Історія капеланства
09 червня
Опублікував диякон Михаїл Омельян
Bez ymeny 21

"Бог не дивиться на особу, але в
усякому народі той, хто боїться
Його і робить по правді, угодний
Йому".

(Діян. 10: 35)

Такі слова промовив апостол Петро до наверненого в християнство Корнилія – сотника і не осуджує його за військову професію, а навпаки, схвалює становище військових, коли вони особисто праведні і прагнуть правди. Для того, щоб зрозуміти увесь сенс цих слів слід згадати, що сотники римської армії були не тільки відчайдушно мужніми, але й хорошими командирами. Отже, Корнилій був тією людиною, яка завжди усвідомлювала, що таке мужність, вірність і честь.

Таким чином, професія воїна, є виправданою професією з точки православного віровчення. Тому питання про духовне життя воїна й про його моральне здоров’я треба ставити і ставити на високий рівень. Воїн – це не професійно вишколений вбивця, а дисциплінований, духовно вихований оборонець своєї держави, спокою та добробуту свого народу. Український воїн ніколи не був жорстоким агресором. Тому і сьогодні на службі Батьківщині українського воїна повинні характеризувати здоровий гуманізм, любов до правди і добра, до Бога і людини [2].

Сьогодні, коли Україна із здобуттям неза¬лежності продовжує відроджувати свої давні традиції, разом із реорганізацією різних важливих державотворчих структур, відповідно змінюється та вдосконалюється і військова структура Української Армії. Тому, глибоко усвідомлюючи важливість духовного виховання серед військовослужбовців, як невід’ємної частини військового вихо¬вання в цілому, сьогодні постає проблема відродження та фор¬мування військового священства. Звичайно, військове священство (капеланство) не є новітнім світовим явищем сьогодення, оскільки в різ¬них країнах світу воно має свою давню історичну традицію. Слід зауважити, що історія спільно з традицією Українського військового священства в далекому минулому України стояла на досить високому рівні, однак сьогодні, на жаль, вона залишається маловідомою. Саме це надихає усвідомлювати, що одним із важливих елементів патріотичного виховання військовослужбовців є їх ознайомлення із історією взаємин Церкви і Армії. Тому, метою цієї праці найперше є ознайомити читача з історією сьогодні поступово відновлюваного феномену, яким є військове священство.

Однозначних та достовірних даних, коли з’явилися найперші духівники в українському війську на сьогодні немає. Але достовірно відомо, що ще на початку нашої ери, християнство почало проникати на землі, які займає сучасна Україна. Історична думка пов’язує виникнення християнства на Русі з діяльністю апостола Андрія Первозванного, який, перебуваючи на території сучасного Києва, встановив на горі, де знаходиться нині Андріївська церква, хрест, і пророкував створення на даній території великого міста і розвиток в ньому християнства. Християнство розповсюдилось у Київській Русі головним чином через торгівельні, дипломатичні та воєнні зв’язки з Візантією. Так поволі розпочався процес поєднання двох світоглядів та вплив однієї культури на іншу, тому що уявлення давніх слов’ян про навколишній світ, місце людини в суспільстві базувались на власних, місцевих світоглядних позиціях [3].

Історичні джерела свідчать, що першим з князів хрестився у 867 році Аскольд. Який після кількох успішних походів на Візантію робить спробу запровадити у своїй державі християнство [4]. Деякі церковні історики вважають цю подію “першим хрещенням Київської Русі”, в результаті чого з’явилася 61-а єпархія – Руська – у списку Константинопольського патріархату. Ймовірно хрещення прийняв не лише Аскольд, названий по-християнському Миколою, а й більшість його дружинників. Щоправда, справа до подальшого  поширення християнства в Руській державі наразились на труднощі. Дослідники припускають, що не всі у князівському оточенні зрозуміли далекоглядність зовнішньополітичних заходів Аскольда й не всі наділені владою русини погодилися з ними.[5] У 955 році в Царгороді була охрещена княгиня Ольга. Слід зауважити, що у Києві за часів Ігоря та княгині Ольги вже діяли церкви. І серед воїнів того часу були чимало християн. Підтвердженням цього є факт присутності на присяганні виконувати умови русько-візантійського договору воїнів дружини князя Ігоря, що присягали в церкві святого Іллі на Подолі [6]. Однак на Русі ще панували родоплемінні релігії. Офіційне хрещення Русі відбулось у 988 році в Києві, коли за наказом князя Володимира в річці Почайні, що впадала в Дніпро під сучасною Володимирською гіркою, було здійснено хрещення киян. З Києва християнство поширилось у Чернігів, Володимир–Волинський, Полоцьк, Турів, Тмутаракань.

Фактично з цього моменту розпочалась співпраця держави та Православної Церкви, на теренах майбутньої України. Новий, релігійний вплив поширився на усі сфери державного життя, і таким чином просто не міг обминути один із суб’єктів держави, її військо. Побожні воїни обов’язково перед боєм молилися і просили небесного заступництва Пресвятої Богородиці і всіх святих. Так перед зустріччю з половцями 1103 року “князі і вояки молили Бога й обіти подавали Богу і Пречистій Його Матері, - одні кутею, другі милостинею для бідних, інші жертвами на монастирі”. Тільки один раз зустрічаємо в війську духовенство, підчас походу на половців. У 1111 році духовенство було разом князівським військом на полі бою і відіграло неабияку роль у вирішальному моменті бою: “Князь Володимир приставив попів своїх, щоб їхали наперед війська й співали тропарі та кондаки Чесного Хреста та канон святої Богородиці”. А князь Ізяслав Мстиславич під Перемишлем 1152 року перед битвою так промовив до війська: “Браття і дружино! Бог не кинув руської землі й руських синів на все безчестя, - на всіх місцях добували ми честь свою. І тепер, браття, всі це маймо на увазі й перед чужими народами дай нам Боже свою честь взяти”. Молодші князі приїздили до найстаршого й завіряли його у своїй вірності: “Батьку, хочемо голови свої покласти за тебе і честь свою оборонити” [7]. Ці факти чітко засвідчують, що в тогочасних військових панував дух мужності і сильної віри у Божу допомогу в подоланні військового конфлікту.

Неможна обійти увагою і той факт, що спільнота християн служила у війську всім добре відомого, войовничого князя Святослава, який тоді був поганином. Група хроністів стверджує, що після невдалого походу князя на Балкани проти Візантії всі християни та пресвітери, які перебували у війську, за наказом князя зазнали мученицької смерті. [8]

Отже, союз служителів віри та воїнів розпочав своє формування з перших віків християнства на Русі. Руське воїнство сприймалось тоді як свята доблесна рать і називали її “христолюбивим”. На церковній мові слово “воїн” має особливе забарвлення. Серед святих, шанованих Православною Церквою, велика кількість воїнів, руських князів. Серед них небесний покровитель руського воїнства Георгій Переможець; сам хреститель Русі – святий рівноапостольний князь Володимир, святі страстотерпці князі Борис та Гліб, що були одні із перших зараховані до лику святих; князі Михайло та Гліб Чернігівські, архістратиг Михаїл – покровитель міста Києва і багато інших.

Князі для самостійного існування і безпеки часто засновували нові поселення і будували так звані городи, які укріплювали мурами і валами. І тут також не обходилось без молитовного звернення до Бога. Великим таким будівничим, про якого згадують історики, був Данило Галицький. Про заснування Холма, галицький літопис розповідає дуже цікаво і ширше ніж про інші. Ця розповідь дає нам уявлення, як поставали нові городи: “Данило чистим полем їздив та відбував лови і побачив місце гарне… І полюбив це місце, й подумав, що збудує на ньому малий городок; обіцяв Богу і святому Івану Золотоустому, що побудує на ім’я його церкву. І побудував малий городок, і як побачив, що Бог йому помічник і Іван опікун, побудував новий город, і не змогли його добути татари, коли Батий усю землю руську зайняв; тоді ж і церква святої Трійці згоріла. Та її знову побудували. Коли побачив князь Данило, що Богові миле це місце, почав запрошувати прихожих німців і Русь, людей чужої мови й ляхів; ішли день у день, і молодь, і майстри всякі тікали від татар, сідельники, лучники, тільники і ковалі заліза, міді та срібла; і закипіло життя, і наповнилися двори довкола города, поле і села”. В 1259 році Холм згорів від нещасного випадку і Данило з важким серцем був змушений його відбудувати, але побудував його так міцно, що татари його не здобули. А нові городи будував також і братанич Данила, Володимир Василькович, князь Володимирський. Він побудував новий город у Бересті і задумав будову інших твердинь: “Бог добру думку в серце поклав князеві Володимирові, і він почав придумувати, де б за Берестям поставити город. І взявши книги пророків і, так собі в серці думаючи, сказав: “Господи Боже сильний і всемогучий, що своїм словом усе будуєш і руйнуєш, що ти Господи, мені виявиш, рабові своєму?” І на цьому спинився, розгорнув книги, і випало йому пророцтво Ісаї: Дух Божий на мені… князь Володимир із цього пророцтва зрозумів милість Божу до себе і побудував город та дав йому ім’я Кам’янець. [9]

Уважний аналіз історії Київської Русі насправді засвідчує, що в кожному збудованому князями місті, городі чи замку обов’язково будувались храми, в яких не тільки звершувались богослужіння, але і проводилась просвітницька діяльність. Адже ж як ми бачимо, із щойно поданих літописних даних, князь вмів читати навіть пророцтва, а для цього потрібні знання. Отже напрошується висновок, що саме храм був осередком духовного, морального і освітнього життя наших предків, які будували ці міста, облаштовували та захищали їх із вірою в Бога і любов’ю до рідного краю. А в цьому безпосередню роль відігравало духовенство, яке завжди було поруч зі своїм народом і дуже часто піднімало його дух, та надихало на великі подвиги.

Показовими в історії Київської Русі є стосунки Святослава з київським духівництвом. До найбільш невдоволених княжінням цього князя належав настоятель Печерського монастиря Феодосій. Як свідчить літопис, він відверто осуджував чернігівського князя за насильство вчинене над Ізяславом. Проте протягом року Святослава зумів змінити ставлення до себе настільки, що Феодосій віддав свій монастир під його опіку. Адже саме Святослав виділив монастиреві кошти для будівництва славетного Успенського собору. [10]

Саме Церква допомагала князям проводити мобілізацію війська, яку називали “совокупити вої, дружину”. Так 1147 року Ізяслав Мстиславич наказав скликати киян і вони “зібралися від малого до великого біля святої Софії у дворі”. Княжий посланник виголошував мету походу і закликав народ: “Поспішайте від малого до великого. Хто має коня, на коні, а як немає коня човнами”. Кияни відповіли: “Ми тішимося, що Бог спас тебе від зради, –  підемо з тобою і з дітьми, як ти захочеш”. А коли треба було повідомити населення про похід, давали знак трубами або, як вважають деякі історики, навіть вдаряли у дзвони церковні, а духовенство служило молебні. [11]     

Особливо духовенство старалося стримувати князів від жорстокості у протистоянні між князівствами. Бували також спроби внормувати ведення війни і забезпечити спокійне життя населення від насилля військових. Таке порозуміння було досягнуто наприклад між Данилом та Кондратом Мазовецьким у 1229 році: “створили між собою клятву Русь і ляхи: як потім коли буде між ними війна, то ляхи не будуть воювати руської челяді, ні Русь лядської”. Слід зауважити і те, що підчас війни часто доходило до мирних переговорів. Звичайно, що слабша сторона, якій у боротьбі не поталанило, вишукувала собі посередника і той старався довести до миру. Таким, свого роду ходатаєм, наприклад, у 1149 (1150) році був галицький Володимирко, що заступався перед В’ячеславом і Юрієм за їх братанича Ізяслава. Він старався їх помирити і сказав: “Бог поставив нас володарями, на кару лиходіям і на добро благочестивим, то як же ми можемо молитися до Творця нашого: Отче наш, прости нам провини наші як і ми прощаємо винуватцям нашим? Ваш синовець Ізяслав, що з вашого роду, перед вами не почувається невинним, але кланяється і милості в вас просить; я ж простий ходатай між вами, - ангела Бог не зішле, а в наші дні нема ні пророка, ні апостолів”. Ці слова так зворушили В’ячеслава, що він погодився на мир. Обидві сторони спочатку домовлялись через послів і для впевненості інколи залишали заручників. Часто в склад послів входили священнослужителі. Потім справа доходила до з’їзду і врешті укладався мир і  скріплювали цю угоду “святочною присягою” – “цілували хрест” у церкві. Духовенство своїми проповідями і промовами підносило силу ваги присяги. Чернігівський єпископ Онуфрій при такій нагоді говорив священикам: “Хто від цього хресного цілування відступиться, нехай буде проклятий дванадцятьма Господніми святами (1146)” [12].

Руські дружини йшли у бій з благословення Церкви, під святими знаменами та захистом чудотворних ікон. Віра для них мала велике значення. Вона вселяла в них впевненість у перемозі, у правоті своєї справи. Під час нападу на Русь татаро-монголів, руські князі перед тим як виступити у похід, проти ворогів, разом із своїми воєводами та дружиною, відвідували монастирі, де довго та старанно молились і приймали благословення від церковних владик. А виступаючи у похід вони нерідко завершували свої промови словами: “або переможцем і усе від загибелі збережемо, або покладемо свої голови за святі церкви, за православну віру і за усю братію нашу християн”. [13]

Географічне розташування Київської Русі сприяло тому, що формувались різні роди військ. Зокрема ці землі багаті на ріки: Дніпро з великими допливами Прип’яттю та Десною і цілою мережею другорядних рік і річок, Дністер, Буг, Сян – все це були природні шляхи, вздовж яких скупчувалося й організовувалось людське життя і, звичайно, формувався флот. А це давало можливість князям проводити довгі і далекі походи. Наші кораблі на Чорному морі з’явились вперше на межі VIII – IX століть. Докладних описів перших морських походів маємо, але деякі відомості є. Так, наприклад, біля 800 року на побережжя Криму напав князь Бравлин, який руйнував усі міста від Корсуня (Херсонесу) до Керчі, десять днів спробував завоювати місто Сурож (Судак) і завоював його, але коли хотів пограбувати церкву святого Стефана, на нього найшла хвороба і як тільки він повернув храму награбоване, став здоровим. В цей же час, як свідчить Грецький літописець, який не шкодує чорних барв при описі, пише: “Напали варвари – Русь, народ, як це всі знають жорстокий і не милосердний…, руйнують церкви, поганять святині, але у місті Амастарі при гробі святого Юрія чудо зупинило суворого воєводу, і він прийняв християнство” [14]. Про кого саме йде мова не відомо, але з цих свідчень ми можемо припустити, що наші предки мали чудові човни і кораблі, а також при різних обставинах знайомились із християнським вчення і навіть приймали його та повертаючись на Батьківщину пропагували християнство серед своїх рідних і близьких.

Окрім морських походів, наші предки проводили і степові. Україна від незапам’ятних часів вела боротьбу зі степовими народами, що прямували з Азії чорноморськими степами у західну Європу. Цим шляхом переходили: гуни, авари, мадяри, болгари, хозари. Але найбільше Русь боролася з трьома турецькими ордами: печенігами, торками і половцями. І в цих бойових змаганнях не обходилось без Божої допомоги і заступництва. Так, наприклад, одного разу князь Володимир Великий знаходячись в безвихідному положенні при набігу печенігів просив Божої допомоги і після перемоги збудував на полі бою церкву. А в 1036 році печеніги облягли Київ і князь Ярослав привівши варягів та новгородців, здобув важку перемогу і на тому місці згодом постала церква святої Софії. В 1060 році при трьох Ярославичів – Ізяславі, Святославі і Всеволоді відбувся великий похід на іншого загарбника – торків. Літописець пише, що до бою й не дійшло: “як почули про це торки (що йдуть наші війська), налякалися, й повтікали до сьогоднішнього дня, – і у втечі загинули, одні від зими, інші від голоду, інші від моровиці судом Божим; і так Бог врятував християн від поган ”. А про перемогу над половцями в 1103 року є така згадка: “Великий Бог уклав тугу велику в половців, страх напав на них та жах від появи руських військ, і дременули всі так, що й коні їх не почували вже сили в ногах…” [15]    

Немаловажним є і той факт, що після перемоги над ворогом воїни не забували вознести хвалу Господу за Його допомогу і заступництво. Історія свідчить, що після перемоги під Рутом 1151 року, коли знайшли пораненого князя Ізяслава Мстиславича, “схопили його на руки свої з втіхою, як володаря і князя свого, і всі полки так і кликнули “Кіріє елейсон” (Господи помилуй), радіючи, що ворога перемогли і князя живого ведуть”. Дуже часто після цього складали пісні на честь переможців, а в храмах духовенство служило подячні Богу служби . [16]

Літописці того періоду походи князів на степових кочівників розпочинали такими словами: “Це Бог уклав у серце князя…” А після битв, воїнів які загинули у ході бою, хоронили з великою шаною і почестями, за православною традицією. По усій Русі на братських могилах будувались дерев’яні церкви, а згодом і монастирі. З часом князів, які загинули в боях, почали хоронити по храмах. [17]

А в пам’ять про битви служились панахиди по загиблим, що стало традицією та одним із важливіших моментів патріотичного виховання майбутніх поколінь. Це в значній мірі було обумовлено соціальною доктриною Руського Православ’я, особливостями віровчення, що шанувало державну владу, її атрибути, а також трактуванням проблем війни та миру.

За століття боротьби з різними завойовниками український плуг часто  не торкався святої землі, а здебільшого працьовиті руки тримали в руках зброю. Руські князі в різні часи вели боротьбу наступом проти степовиків, але остаточного змушені були перейти на оборонні позиції. Дуже часто вони програвали ці війни і головна причина полягала в тому, що князі у взаємній боротьбі послаблювали один одного й не змогли одностайно стати на війну зі спільним ворогом. Малі походи, які велися несистематично, тільки дратували завойовників і збільшували їх агресивність. Але українське військо княжих часів може пишатися довгою низкою успішних боїв і перемог. Бої проходили з різним успіхом, але наші предки могли похвалитися такими справами, як морські походи Олега і Ігоря на Царгород, завоювання Болгарії Святославом, перемога Ростиславичів, успішні зустрічі з поляками, відвоювання частини Литви за Данила. Але найсвітліша сторінка нашого воєнного минулого це – боротьба зі степовими наїзниками. Тут ми зайняли одне з перших місць у воєнній історії цілої Європи. Бо, коли розглядаємо історію стародавніх і середніх віків, то за одну з найвизначніших міжнародних проблем мусимо вважати боротьбу між Азією і Європою. Змагання йшли за те, хто переможе – схід чи захід. Азія була країна деспотизму й варварства. Чи коли йшли на Європу полки Ксеркса, чи дикі гуни, чи сельджуки й османи, – вони завжди несли руйнацію культурі, волі і всьому. Україні в цій боротьбі випала позиція найнебезпечніша, найважча для оборони. Наша земля лежала на самому шляху мандрівок кочівників, проти азійських “воріт народів”, що пропускали в Європу щораз нові й нові варварські орди. У боротьбі з ними формувалася наша держава Русь – Україна. Перші київські князі визволяли наші племена з ярма хозарів, які цілою масою вивозили слов’янське населення на східні торги. Потім українські степи залила була орда печенігів. У боротьбі з ними загинув князь-лицар Святослав, а Володимир і Ярослав багато пролили крові і поту, поки зупинили цю степову пошесть. Одним сильним ударом наші війська розбили нову орду торків, одне кільце з походу тих страшних турків, що пізніше поневолили були південну Європу. Два століття ми воювали з половцями й ані на крок не поступились перед їхнім натиском. І навіть тоді, коли прийшли найгрізніші з усіх арійців, татари, навіть, коли впав наш золотоверхий Київ і всі придніпрянські міста, галицько–володирська держава ще рятувала європейський фронт і сто років стримувала грудьми своїх лицарів завзяті удари кочовиків. Коли 1223 року галицькі князі Андрій і Лев Юрієвичі відійшли у вічність, польський князь Володислав з признанням зазначив, що вони були йому “за необоронний щит від татар”. Так має говорити про це ціла Європа; ми були для неї безпечним заборолом, за яким зростала європейська культура тоді, коли Україна безупинно спливала кров’ю. [18]

Немаловажним є і той факт, що за владарювання короля Юрія І Львовича (1302 – 1308)  у 1303 році в Галицько-Волинській державі за згодою Константинопольського патріарха була утворена окрема українська православна митрополія – Галицька. Ця подія засвідчила неперервність церковної традиції України – Русі, самостійність української церкви та допомагала захищати незалежність об’єднавчого  князівства. [19]    

Так, і у всесвітній історії наше військо має свою почесну сторінку. І на цій сторінці почесне місце займає Свята Українська Православна Церква, яка завжди була поруч зі своїм народом і військом. Саме вона, через своїх вірних служителів – патріотів, надихала воїнів на захист Вітчизни. І незважаючи на умови потрясінь, яких зазнала Україна під час монгольської навали, тільки християнство, в його православній формації, як найбільш зага¬льна форма колективної свідомості, було спроможне зберегти єдність суспільства та спад-коємність його історичного розвитку.

Із давньоруських літописів та роману В. Яна “Батий” ми довідуємось і про те, що в період татаро-монгольського нашестя під Рязанню було створено партизанський загін під проводом боярина Євпатія Коловрата та священика отця Ратибора. Чимало славних подвигів здійснили вони, багато ворогів полягло від рук народних месників, перед тим як у нерівному бою впали вони смертю героїв. У 1380 році засновник і ігумен Троїцького монастиря преподобний Сергій Радонезький  благословив князя Дмитра Донського на битву з одами Мамая, який йшов на Русь, і направив з ним двох своїх кращих іноків – Андрія Ослябу та Олександра Пере світа. Як нам добре відомо з історії, знаменита Куликовська битва розпочалася поєдинком богатирів. Проти гіганта-татарина вийшов інок Пересвіт. Завдячуючи картині художника Вавилова “Бій Пересвіта з Челубеєм” ми уявляємо русича воїном, який одягнений у захисну броню з шоломом на голові та величезним щитом у руці. Однак, як засвічує літопис, Пересвіт був тільки у чернечій рясі з великим хрестом на грудях. Сила його богатирського удару була такою, що він списом пробив щит і кольчугу Челубея. Сам же інок впав від удару ворога в незахищені обладунками груди. У цій битві смертю героя загинув і чернець Андрій Осляба. [20]

Нам всім слід запам’ятати, що у своїх повчаннях Свята Православна Церква вчить, що влада є організованою силою, яка базується на певних нормах, законах, має бути гарантом стабільності і дбати про духовність. Проте влада держави неможлива без збройного захисту, тому апостоли, благословляючи владу як святу силу у історичному процесі, тим самим благословляли і збройну силу, що служить їй захистом. Окрім того з точки зору християнської моралі державна організація признається добром в історичному проце¬сі відповідно може бути визнана відносним добром і та військова сила, яка забезпечує її існування. Таким чином добром може бути визнана війна, в залежності від тих історичних причин, що її викликали, та державних цілей, які вона перед собою поставила. Визначаючи війну взагалі як біду та незаперечне зло, Православна Церква вважає війни на захист Батьківщини священними, а загиблих у ній воїнів – здійснюючих подвиг жертовної любові, тому що: “Ніхто більшої любові немає над ту, як хто душу свою поклав би за друзів своїх” (Ін. 15, 1З).

Зв’язок Церкви та Армії  фактично завжди був органічним. Особливо в ті далекі часи руське військо утримувалось двома основними силами: міцною дисципліною та вірою православною. Саме віра надавала воїну можливість воювати не за страх, а за совість.

В такому патріотичному і релігійно-моральному дусі слід виховувати і теперішнє покоління військових, тому що Україна і надалі знаходиться на межі Азії і Європи, які завше хотіли і хочуть використати її як буфер у своїх взаємовідносинах. А так може виховувати тільки Українська Православна Церква (не будь-яка інша), бо вона завжди була поруч із своїм воїном, надихала його на бойову звитягу, піднімала дух бадьорості і мужності та щиро молилася за нього і молиться за нього.         


Джерела та використана література

1.    Біблія, книги Священного Писання Старого та Нового Завіту/ переклад Патріарха Філарета (Денисенка). – К., Видання УПЦ КП, 2004.
2.    Філарет, Патріарх // Армія і духовність: свобода совісті і віросповідання / Доповіді. – К., Видання УПЦ КП, т. 5, с. 226 – 227.
3.    Філософія. Курс лекцій, - К., “Либідь”, 1993, с. 2.
4.    Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., “Глобус”, 1996.
5.    Історія України. – К: “Києво-Могилянська академія”., 2005. – с. 24.
6.     Школа духовності. – К., 1999., - № 1., с.  41.
7.     Історія українського війська. Львів: “Світ”, вид. 4-е, 1992, с. 54.
8.    Харьковщенко Є. “І розпалило їх жадання віри”. Християнство і релігіно-культурні зрушення на землях сучасної України у 1 тисячоліті нашої ери // Людина і світ, 2004., № 1, с. 25.
9.    Історія українського війська. Львів: “Світ”, вид. 4-е, 1992, с. 70.
10.    Історія України. – К: “Києво-Могилянська академія”., 2005. – с. 41.
11.    Історія українського війська. Львів: “Світ”, вид. 4-е, 1992., с. 42
12.    Крип’якевич І. Історія українського війська. – Львів: “Світ”, 1992. – с. 40.
13.    Школа духовності. – К., 1999., - № 1., с. 41.
14.    Історія українського війська. Львів: “Світ”, вид. 4-е, 1992, с. 87.
15.    Там само, с. 106 – 108.
16.    Там само, с. 66.
17.    Крип’якевич І. Історія українського війська. – Львів: “Світ”, 1992. – с. 124.
18.    Історія українського війська. Львів: “Світ”, вид. 4-е, 1992, с. 120 – 130.
19.    Історія України. – К: “Києво-Могилянська академія”., 2005. с. 51.
20.    Подобєд Є. І словом Божим, і подвигом ратним! // Народна Армія. К. 2005. № 82 – 83, с. 13.

Підготував прот. Іван Михайлишин, член Міжконфесійного Військового братства

За матеріалами прес-служби СУВД

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини