Духовний вплив Афонської гори на розвиток українських монастирів
23 травня 2016
Опублікував Михаїл Омельян
Gora
Свята Гора Афон займає особливе місце в історії всієї Східної Православної Церкви. Адже будучи значним центром чернечого життя, який протягом віків явив світу безліч святих, Афон відігравав вирішальну роль у розвитку православного чернецтва.

goraСвята Гора Афон займає особливе місце в історії всієї Східної Православної Церкви. Адже будучи значним центром чернечого життя, який протягом віків явив світу безліч святих, Афон відігравав вирішальну роль у розвитку православного чернецтва. Подвижницьке життя отців пустельників, які населяли Святу Гору притягувало представників народів не тільки Візантійської імперії, до складу якої вона входила, але й природним чином Афон став потужним полюсом тяжіння для народів, які прийняли християнство за посередництва Візантії та увійшли в сферу її культурного і духовного впливу. До їхнього числа належить і наш український народ, що хрестився за правління рівноапостольного князя Володимира в 988 р і поповнив сім'ю православних народів. Афонське подвижництво, що включає в себе пустельницьке, скитське і спільножитнє чернецтво, має більш ніж 1300-річну історію. Безліч ченців і незліченна кількість відомих і невідомих святих, що трудилися в цьому уділі Пречистої Діви Марії, сформували тисячолітню традицію, яка суворо оцінює досвід кожного святогорця, що прославляє загальнокорисний досвід достойних і відсіває помилковий і згубний досвід тих, що впали в спокусу.

Нинішній рік є ювілейним, оскільки саме в 2016 р. минає тисяча років від першої писемної згадки про існування й діяльність на Святій Горі Афон першого давньоруського монастиря, через який здійснювалися духовні та культурні взаємозв’язки між Київською Руссю та осередком православного чернецтва й духовності на Афоні. Афон та його спадщина упродовж багатьох століть відігравали особливо важливу роль у розвитку вітчизняної духовності й культури як в епоху Київської Русі, так і за часів національно-визвольної боротьби українського народу в XVII ст. та в пізніші часи, вплинувши на самобутність і неповторність національних релігійних традицій в Україні. Великий духовний вплив з найдревніших часів мала Свята Гора і на розвиток українських монастирів, як осередків християнства і просвітництва.

Афон, який став виключно житлом ченців з кінця VII-го або можливо з половини ІХ-го століття, почав набувати свою подальшу велику славу як раз перед тим часом, як Русь-Україна прийняла християнство. Першим відомим подвижником Афонської гори став преподобний Афанасій Афонський, який побудувавши свою знамениту лавру, що поклала початок пізнішим великим його монастирям.

Преподобний Афанасій поклав міцну основу для розвитку чернецтва на Афоні. Після нього Афон став одним з найважливіших чернечих центрів, воістину Святою Горою, місцем найвищого аскетизму і релігійно-споглядального життя. Жінки, мирські заняття, торжества і бенкети назавжди були вигнані з його меж. Там не знали відмінності між рабом і володарем, там панувала істинна свобода і справедливість [19, c. 243].

Важко з документальною точністю сказати, коли вперше з’явилися слов’яни з терен теперішньої України серед поселенців Афона. Постійні пожежі, грабежі, та й сам невблаганний час знищили основну частину писемних свідчень. Але можна припустити, що якщо з перших днів чернецтва на Афоні там подвизалися грузини, слов’яни з візантійським громадянством, навіть італійці-іноземці, то могли там оселятися і наші предки-слов’яни, які жили в прикордонних з Візантією місцевостях і були християнами.

У VIII—IX ст. ми вже бачимо слов’ян в оточенні видатних афонських подвижників. Про це, наприклад, йдеться в житії преподобного Афанасія, засновника Великої Лаври (963 р.).

Також відомо, що майже в кожній обителі Святої Гори знаходяться свідчення, що підтверджують присутність в них слов’ян з самого початку. Так, в одному з документів Іверського монастиря, датованому 982 роком, ми помічаємо підпис ієрея Георгія глаголичними літерами.

Окрім цього присутність слов'ян на Святій Горі в IX-X ст., підтверджують відомі пам'ятки давньослов'янської церковної писемності, написані на Афоні. Насамперед, це два найдавніших Євангелія глаголичного письма — Зографське і Маріїнське, а також написані кирилицею «Зографські листки» [22, с. 41 – 42]. Такі писемні пам'ятки свідчать не тільки про присутність слов'ян, але і чітко доводять, що на Афонській горі вже в IX-X ст. склалася велика слов'янська громада, у середовищі якої, були, безумовно, і вихідці з терен України.

Перший руський монастир на горі Афон був освячений на честь Успіння Пресвятої Богородиці і носив назву «Обитель теслі» або «Древоділ» (грец. ?????????). Найперша згадка, яка дійшла до нас про нього міститься в акті 1030 року (у тексті не названа національність насельників, але за сукупністю даних інших документів можна зробити висновок, що мова йде саме про руську обитель). Випадки, коли обителі називалися згідно з ремеслом їхніх насельників, на Афоні є нерідкістю – можна наприклад згадати Зограф («монастир живописця») [6, c. 79].

Те, що «Обитель теслі» («Древоділ») від початку була руським монастирем, найяскравіше показує широко відомий опис її рухомого майна, складений в 1142 році. У цьому документі перераховані сорок дев'ять «Руських книг» (?????? ????? (??)); при цьому про грецькі книги нічого не йдеться. Як справедливо зазначає А. Н. Тахіаос, наявність в Монастирі такої кількості слов'янських рукописних книг «є свідченням не тільки про чисельність ченців, а й про те, що в обителі робились переклади з грецької мови і копіювання церковних праць. Руський монастир в той період був істотним духовним центром, з якого, очевидно, на Русь поширювалася значна кількість рукописів з перекладеними грецькими текстами». В описі згадуються також і інші «руські речі»: єпітрахиль, накидний плат (Енхирій), сосуди і ін.

В акті 1169 роки (про передачу руської громади монастиря св. Пантелеймона) говориться, що за Ксілургу давно вже закріпилася назва «обителі русичів». Текст дає підставу припускати, що на той час в обителі змінилося вже не одне покоління насельників з Русі («У ній ми прийняли постриг, і багато потрудилися, і витратити над її охороною та влаштуванням, і в ній спочили батьки і родичі наші, які утримували нас і давали нам кошти на прожиття»). [6, c. 80]

Акт 1016 року із підписом «ігумена обителі Роса», дані опису 1142 і акту 1169 року дають підставу остаточно прийняти як найбільш правдоподібну гіпотезу про заснування руської обителі на Святій Горі за князя Володимира Святославича, що раніше вважалася скоріше легендарною [6, c. 80].

З Повісті минулих літ та з житія преподобного Антонія Печерського дізнаємося про те, як один муж з міста Любеча бажав від юних літ чернечого життя будучи пройнятий страхом Божим. І Чоловіколюбний Господь поклав йому на серце намір іти до Греції і там постригтися. Досягнувши Царгорода, преподобний Антоній вирушив до святої гори Афон. Обходячи усі монастирі на Святій горі, він дивувався тому, як живуть у них святі отці, які, будучи у плоті, підносились над людською природою, уподібнюючись безплотним ангелам. І ще сильніше запалала в серці Антонія любов до Христа і бажання прийняти чернечий образ. І він ублагав ігумена, і постриг його ігумен, наставляючи в завітах вчиненого чернецтва. Новопострижений чернець Антоній працював на шляху доброчесності, радуючи всіх своїми подвигами, особливо ж він досяг успіху в смиренні і слухняності, які є найпершими чеснотами для ченця. І став він прикладом і дороговказом до спасіння для багатьох, і сам досяг великих ступенів досконалості. І так він подвизався деякий час на Святій горі Афонській, на місці свого постригу. Але ігумен, який отримав від Бога повеління, покликав до себе Антонія і сказав йому: «Антонію! Повертайся у Руську землю! Нехай і ті, хто там живе отримають через тебе спасіння і утверджуються у вірі християнській. Нехай буде з тобою благословення Святої гори!» [4, c. 122 – 123].

Преподобний Антоній, прийнявши благословення, немовби з Божих уст, відправився в Русь і прийшов до Києва. Увійшовши в місто, він думав, де б йому жити, і ходив по монастирях (які починали тоді будуватися ченцями з греків, які прийшли для хрещення Русі з митрополитом Михаїлом, але не мали досконалого чину і Уставу спільножитнього). І не захотів він жити ні в одному з цих монастирів, оскільки не було на те і волі Божої. І почав він ходити по нетрях і горах і околицях, і прийшов в Берестове, відкрив печеру, яку колись викопали варяги, помолився, оселився там і перебував у великому стриманні.

Коли помер благовірний князь Володимир, влада перейшла до безбожного і окаянного Святополка, він сів княжити в Києві і, почавши вбивати своїх братів, умертвив святих мучеників Бориса і Гліба. Бачачи таке кровопролиття, преподобний Антоній знову пішов на Святу гору.

Святополка переміг і сів княжити в Києві благовірний князь Ярослав. Він любив село Берестове і берестовську церкву на честь святих апостолів, і збирав біля себе пресвітерів. Був там пресвітер на ім'я Іларіон, муж благочестивий, що розумів Божественне Писання, і посник. (Він через багато років собором руських єпископів і за бажанням князя Ярослава, волею Божою, поставлений був у святій Софійської церкви митрополитом, але перед тим був пострижений в чернечий чин преподобним Антонієм). Цей пресвітер ходив від Берестова до Дніпра, на пагорб, де тепер місце первісного Печерського монастиря; тоді був там густий ліс. Іларіон викопав собі малу печеру, сажні в дві, і в ній співав псалми з поклонами, молячись таємно Богу, а преподобний Антоній знаходився в той час на Святій горі, в монастирі, де постригся. І було знову ігумену видіння від Бога: «Пошли знову Антонія в Русь: він Мені потрібен там» [12, c. 147]. Ігумен, покликавши до себе преподобного, сказав йому: «Антонію, є Божа воля на те, щоб ти йшов знову в Русь, і хай буде над тобою благословення зі Святої гори» і передрік ігумен, що багато від нього вийде чорноризців і, благословивши його, відпустив його зі словами: «Іди з миром». Преподобний Антоній, прийнявши благословення, прибув знову до Києва і зійшов на пагорб, де Іларіон викопав малу двохсажневу печеру, і полюбивши те місце, так помолився зі сльозами: «Господи, нехай буде на місці цьому благословення святої Афонської гори і молитва мого старця, який мене постриг, і утверди, Господи, проживання моє тут» [16, c. 7 – 8]. Так преподобний Антоній Печерський, засновник чернечого життя на Русі, приніс для нашої Церкви благословення Святої Гори і розпочалися зв'язки християнської православної Київської Древньоруської держави та її монастирів з Афоном.

І вже в часи князювання Ярослава Мудрого під 1051 роком літопис розповідає нам про першопочатки головного монастиря Руси - Печерського. Його засновником став пресвітер церкви святих Апостолів на Бересті Іларіон, близький соратник і духівник князя. Господь сподобив Іларіона провидіти особливу святість місця на якому було засновано майбутній Києво-Печерський монастир. Його можна воістину назвати і першим лаврським подвижником [18, c. 618]. До преподобного Іларіона любив часто приходити князь Ярослав за настановами та порадами. Взагалі майбутній святитель Русі мав неабиякий вплив на благовірного князя він був порадником йому не тільки у справах церковних але й державних. У справі просвітлення народу Іларіон також являвся найближчим сподвижником князя і навіть приймав участь у створенні зводу законів «Руської Правди».

Благовірний князь Ярослав Мудрий був настільки захоплений подвигом Іларіона русича, що ні на йоту не засумнівався в тому, хто може зайняти митрополичу кафедру після упокоєння присланого митрополита-грека Феопемпта. Літописець цю подію сходження на Київський митрополичий престіл преподобного Іларіона «мужа блага, книжна и постника» датує 1051 роком. Такий крок благовірного князя був не випадковим. Він бажав огородити свою державу від помітних і сильних впливів Візантії, а Київську митрополію зробити більш незалежнішою в церковному управлінні від Константинопольського патріарха. Сам Іларіон про такий вибір свідчить у своїй молитві: «Я милостію человіколюбивого Бога… ізволенієм Єго рукоположен і настолован чрез благочестивих єпископов в великом і богохранимом граді Києві, чтоби бить мні в нем митрополитом, пастирем і учителем»[5, c. 12]. За митрополита Іларіона, дякуючи тісній і взаємній співпраці князя і святителя, церква і влада перебували в стані ідеального співіснування, так званої «симфонії». Саме це стало запорукою створення князем Ярославом «Церковного уставу», в якому візантійське церковне право було пристосоване до умов і потреб релігійного життя в Київській Русі-Україні. В історії цей документ відомий як «Ярославів устав».

Спадок митрополита-русича, першого українця — предстоятеля нашої молодої національної Церкви, грандіозний. Задум усіх перетворень, які здійснив благовірний князь у справі поширення й утвердження віри, належав спочатку пресвітеру, а відтак митрополитові Іларіону. Саме святитель Іларіон ідеологічно обґрунтував значення столиці Руси — Києва, як «Нового Константинополя» та уділу Пресвятої Богородиці. Говорячи у своєму «Слові про закон і благодать» про Ярослава, пресвітер Іларіон, зокрема, відзначає: «І славний город твій (звернення до князя Володимира — авт.) Київ величчю як вінцем увінчав, а людей твоїх і город святий всеславний доручив скорій на поміч християнам Святій Богородиці…» [21, c. 213].

Визначний церковний діяч і вчений Никанор, архієпископ Херсонський і Одеський, який міркував над впливом Афону на розвиток нашого чернецтва, з цього приводу писав: «Афон є найвищим виразом християнського ідеалу… Афон передав свої устави і заповіти, свій чин і дух святим обителям нашої христолюбивої вітчизни, котрі всі, починаючи з Київської Лаври Антонія і Феодосія Печерських… вчилися в нього і намагалися наслідувати його» [2]. Під впливом Афону Києво-Печерський монастир, близько 1000 років тому став свого роду «розсадником» і центром чернецтва, духовності, книжності, культури і просвітництва. Постриженики Печерської обителі йшли з проповіддю віри Христової по всій Русі. Слід зазначити, що саме Свята Гора Афон, її спадщина і традиції суттєво вплинули на формування містико-аскетичного вигляду самобутнього вітчизняного православ'я. Тому долучитися до далеких і водночас рідних святинь Афону завжди було заповітною мрією для багатьох поколінь наших побожних предків.

Академік Є. Голубинський пише: «Більш, ніж ймовірно, що від першої хвилини появи нашого чернецтва почалися і подорожування від нас на Афон окремих ченців» [3, c.742]. Підтвердження цьому ми знаходимо в Печерському Патерику. У розповіді про житіє святого Аммона Затворника читаємо: «Преподобний Аммон, за благословенням ігумена, подорожував до Святої Афонської Гори і в Єрусалим ревнуючи життю великих отців. Після свого повернення звідти, він жив так благочестиво і свято, що навіть старці мали його собі за взірець в чернечому житії» [16, c. 331 – 332]. Також з житія преподобного Єфрема, єпископа Переяславського дізнаємося, що прп. Єфрем Підкоряючись у всьому повчанням отця і керівника свого, преподобного Антонія, з великим завзяттям наслідував його в усіх чеснотах. І як преподобний Антоній мандрував і ходив з Русі до Святої Гори, так і преподобний отець наш Єфрем горів духом бачити святі місця, щоб там, будучи свідком рівноангельского житія святих отців, спонукати себе з любов'ю на добродійні їхні труди. І він благав преподобного Антонія дати йому благословення йти до Грецької країни і той, не бажаючи позбавляти його нагороди за подвиг мандрівництва, відпустив його з благословенням і молитвою. Тоді преподобний Єфрем, прийнявши, як два крила, молитву і благословення старця, відправився в подорож і, досягнувши Константинополя, відвідував і придивлявся всюди до житія небесних людей, земних ангелів, і насичувався багатою духовною їжею, корисними для душі словами і настановами тих святих отців, так що він і затримався там деякий час. Коли ж любов до батьківщини закликала його знову назад, він переписав устав святого Студійського монастиря, і приніс до Печерської обителі, за яким посилав до нього від імені преподобного Антонія блаженний ігумен Феодосій.

Після повернення від святих місць він прожив в Печерському монастирі трохи, будучи вмістилищем багатьох чеснот, для душевної користі братії, так що всі за нього дякували Богу [16, c. 146].

В результаті ідейного зростання руських ченців і їхнього бажання вчитися на прикладах вітчизняних подвижників виникає давньоруська духовна література. В кінці XI ст. з'являється «Житіє преподобного Антонія», на початку XII ст. – «Житіє преподобного Феодосія», складене преподобним Нестором, яке є не стільки життєписом прп. Феодосія, скільки його характеристикою, що зображає факти його житія [7, c. 155]. З ім'ям преподобного Нестора пов'язується і «Сказання про житія Даміана, Єремії і Ісаакія», поміщене в Літописі за 1074 р

У XIII в. створюється «Кнево-Печерський Патерик». Постриженик монастиря Симон, згодом єпископ Володимирський, далеко від монастиря створює «Житія подвижників Печерських», що увійшли потім до складу «Києво-Печерського Патерика» як його перша частина. Здавалося б, що це була особиста справа Симона. Насправді складання «Житій» не було тільки його особистою справою. Воно стало відображенням настрою його сучасників. Автор другої частини «Патерика» – Полікарп, свідчить вже про спільну волю братії мати житія своїх руських прославлених подвижників, звідки вони могли б черпати приклади для наслідування [13, c. 12]. Симон і Полікарп в «Патерику» висувають на перше місце опис подвигів святого, як приклад для повчання чернецтва, а не як риторичне прославляння святості. Всі їхні праці не являють собою розповідь життя святого, а передають лише окремі моменти, що спрямовують думку ченця на умертвіння плоті і розвиток аскетичних прагнень.

Києво-Печерський монастир став школою виховання руських подвижників, а «Києво-Печерський Патерик», створений його пострижениками Симоном і Полікарпом, сприяв поширенню релігійно-аскетичних ідеалів Києво-Печерського чернецтва по всій Русі.

У період монгольського нашестя зв'язок з Афоном для руських ченців, що «блукали по пустелях i горах, по печерах та ущелинах землi» (Євр. 11: 38), був вкрай ускладнений, але не перерваний. У цей важкий для Руси-України час настоятелі Печерської обителі не переставали користуватися правилами чернечого життя, сформованими на Святій Горі. Пам'ятником, що найбільш яскраво відображає взаємозв'язок Афону з Руссю, є послання архімандрита Печерського Досифея, який відвідав Афон на початку XIV ст. – його відповідь на запропоновані йому питання про життя афонських ченців. У цьому посланні він пише: «Послушники (на Афоні) живуть по волі і благословенню старця. А ті, які окремо живуть в келіях, тримають за все життя таке правило: кожного дня прочитують половину Псалтиря та по 600 молитов: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене», якщо хто хоче додати, те в його волі. Понад те б’ють від трьохсот до п'ятисот поклонів. Але і щогодини, сидячи, ходячи, лежачи і роблячи рукоділля, безперестанку говорять з зітханням сердечним: «Господи Ісусе Христе». Неграмотні звершують сім тисяч молитов Ісусових, крім поклонів і церковного правила. А немічним найлегше правило. Престарілим більше пропонується читання молитви Ісусової і споглядання розумове, а поклонів стільки, скільки є під силу. Для Бога Святогорці дуже люблять тримати мовчання, уникають поголосу, суєти і бесід мирських. Святі отці на Русі мають звичай під час Великого посту та в інші пости прочитати всю Псалтир, а крім посту не читають ні псалма. Але Святогорці живуть не так: вони одне правило тримають протягом всього життя. Кожному братові слід в келії мати іконостас або хрест перед ним звершувати встановлене правило. Той, хто не вміє читати повинен служити рукоділлям, покорою в службі, з відсіканням своєї волі». Відомий дослідник Афону єпископ Порфирій Успенський вказує, що архімандрит Досифей бачив святогорських ісихастів-безмовників, в яких молитва Ісусова не сходила з вуст [17, c. 79]. Саме на них вказує архімандрит Досифей і посилається, як на взірець для наслідування.

У важкі роки татарського ярма релігійність серед нашого народу зростає. Сила релігійної наснаги виражається в збільшенні кількості ченців і монастирів. Якщо з XI по XIV ст., тобто за триста років, в Русі виникло 87 монастирів, то в XIV ст. і за першу половину XV ст. створюється до 150 обителей, з яких на XIV століття припадає 80.

Особливо важливу роль відігравали зв'язки Київської Русі з Афоном в епоху після ординської навали. У цей час видатним афонітом, який зробив вагомий внесок в розвиток вітчизняної духовності і культури, був святитель Кипріан (Цамблак) (1375—1406 рр.) митрополит Київський і всієї Русі. За часів його святительства на Русь привозиться з Афону багато книг, здійснюються переклади святоотцівських творів, проводиться богослужбова реформа. За митрополита Кипріана у східнослов'янську практику входить Учительне Євангеліє, Єрусалимський богослужбовий Устав і літургія в редакції патріарха Філофея, виправляються церковні обряди і книги, що доти притримувалися Студійського уставу, і пристосовуються до нового — Єрусалимського, який поширився в ХІV столітті на Сході й серед слов'ян. Під впливом Афону на Русі починається період «ісихастського відродження», що глибоко відбився на формуванні самобутньої і глибоко духовної культури Русі.

Яскравими продовжувачами і носіями афонської спадщини на Русі цього періоду були преподобний Сергій Радонезький і преподобний Кирил Білозерський. Плодом їхніх духовних трудів став новий розквіт руського чернечого подвижництва, який прийнято називати «Північною Фіваїдою».

Дуже яскраво вплив афонської ісихастської спадщини на Русі відбився в давньоруському мистецтві, в творах Феофана Грека, Андрія Рубльова і Данила Чорного, художні шедеври яких досі не перестають хвилювати погляд і уяву своєю гармонійністю, глибиною і величчю.

Важливий внесок у відновлення зв'язків між Руссю і Афоном зробив відомий подвижник – преподобний Ніл Сорський (+1508р.), який провів на Святій Горі близько 20 років. Преподобний Ніл належить до тих ченців-аскетів, котрі ходили на Афон і здобували широку на той час релігійну освіту [4, c. 52]. Повернувшись на батьківщину, він всіляко пропагував придбані на Афоні духовні цінності і виступив одним з ідеологів руху «нестяжателів» Прп. Ніл під впливом Афону склав для ченців Устав, що розділявся на 11 глав [12, c. 83]. Іншою важливою «сполучною ланкою» Афона з нашою землею був видатний грецький богослов і афонський подвижник преподобний Максим Грек. На Україні в XVI ст. були розповсюджені філологічні твори Максима Грека, особливо його ономастикон (іменеслов) із тлумаченням антропоніміє (переважно грецького походження) [15, c. 59 — 60, 118 — 126]. їх використовували українські лексикографи XVI — XVII ст. Звичайно, на українських землях освічені люди знали й граматичні розвідки Максима Грека.

Мав Афон важливе значення і в справі збереження Православ'я на Україні, в період сумнозвісної Брестської унії. Серед українських подвижників того часу, що трудилися на Святій Горі, найбільш відомі старці Іван Вишенський, преподобний Іов Княгинецький (Манявський), блаженний Кипріан острожанин, Ісаакій Борискевич, Афанасій Межигірський, Іоасаф Густинський, Йосиф Коріятович-Курцевич, Ісая Копинський, Григорій Голубенко, Самуїл Бокачич і багато інших. Вплив Афону на боротьбу проти унії і православне відродження на Україні був настільки великим, що на Київському Помісному Соборі 1621 р в спеціальній постанові, відомому під назвою «советованія про благочестя», пропонувалося: «Посилати за благословенням, допомогою і порадою на Святу Гору Афонську, щоб викликати і привезти звідти преподобних мужів руських: блаженного Кипріана та Іоана на прізвище Вишенський та інших, процвітаючих життям і благочестям, а також і надалі посилати русинів, розташованих за благочестям, на Афон, як у школу духовну» [23].

У свій час сприяв відносинам Святої Гори та України і Святий благовірний князь Костянтин Острозький, котрий усе своє життя присвятив захистові Православ’я. Як головний оборонець Церкви, він усіма силами протидіяв підкоренню Української Православної Церкви папському престолу. З ініціативи благовірного князя Костянтина Острозького в 1602 р. у Дерманський монастир, що на його думку повинний був стати «училищним у православній вірі», настоятелем був запрошений афонський чернець Ісакій Борискович.

Також, Князь Костянтин часто посилав своїх надійних людей на…науку монашого життя на Святу гору Афон [8, c. 51]. Наприклад можна згадати великого світильника віри православної преподобного Іова Манявського (Івана Княгинецького). Саме його благовірний князь Костянтин Острозький як людину достойну і благонадійну посилав на Святу гору Афон для роздачі милостині по монастирях. Іван Княгинецький отримував справжню насолоду, деякий час споглядаючи і детально вивчаючи побожне життя афонських ченців. Та невдовзі він повернувся додому, в рідний край. Батьків своїх там він вже не застав, бо вони померли.

Іван знову повернувся на Святу гору, але на цей раз вже майже на тринадцять років і прийняв чернечий постриг з іменем Єзекиїл. На честь Святого пророка Єзекиїла, адже в церковному календарі таке ім’я єдине. Постриг здійснював ієромонах Ісидор, який і став духівником ченця Єзекиїла. Він же направив початкуючого ченця у Ватопедський монастир. Мощі того Ісидора після його смерті і дотепер залишаються нетлінними. Єзекиїл з вірою і терпінням у всьому корився своєму духівнику та зберігав у серці всі його настанови і повчання.

У Ватопедській обителі Єзекиїл спочатку ніс послух просфорника, а потім займався переплетенням богослужбових книг. Але в першу чергу він досконало вивчив студійський устав Афонських монастирів і добре оволодів грецькою мовою [18, c. 311 – 312].

На Афоні Господь звів його ще з одним подвижником, земляком з України — Іваном Вишенським. Обидва вони були високоосвіченими ченцями, відзначалися суворим аскетизмом та великою ревністю до Православної Віри. А ще одна дивна схожість у їхніх роках життя: обидва народилися біля 1550 року і обидва померли в 1621.

Відоме послання Івана Вишенського своєму однодумцеві, коли той вже повернувся в Україну, де надто цікаво говориться про Афон:

«Знай, що Свята Гора до раю подібна, аероповітряним, чистим і втішливим зефіром дихає, перебуваючи у відлученні від світу, і ця благодать і нині не зменшилася, бо вона з повітря.» [18, c. 312]. А ще Єзекиїл мав послух ходити на Русь-Україну збирати милостиню, вправно його виконував та завжди вчасно повертався. Після чергового повернення він захотів жити у скиту. Там, як працьовита бджола, він почав збирати повчання від багатьох подвижників, знав, що вони йому знадобляться у майбутньому. Перебуваючи в усамітнені й безмовності, всім своїм єством Єзекиїл показував Давидову лагідність, Мойсееву благість, Йосифову доброчесність, Даниїлові роздуми, Іллєву ревність до віри, нестяжання та зразок життя в пості Іоана Предтечі. Отці Афонські благословляють його життя в печері, щоб гамувати своє тіло голодом і спрагою, всенічним стоянням, щоб насправді він міг сказати апостольське слово: «вже не я живу, а живе в мені Христос.» (Гал. 2, 20)

Зі страхом виконуючи церковне правило, афонський чернець Єзекиїл дійсно віддавав себе повністю на служіння Всевишньому. Може й залишався б він на Афоні, та дійшли до Святої Гори сумні вісті з України, з його рідної батьківщини. Вісті про зраду п’ятьох єпископів православних на чолі з митрополитом Київським Рогозою та про створення Берестейської унії. Єзекиїл приймає рішення про негайне повернення додому і трохи пізніше приймає схиму з імям Іов. Через Іова (Княгинецького) Манявського пов’язаний із афонською духовністю й інший велетень християнського духу – преподобний Іов Почаївський, який, згідно з його життєписом, декілька років «виховувався» у Іова Княгинецького під час ігуменства останнього в Угорницькій обителі. В Угорники приходив також ще один афонський подвижник Іван Вишенський щиро переживаючи за наслідки Берестейської унії (1596р.)

Слід згадати також про те, що преподобним Іовом Княгинецьким в карпатському міжгір’ї було засновано велику українську святиню Манявський Скит. Певною мірою, через те, що преподобний Іов був пострижений у Ватопедській обителі та довгий час перебував на Афоні заснований ним скит стали називати руським, тобто Українським Афоном. Вірним помічником преподобного Іова був ігумен Феодосій, який після його упокоєння продовжував благочестиво керувати життям братії, а в 1628 р. взяв участь у скликаному Першому соборі Київської митрополії після унії православним митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі Іовом Борецьким у Золотоверхому Михайлівському монастирі в Києві.

Преподобний Феодосій жив, як ангел Божий, серед братії, подаючи приклад благочестя. Чутки про його суворе і доброчесне життя поширилися по Карпатах, Галичині, Волині й Буковині, Молдавії та Румунії. Духовний авторитет і благочестиве життя ігумена Феодосія з братією викликали до них велику повагу з боку інших православних монастирів у воєводствах Руському, Белзькому та Подільському. Вони всі визнали над собою зверхність Скита Манявського, а преподобного Феодосія, за зразком Афону, нарекли своїм протом. Святитель Петро Могила, Митрополит Київський, так писав про Манявську обитель: «Якщо хочете побачити слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській плоті присвятили життя Богу».
В скиті була богословська, регентсько-хорова професійна школа партесного співу з розвинутим п’ятилінійним нотописанням, іконописна школа. На одній із башт, що має три поверхи зберігся напис: «Обитель цю спорудили ревнителі віри православної, ченці Гори Афонської» [18, c. 316].

В ХVІІ ст. монастир досяг небувалого розквіту та мав зверхність над багатьма іншими монастирями і був, так би мовити, благословенною Святою Горою в Галицькій землі – Новим Українським Афоном.

Українське запорізьке козацтво в цей час теж підтримувало тісні зв'язки з Афоном, запрошувало звідти досвідчених наставників і старців, робило щедрі пожертви на монастирі Святої Гори, здійснювало паломництва, а нерідко чимало козаків і самі приймали на Афоні чернечий постриг і подвизаласись в обителях Афону. Зокрема, після того як греки заволоділи русиком (давньоруським монастирем на Афоні), за підтримки запорізьких козаків на Святій Горі була зроблена спроба відтворити новий Русик. Його роль на протязі майже цілого століття виконував заснований запорожцями в 1747 р святогорський скит «Чорний Вир» (або «Мавровир Руський»).

Не зникла ця традиція і після розгрому російськими військами Запорізької Січі 1775 р. Так козаки із Задунайської Січі й із Кубані за старою козацькою традицією продовжували опікуватись монастирями Афону, а особливо українським козацьким Свято-Іллінським скитом (останні ченці-українці в цьому афонському козацькому скиті перебували до 1992 року, коли замість українців до нього заселилися греки і з того часу він став грецьким монастирем). Як писав ще в середині ХХ ст. про цей козацький скит на Афоні Іван Огієнко: «Це справді український закуток на Афоні, ніби чудом перенесений сюди з України» [23]. Заснований він був вихідцем із сім’ї українських козацьких священиків святим Паїсієм Величковським (1722 — 1794), котрий на Святій Горі заснував власну ісихастську школу, яка отримала назву «паїсіанство» та якій належала честь нового відродження й поширення афонського ісихазму і старчества в Україні, Молдавії, Румунії, Білорусі та Росії в ХІХ ст. Старця Паїсія по праву можна назвати співцем Ісусової молитви як найпалкішого звернення до Ісуса Христа. Він розрізняв два ступеня цієї молитви. У першому — переважає відчуття особистого хворобливого напруження: це молитва діяльна — для початківців. Вона освітлює лише один образ, на який покладає уповання розум, — Ісусове ім’я. Другий ступінь — молитва благодатна, що преображає, діє надприродньо [11, 290 c. ]. Преподобний Паїсій Величковський прославився організацією спільного чернечого життя, яка була постійною школою чеснотного життя. Ченці охоче збиралися навколо старця Паїсія, а він належним чином скеровував їхнє життя [9, с. 74]

З Афоном, можливо, пов’язане заснування ще одного українського монастиря, якому зовсім недавно було надано статус лаври, – Успенського Святогірського. Існують дві версії про заснування Святогірської обителі, і обидві пов’язують її з Афоном. Перша говорить, що християнські поселення, а можливо, і монастир, з’явилися на цих горах ще до Хрещення Русі, коли шанувальники святих ікон були змушені в VIII ст. залишати охоплену єрессю іконоборства Візантію та шукати притулку поза межами імперії. Серед іконошанувальників було багато ченців зі Святої Гори. Частина з них переховувалася у Південній Італії, частина на Кавказі, а частина через Крим піднялася по Сіверському Донцю. Про цей факт свідчать древні печери монастиря та знахідки сучасних археологів. Згідно з іншою версією, монастир заснували афонські монахи, які залишали Візантію через незгоду з Флорентійською унією 1438 р. Обидві версії мають право на існування. Можна також припустити, що й сама назва «Святогірський монастир» є, по-перше, звичайно, відображенням ландшафтної дійсності, схожої з Афоном, а по-друге, ностальгічним сумом за втраченою батьківщиною.

Слід згадати також Почаївську лавру. За переданням, першим чернечим поселенням у цій місцевості став скит, що його на зламі ХІІ-ХІІІ ст. заснував чернець з Афонської гори преподобний Мефодій (1228р.) [18, с.481]почувши про його подвиги, сюди прийшли ченці з Києва і приєднались до учнів Мефодія. Цілком імовірно, що цей скит передував появі тут великого чернечого поселення. В епоху розквіту Почаївського монастиря спілкування з Афоном було вже не посереднім, а прямим. Це спілкування припало переважно на нелегкі для обителі і взагалі для України часи: період протистояння унії. З кінця ХVI і впродовж XVII ст. в бібліотеку Почаївської лаври привозили віронавчальні та вірозахисні книги з Афонських монастирів, ченці листувалися з своїми братами зі Святої Гори.

У 1900-х роках, від Почаївської Лаври засновано Свято-Духівський Скит. До Скиту було запрошено двох ієромонахів з Афону – і вони ввели у ньому Афонський Устав.

Ще один Скит, де чернече життя проходило за Афонським Уставом, був Скит Святого Георгія Переможця на Козацьких могилах. З історії Сято-Георгієвської обителі відомо, що у кращі часи монастир мав більше тридцяти чоловік братії, яка молилася й трудилася, своїм подвигом надихаючи багатьох паломників, які тисячами приходили звідусіль до монастиря. В дар братії скиту афонські монахи з Руського Свято-Пантелеймонівського монастиря прислали список з чудотворної ікони Божої Матері «Скоропослушниця», а також благословення Козацьким Могилам [14, c. 61].

Невиправданою помилкою було б не згадати також ще двох українських святих прп. Кукшу Одеського та прп. Олексія Карпатського. Свята Гора залишила визначний слід у світосприйманні двох вітчизняних святих недавнього часу. Перший з них – Кукша Одеський (1874-1964) – перед тим, як подвизатися у Києво-Печерській, Почаївській лаврах, Успенському монастирі Одеси, майже вісімнадцять років прожив у афонському Свято-Пантелеймонівському монастирі. У тій же обителі духовно зростав перед поверненням в Україну майбутній «апостол Закарпаття» – преподобний Олексій Карпатський (1877-1847).

Як бачимо Свята Гора Афон протягом багатьох століть відіграє особливо важливу роль у розвитку вітчизняної духовності і культури, як в епоху Київської Русі, так і в наступні часи.

Незважаючи на всі труднощі, які нині переживає наша держава у період новітньої історії свого існування ми не повинні забувати славної і водночас трагічної історії України і Української Церкви в житті котрих важливу роль відігравав Афон.

Афонська спадщина по праву є однією з важливих складових української національної духовної культури і традиції, хоч і невиправдано забутою нині, тому дуже важливо, щоб в теперішній час становлення Помісної Православної Церкви ми пам’ятали про той духовний зв'язок, який вже ціле тисячоліття єднає нашу рідну землю зі Святою Горою. Нам слід зрозуміти що справжнє відродження України можливе лише через навернення до власної духовної спадщини та першоджерел, де Свята Гора Афон завжди займала одне з особливих місць.

БІБЛІОГРАФІЯ
1. Біблія. Книги Священного Писання Старого та Нового Завіту. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. – 1416 с.
2. Бондаренко В., прот. Афон і Україна: Багатовікова духовна спільність.// Режим доступу: http://archiv.orthodox.org.ua/page-1480.html
3. Голубинский Е., прот. История Русской Церкви., Т.І., период первый, киевский или домонгольский. Первая половина тома. – М., 1901. – 958 с.
4. Житія святих (вибрані) українською мовою, викладені за повчанням Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського: у 7-ми т. – К.: Видання Київської Патріархії Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2007. – Т. 4: Липень – серпень. – 816 с.
5. Игумения Серафима. История Киево-Печерской Лаври. Кн. 1 (XI-XIII вв.). – К., 2001. – 368 с.
6. «История Русского Свято-Пантелеимонова монастыря на Афоне с древнейших времен до 1735 года». Серия «Русский Афон ХIХ-ХХ веков»,– Афон: Свято-Пантелеимонов монастырь, 2015. – Т. 4. – 609 c.
7. Ист?ин В. М. Очерк истории древнерусской литературы (XI—ХІІІ вв.), –Издатель: Академия – 384 с.
8. Іларіон (Огієнко), митр. Князь Костянтин Острозький і його культурна праця. Вінніпег, 1958. – 216 с.
9. Іларіон (Огієнко), митр. Преподобна Анна Всеволодівна. Паїсій Величковський. – Стрий: «Премудрість Божа – Софія», 2004. – 112 с.
10. Іларіон (Огієнко), митр. Українське монашество // Упоряд., авт. іст.-біогр. нарису і прим. М. С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2002. – 396 с.
11. Кислашко О. П., прот. Життя і діяльність святих нашої землі Руси-України прославлених. – К.: Грамота, 2007. – 327 с.
12. Лейхтенбергский Г.Н. Афонский патерик или жизнеописание святых, на Святой Афонской Горе просиявших. В двух частях. – М.: Типо-Литография И. Ефимова. Большая Якиманка, собств. дом. Ч. 1. – 1897. – 561 с.
13. Леонид (Поляков), архиепископ. Богословские труды // Афон в истории русского монашества. – М., 1970. – 277с.
14. Никон (Гайдай), ігумен. Історія Свято-Георгіїівського монастиря на Козацьких Могилах. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2015. – 160с.
15. Німчук В. В. Мовознавство на Україні в XIV—XVII ст.. — Київ: «Наукова думка», 1985. – 222 с.
16. Патерик Печерский или отечник. – К.: Издание Киево-Печерской Лавры, 2008. – 342 с.
17. Порфирий (Успенский), еп. История Афона. Ч. III. отд. II. – СПб., 1892. – 646 с.
18. Самбор Б. І. Святі землі української. – К.: видавництво «Архангельський глас», 2009. – 688 с.
19. Соколов И. И. Состояние монашества в Византийской Церкви с середины IX до начала XIII века (842-1204). Опыт церковно-исторического исследования. Вступительная статья Г. Е. Лебедевой — СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2003. — 464 с.
20. Тахиаос А. Присутствие русских монахов на Афоне XI – XX вв. – Фессалоники: «Агафангел», 2015.
21. Тисяча років української суспільно-політичної думки.: у 9 т. – К.: Дніпро, 2001. – Т.1: (Х-ХV ст.). – 632 с.
22. Церковнослов’янська мова. Підручник зі словником. К.: Криниця, 2000. – 335 с.
23. Шумило С. «Посилати русинів, схильних до благочестя, на Афон». Роль Святої Гори в історії культури і духовності України». // Режим доступу: http://getmanat.org/posilati-rusiniv-shilnih-blagochestya-na-afon-rol-svyatoyi-gori-v-istoriyi-kulturi-duhovnosti-ukrayini/

протоієрей Миколай Капітула,
магістр богослів’я,
викладач РДС,
клірик Свято-Покровського собору, м. Рівне

Церква.info
за матеріалами прес-служби Рівненської єпархії

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини