Декан Європейського Деканату протоієрей Володимир Чайка на сторінці Деканату у соцмережі Фейсбук прокоментував заяви митрополита Львівського і Сокальського Православної Церкви України Димитрія (Рудюка), які він висловив у нещодавньому інтерв’ю для YouTube-каналу DetectorUA. Отець Володимир Чайка піддав критиці та спростував вислови львівського архієрея ПЦУ щодо Томосу, святого мира і діаспори.
З приводу заяви митрополита ПЦУ Димитрія (Рудюка) в інтерв’ю для YouTube-каналу DetectorUA від 25.02.2021, що начебто «усі випади владики Філарета проти Томоса дуже легко розвінчуються», змушений заперечити та, у відповідь, також розвінчати усі його випади.
На щастя, на сьогодні не лише історики, а кожна людина може отримати доступ до історичних даних та ознайомитися з правилами святих апостолів та Вселенських соборів.
Почнемо з аргументу шановного митрополита Львівського, що «Право варіння святого мира, якого позбавлена ПЦУ, начебто не являється атрибутом автокефалії та його наче може варити будь-який єпископ. З його слів, Київська митрополія завжди варила миро бувши не автокефальною».
Цей випад спростовується простою логікою. А саме, раз Київська митрополія завжди варила миро, навіть будучи не автокефальною, то чому це не дозволено в статусі автокефалії? Можливо тому, що ця «автокефалія» є ще навіть більшою обмеженістю, ніж колишня «не автокефалія». Бо ж якщо ж наче «міг би варити кожен єпископ», чому ж не може варити ПЦУ, якщо вона справді є автокефальною церквою?
В одному слід погодитись: так, справді, кожен єпископ міг би варити святе миро, але чому не варить – бо не дозволено, а раз не дозволено – значить обмежений, а раз обмежений – то не є незалежним. І яка ж тоді це автокефалія, якщо навіть автономні церкви (тобто частково незалежні) можуть варити миро, а ця, наче автокефальна (повністю незалежна) – не може? Як можна такий абсурд видавати за щось нормальне та за автокефалію?
Окрім цього, слід взяти до уваги, що варіння святого мира не є настільки малозначним та його не можна обмежити поясненням складнощів інгредієнтів, наче для якогось магічного ритуалу, як це його описав митрополит Димитрій.
Святе Миропомазання, що звершується у нас одночасно з таїнством Хрещення, являється також одним із семи таїнств Церкви. Тож, якщо нема можливості готувати своє миро, то й, відповідно, нема, а вірніше, не дозволено мати свого власного джерела благодатного освячення для одного з семи таїнств. Тобто, така автокефальна церква не є повноцінною.
Наступна фраза з інтерв’ю: «Усі чітко знають, що Томос – про автокефалію», – відверто дивує. Хто усі? Можливо лише всі ті, що просто сліпо вірять рекламі, не вникаючи у деталі? Так, Томос має давати автокефалію і він про автокефалію. Але ж якраз у тому й справа, що назва не відповідає змісту.
Приведу основний аргумент прихильників Томосу, що «ПЦУ тепер є, мовляв, п’ятнадцятою православною Церквою в диптиху та входить у сім’ю світових православних церков…».
Неправда! Якщо уважно дослідити тонкощі, то дізнаємося, що нічого подібного нема. Натомість, є хіба що місце у списку автокефальних церков на сторінці Вікіпедії, де кожен може писати, що вважає за правильне. Тож, справа, з так званим, «диптихом» існує лише в уявах українців, які цьому повірили. Бо, насправді, не існує якогось одного універсального диптиха, як реєстру. Диптихом називається список імен, поминальна записка, яку навіть подає кожний християнин за своїх рідних на літургію. В кожній Помісній Православній Церкві, що визнають одна одну, є свій диптих та він однаковий стосовно поминання предстоятелів. А оскільки ПЦУ визнав лише Константинопольський Патріархат та, ще не офіційно, Елладська й Олександрійська церкви, то ПЦУ є лише в їх диптиху. Таким чином, не поминають усі інші церкви, не поминає й московський патріарх Кирило, хоч за нього вже два роки старанно молиться митрополит Епіфаній, предстоятель ПЦУ.
Далі, перейдемо до наступного, не менш важливого питання про українців у діаспорі, в яких одним «розчерком пера» відібрали право належати до своєї, наче вже канонічної церкви в Україні. Митрополит Димитрій заявляє: «…про закордонні парафії – це все немає ніякого відношення до незалежності чи залежності Церкви», та що «це закріплено канонами семи Вселенських соборів і правилами Святих отців і вчителів Церкви, що всі парафії мають належати Вселенському Патріарху».
Це також є неправдою та це якраз має найпряміше відношення до залежності чи незалежності церкви. Бо якщо церква справді незалежна, ніхто не може їй заборонити опікуватися своїми вірними й за межами своєї країни. Але чому є винятки, як це у випадку з діаспорою Грецької Православної Церкви, слід звернутися до історії.
Спершу з’ясуємо саму назву «Вселенський Патріархат», що використовується все частіше стосовно «Константинопольського». Слово «Вселенський» справляє тут враження церкви, що наче є представником від усіх православних у стосунках з іншими християнськими конфесіями. Так сприймається це визначення за кордоном – вселенський/екуменічний (ekumenical) патріархат, а в Україні – звучить так, наче це церква над всіма церквами. Але ж такої Помісної Православної Церкви не існувало ніколи, це свого роду віртуальний образ, який наче мав би спілкуватися з іншими християнами від імені усіх православних (eocumene – вся), при умові, якщо надано такі повноваження. Проте, реально їх немає та й не може бути, оскільки це не відповідає заповідям Христа та й, згідно зі святими канонами Церкви, усі помісні Церкви є рівними, як і Апостоли були між собою рівними. Поняття «перший серед рівних» – має особливе історичне підґрунтя, але при цьому ніколи не існувало одної Помісної Церкви, яка б панувала над іншими. Отже, ми маємо справу не з «Вселенським Патріархатом Константинополя», а з Константинопольським.
Свою першість Константинопольський Патріархат до сьогодні обґрунтовує двома основними правилами:
1) Правило 28, 630-ти святих отців, прийняті на Четвертому Вселенському Соборі в 451-му році у Халкидоні: «..ми визначаємо і постановляємо про переваги Cвятійшої Церкви того ж Константинополя, нового Рима. Бо престолу старого Рима отці достойно дали переваги, оскільки то було царююче місто. Керуючись тією ж спонукою, і сто п’ятдесят богоулюблених єпископів надали рівні переваги Святійшому престолу нового Риму, розсудивши справедливо: нехай місто, що отримало честь бути містом царя і Сенату, і має рівні переваги із стародавнім царственим Римом, і в церковних справах звеличене буде подібно до того, і буде другим після нього».
То ж, перевага надана, оскільки Константинополь був «царюючим містом».
2) Правило 36, 227-ми святих отців, прийняті на п’ято-шостому (Трульському) Вселенському Соборі у Константинополі (691-692 рр.): «…нехай має престіл Константинопольський рівні переваги з престолом древнього Рима, і так, як цей, нехай звеличується у справах церковних, будучи другим після нього; після нього ж нехай рахується престіл великого міста Олександрії, потім престіл Антиохійський, а за ним престіл міста Єрусалима».
Тут мається на увазі перевага «на рівні з престолом древнього Рима (Римо-католицької церкви), що до схизми (розділення) 1054 року була також одною з помісних Церков. А далі перераховуються інші помісні церкви, з чого зрозуміло, що йдеться про звичайний порядок честі, тобто порядкове місце в диптиху усіх рівних під час поминання.
З другим та кінцевим падінням Константинополя у 1453 р., а з ним Візантійської імперії, колишнє християнське місто Константинополь стало мусульманським містом Істамбулом. Велика частина тисячолітнього духовного насліддя періоду розквіту християнства була незворотно втраченою. Константинопольський престол зберігся завдяки підтримці Грецької церкви, але став настільки малочисленим, слабким та становище стало настільки скрутним, що цим навіть можна б було пояснити передачу Патріархом Константинопольським Діонісієм Київської Митрополії Москві у 1686 р. за хабаря у розмірі 200 золотих і «три сорока соболів».
Цим прояснюється ситуація з грецькою діаспорою, яку нам ставлять у приклад, що наче ось греки по всьому світові підпорядковуються Константинопольському Патріархату, то й українська діаспора повинна. Але насправді все навпаки: Діаспора Грецької (Елладської) Церкви не насправді підпорядковується Константинопольському Патріархату, натомість вона є його офіційним представником за кордоном, тобто ототожнюється з Константинопольським Патріархатом та є його частиною, оскільки історично так склалося. У цьому випадку, бути підпорядкованим, чи ототожнюватися як представник – велика різниця.
Тож, цим розвінчується абсолютно безпідставне твердження митрополита Димитрія про те, що діаспори усіх церков завжди наче підпорядковувалися Константинопольському Патріархату. Як історик за світським фахом та, як священнослужитель за церковним, він мав би, як ніхто інший, знати: що діаспора інших церков могла підпорядковуватися Константинопольській лише до падіння Константинополя та лише в межах Візантійської імперії.
Таким чином, після 1453 року, Константинопольський Патріархат втратив не лише опору Візантійської імперії, але й підстави посилатися на 28 правило IV-го та 36 правило VI-го Вселенського собору, оскільки не стало більше царського міста, церковний престол якого отримував перевагу першості честі за для ікономії Церкви. Тобто, користування особливими привілеями світської влади задля розвитку, захисту та загального блага християн було винятком того часу.
Наступний випад митрополита Димитрія стосується, вже майже стандартного твердження ПЦУ, що вони наче являються правонаступниками УПЦ Київського Патріархату. Це твердження має, зазвичай, лише одну мету: перейняти все майно та надбання Київського Патріархату, як кажуть – “одним махом”. Проте, воно не має ні юридичного обґрунтування, ні канонічного. І це навіть не тому, що підписи під Постановою, так званого, Помісного собору, що відбувся у Софії Київській 15 грудня 2018 року, відкликав Патріарх Філарет та митрополит Іоасаф, хоча цього б було достатньо. Недійсним цей документ та й саму ПЦУ роблять, у першу чергу, не виконані найосновніші пункти цього документу, тобто справа досі недовершена, а очікуваного результату не досягнуто.
Припинення статуту УПЦ КП та входження єпископату, духовенства та парафій Київського Патріархату до новоутвореної церковної структури мало відбутися за умови справжнього, а не вдаваного, об’єднання трьох православних церковних структур: УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП, бо фактично об’єдналися лише УПЦ КП та УАПЦ. Два митрополити, що наче перейшли від УПЦ МП, перейшли практично без парафій, окрім цього, на момент об’єднання, вони не були вже кліриками УПЦ МП.
Отже, Київський Патріархат повинен був досі існувати, як юридична особа, оскільки умова 5-го пункту Постанови каже, що «архиєреї УПЦ КП та керівники її релігійних організацій повинні увійти до складу новоствореної Митрополії УПЦ, шляхом зміни статутів, не припиняючи їх статусу юридичної особи ПІСЛЯ утворення єдиної автокефальної помісної православної церкви України». Ця єдність мала бути досягнутою об’єднанням, але не була досягнута.
Також, досі не відбулося “входження в канонічне спілкування з повнотою православ’я”, тобто визнання автокефалії всіма православними Церквами. Проте УПЦ КП, за допомогою політичних сил, ліквідували. У цьому ПЦУ стала не ПРАВОНАСТУПНИЦЕЮ усього надбання Київського Патріархату, а його РЕЙДЕРОМ, захопивши усе, не маючи на то ні юридичного, ні морального права.
З цього всього можна б зробити висновок, що справжньою метою надання Томосу про автокефалію Україні було не створення єдиної автокефальної помісної православної церкви, а її знищення. Тобто, знищення Української Православної Церкви Київського Патріархату, як в Україні, так і за її межами, яка на той час була вже однією з найбільших православних церков світу.
Але повернемося до висловлювань митрополита Димитрія, серед яких можна також знайти й позитивні речі, стосовно Київського Патріархату. А саме, що він з певною повагою висловлюється про Патріарха Філарета та у нього, в робочій кімнаті, досі ще висить його портрет.
Тут дозволю собі припустити, що колишні клірики Київського Патріархату без сумніву усвідомлюють, що вони усі висвячені Патріархом Філаретом, та, якщо Синод Константинопольської Церкви не визнав би Патріарха канонічним, усі вони були б тим більше не визнаними, тобто розглядалися б просто мирянами.
Похвальною та правдивою також вважаю одну з почутих фраз, з уст львівського митрополита ПЦУ: «Якби не було Київського Патріархату, не було б і Томосу.» Це факт. Отримання Томосу стало справді історичною подією, яку справедливо заслужив український народ, тому його не слід відкидати, але відкидати потрібно несправедливі умови Томосу стосовно діаспори, умови щодо права варіння святого мира, та умови залежності від главенства Константинопольського Патріархату.
Також тут виникає питання: чи може ПЦУ бути правовласницею Томосу, якщо вона не є тією об’єднаною Церквою, яку очікували? Очевидно, щоби досягнути об’єднання з УПЦ МП, українській Церкві у майбутньому можливо прийдеться пройти шлях за прикладом Польської Православної Церкви. Тобто, отримавши спершу Томос від Константинопольської Церкви, вони згодом від нього відмовилися та отримали Томос про автокефалію від Московського Патріархату. Але це ще не факт, що такий сценарій станеться з Українською Православною Церквою.
А до тих пір, враховуючи, що Константинопольський Патріархат визнав анафему щодо Патріарха Філарета не дійсною, що само по собі було необхідним перед наданням Томосу та об’єднанням, оскільки надати автокефалію можна було лише канонічній структурі, та визнав його в канонічному сані, як митрополита Київського та всієї Руси-України, а разом з ним весь клір та вірян – канонічними, оголосивши при цьому єпископів УПЦ МП в Україні лише титулярними – то єдиним канонічним першоієрархом в Україні, на сьогодні, може вважатися лише Патріарх Філарет та з ним – увесь клір збереженого Київського Патріархату.
Клірикам ПЦУ слід знати, що на підставі антиканонічних дій, з боку їх очільника та єпископів новоствореної ПЦУ, що вийшли з Київського Патріархату, Патріарх Філарет, на правах канонічно визнаного, як митрополит Київський, може скликати Священний Синод та його рішенням заборонити у священнослужінні усіх, ним рукоположених архієреїв ПЦУ, що належали до Київського Патріархату.
Така дія, на мою думку, можливо б дозволила трохи «опустити на землю» увесь клір ПЦУ, припинила б їх свавілля та дала б надію на створення справжньої єдиної Української Православної Церкви.
Декан Європейського Деканату УПЦ КП
прот. Володимир Чайка
