуже багато…

Навіть зараз, отримавши автокефалію, точніше визнання церковної незалежності з боку Вселенської Патріархії та кількох інших грецьких Церков світу, ми зі здивуванням вчитуємося у Томос, привезений зі Стамбулу, який говорить про незалежність, але у той же час примушує до останку тримати звіт перед Вселенською Патріархією. І сьогодні тільки одному Богові відомо, коли Україна отримає від Константинополя свою Патріархію і чи отримає загалом, якщо озиратися на історію рішень Вселенських Патріархів. Навряд чи про таку незалежну церкву мріяли століттями українці всього світу.

Так само відкритим залишається питання функціонування Української Православної Церкви на території України, яка підпорядковується Московського Патріархату. Очевидно, що це також не на користь ПЦУ й зрозуміло, що зараз це заморожений конфлікт, відкладений у часі.

Найбільше ж гнітить той факт, що в Православній Церкві України не подбали про діаспорян. Згідно Томосу юрисдикція ПЦУ поширюється лише на територію України. Це означає, що новостворена Церква не має впливу на українські Церкви у США, Канаді чи інших країнах. Наші брати з великої України залишили нас права голосу навіть у питанні вибору власного предстоятеля.

За такого стану справ наступним кроком може стати спроба змусити нас зректися Української Церкви, яку ми, живучи по світах, підтримували матеріально і будували завдяки потужним особистостям таким як перший Патріарх Мстислав(Скрипник), постійно відстоюючи фізичне існування нашої Церкви.

Якщо зараз ми не зробимо історичних висновків та не засвоїмо уроків минулого, то з великою ймовірністю приречемо себе на нове коло випробувань.

Переконаний, що ми, українці Сполучених Штатів, маємо продовжувати мріяти про незалежну Церкву, а разом з тим, працювати над її утвердженням.

Невже не досить наступати на одні й ті ж граблі, поставлені під ноги нашими попередниками? А інакше навіщо Україна знову продовжує шукати господаря нашої церковної ідентичності?

Протоієрей Богдан Згоба
настоятель Патріаршого Ставропігійного храму Святого Миколая місто, Філаделфія, США

Поділитися дописом:

Наступна

У неділю 23-ю після П’ятидесятниці Святійший Патріарх Філарет звершив Божественну літургію у Володимирському кафедральному соборі

15.11.2020
15 листопада 2020 року, в неділю 23-ту після П’ятидесятниці, Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет очолив Божественну літургію у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі. Поділитися дописом: