Львівський православний митрополит
02 березня 2011
Опублікував Михаїл Омельян
Gorak
Блаженної пам'яті митрополит Львівський і Сокальський Андрій (Горак) достойно вписав своє ім'я на скрижалях боротьби українського народу за право мати свою Помісну, автокефальну Українську Православну Церкву.  

Штрихи до портрета владики Андрія (Горака)

Юрій ДОРОШЕНКО,
Заслужений журналіст України, м. Київ

Блаженної пам'яті митрополит Львівський і Сокальський Андрій (Горак) достойно вписав своє ім'я на скрижалях боротьби українського народу за право мати свою помісну, автокефальну Українську Православну Церкву. Його особистість назавжди залишиться в історії національних змагань проти духовного колоніалізму хоча б тому, що Господь дарував йому велику милість – разом із Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом (Денисенком) і митрополитом Луцьким і Волинським Яковом (Панчуком) бути біля витоків канонічних висвят єпископату Української Православної Церкви Київського Патріархату (як одному з трьох архієреїв, які були хіротонізовані ще в єдиній Російській Церкві).

«Твоя єпископська хіротонія відбулася в радісні пасхальні дні, коли у всіх православних храмах лунає гімн перемоги життя над смертю. «Де твоє, смерте, жало? Де твоя, пекло, перемога?» А ти посилаєшся на служіння до Львівської єпархії, де православні люди страждають, де наша Церква випробовується на міцність. Вона, як золото у вогні, очищається від гріховних домішок. Це означає, що ти немовби повертаєшся від Пасхи до страсної седмиці»1 – ці слова 18 квітня 1990 року почув новопоставлений єпископ Андрій (Горак) від свого святителя, київського митрополита Філарета (Денисенка).

Хіротонія єпископа Андрія (Горака)

Напевно, це був найвідповідальніший день у житті владики, йому Господь визначив шлях єпископського служіння. Нелегкого. Відповідального. Жертовного.

Про що думав владика Андрій, отримуючи архієрейський жезл? Можливо, пригадував свого наставника та духовного батька, блаженної пам'яті, митрополита Львівського Миколая (Юрика), під чиєю духовною опікою зростав і укріплювався на церковній ниві. Може, спадало на думку, як у трирічному віці він востаннє бачив рідного батька – Григорія, який у 1949 році був репресований за національністичні погляди. Радянська влада відправила Григорія (Горака) на заслання в Іркутську область, з жорстким вироком – 25 років ув'язнення. Коли ж через п'ять років після засудження надійшла звістка про реабілітацію, батько був уже засвітах...

Також, без сумніву, що владиці на серце лягала важкою турботою згадка про львівську православну паству, яка потерпала від утисків, пов'язаних зі стрімким виходом із підпілля Української Греко-Католицької Церкви і чекала авторитетного провідника та порадника. «Недруги Святого Православ'я скористалися часом демократії, початком національного відродження, внесли смуту і розбрат у Церкви та серед віруючого народу»2, – сказав під час єпископської висвяти архімандрит Андрій.

Міжконфесійне протистояння християн на Львівщині сягало апогею. Греко-католики з ненавистю за попередні гоніння на них з боку радянської влади, брутально виганяли з храмів українців-православних.

Градус протистояння був досить високий. Колись велика православна єпархія розсипалася на очах. Єпископові Андрію пригадалося, що за таких умов навіть досвідчені владики, як спершу митрополит Никодим (Руснак), а потім архієпископ Іриней (Середній), не змогли врегулювати ситуацію та покинули паству. Перебралися на спокійніші, безпечніші та заможніші кафедри. Забувши слова Господа про те, що «Пастир добрий душу свою покладає за овець» (Ін. 10,11), та знехтувавши 39-м Апостольським правилом, яке твердить, що «Єпископу довірені люди Господа, і він дасть відповідь за душі їхні».

Про це важко згадувати очевидцям, але, щоб зрозуміти, який це непростий був час для Львівської єпархії, варто прочитати хоча б звернення Вселенського Патріарха Димитрія І від 8.09.1990 р., з приводу захоплення греко-католиками собору Св. Юра у Львові. Константинопольський патріарх висловив глибокий жаль «з приводу того, що продовжуються неприпустимі дії українських католиків східного обряду з насильницького захоплення храмів, якими до цього часу користувалися православні»3. А Московський патріарх Алексій ІІ у телеграмі (від 17.08.1990 р.) Папі Римському Івану Павлу ІІ прямо згадував ім'я владики Андрія. «Здійснене насильницьке захоплення собору було фактично узаконене Львівською обласною радою, яка прийняла протиправне рішення про розірвання договору з православною громадою. 19 серпня в соборі було проведено греко-католицьке богослужіння. У надзвичайно складній ситуації перебуває єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій, якому місцева влада запропонувала здати єпархіальну резиденцію до 15 вересня цього року»4, – йшлося у телеграмі.

В усіх храмах ще єдиної, а не розколотої Харківським архієрейським собором 1992 року Української Православної Церкви люди молилися: «Ще молимося за православних християн, які в місті Львові та в інших містах усіх землі Галицької від уніатів страждають, скоро почуй і милостиво помилуй».

Як бачимо, православному архієрею у Львові на початку 90-х років треба було мати неабияку громадянську мужність. У зовні спокійного та навіть обережного владики Андрія її виявилося достатньо. Він був твердий у служінні Господу, Православ'ю та пастві.

Двадцять років судилося владиці Андрію ділити радості та горе з віруючими Львівської єпархії, свідчити правдивість Православної віри на Галичині, шукати компроміси та плекати злагоду зі співгромадянами з УГКЦ. Йому пощастило побачити припинення міжконфесійної ворожнечі та спільно з віруючими відчути плоди порозуміння. Пророчими виявилися для владики слова митрополита Філарета: «Не бентежся від подвигу, що чекає на тебе. Віруй, що і в твоєму житті після страсного тижня прийде «Божественна благодать, яка завжди немічне зціляє і те, що збіднюється, поповнює, сила Святого Духа, яку ти прийняв сьогодні через покладання архієрейських рук, буде зміцнювати тебе в архіпастирському служінні»5.

Треба віддати шану пастирю, який пройшов складний, суперечливий, але правдивий земний шлях. Під час свого наречення в єпископи, він заявив у проханні до ближніх: «коли я стану на свічниці Церкви, не забувайте про мене у своїх молитвах, аби мені бути світильником, що не гасне, і вести людей до Бога живого (Євр. 4,14), всіма своїми діями служити Йому, бути зі своїм народом у його бідах і радощах, вносити свій внесок у справу оновлення і демократизації нашого суспільства»6.

Звичайно, ще не настав час для всебічної, об'єктивної та науково-схоластичної оцінки постаті владики Андрія (Горака) в історично-релігійних процесах кінця ХХ – початку ХХІ сторіччя. Надто мало пройшло часу і надто свіжими є враження від спілкування у кожного, хто його знав. Ще важко повірити, що владики вже немає між нами. У кожного у пам'яті виринають яскраві моменти зустрічей, лунає його тихий голос; ще наша пам'ять емоційно відгукується на всі звернення до неї. Але ми вже зараз маємо підійти до фіксування та збереження всього, що пов'язане з ім'ям митрополита Андрія.

Автору цих рядків доводилося часто спілкуватися з високопреосвященішим у Києві, під час його приїздів до Патріархії. Бувало, ми гуляли, з Хрещатиком, він розпитував про життя Києва, яке для нього, як хронічного патріота Львова, було незнайомим, і, як видавалося, не зрозумілим. Його щосили тягло до міста Лева. «Юрку, я вже їду до Львова. Мені доста вашого Києва, я тут не можу більше», – казав владика, спішно ладнаючись у дорогу, після нетривалого гостювання у Патріаршій резиденції (на Пушкінський, 36).

Митрополит Андрій (Горак) був справжнім «радянським архієреєм». У розумінні приналежності до тієї аристократичної когорти єпископів, які ототожнювали себе з непересічною постаттю митрополита Никодима (Ротова). Це був тип освіченого, або принаймні добре підготовленого ієрарха з досить глибоким знаннями й світських проблем. Як особистість Андрій Горак контрастував з вчорашніми трактористами, чи випускниками торгових технікумів, яких в умовах войовничого атеїзму радянська влада висували для дискредитації Православної церкви.

Владика відчував внутрішню відповідальність за духовний сан, а не гордовито ніжився від почестей. Завжди добре вдягнутий, охайний, дисциплінований у священничому служінні, свідомий спадковості кращих традицій Церкви. Він умів не лише здійснювати Літургію та служби, але й достойно, на рівних, підтримати розмову з секретарем обкому, а згодом і губернатором області, мером міста – вища світська освіта давала змогу бути нарівні з владоможцями.

Львів для митрополита Андрія був усім. Перейнятий від покійного митрополита Миколая (Юрика) ще довоєнний аристократизм галицької столиці надзвичайно глибоко увійшов у його душу. Почувався щирим галичанином любив мистецтво: класичну музику, малярство. Це давало нам підґрунття для жартів. Адже митрополит Андрій не приховував, що сприймав мене через призму земляцтва з Патріархом Філарета. «Ви ж його земляки, з Донбасу, ви його наперсник», – не раз багатозначно підкреслював владика. Я ж «віддячував» владиці оповідкам про хитрість і зрадливість галичан.

Пригадую, як під час однієї прогулянки Києвом, я висловився з обуренням про поведінку митрополита Донецького Іларіона (Шукала), з УПЦ МП. Якраз тоді з'явилися моїх два матеріали в газеті «Україна молода»: «Канонічна дуля» та «Канонічна дуля повертається», де йшлося про шовіністичну та хамську поведінку одіозного владики на ювілеї Києво-Печерської лаври (тоді митрополит Іларіон, біля Національної опери віруючим УПЦ Київського Патріархату тикав дулі з криком: «Вот вам автокефалія!»).

«Даремно, так про Іларіона. Насправді, він не такий поганий, як видається. Просто обставини так склалися. Він же служить серед ваших земляків, і це накладає відбиток. Він, до речі, з лемків і в душі автокефаліст, можливо, більший за будь-кого», – задумливо промовив владика. А потім щось пригадуючи, запитав: «А ви знаєте, хто його на єпископство рекомендував? Знайте, то був я». Мені раніше доводилося чути, що митрополита Львівського Андрія з УПЦ КП і митрополита Донецького Іларіона з УПЦ МП пов'язувала постать митрополита Миколая (Юрика), в якого свого часу обидва іподияконствували. Обидва були його учнями та вихованцями.

Мені випало лише одного разу зустрітися з владикою у Львові. В літку 2009 року, будучи у справах, зайшов у його резиденцію. Він виглядав утомленим. Відчувалося, що хвороба підточувала його. Митрополит і не приховував цього. Ми сиділи у його кабінеті, я розповідав київські політичні новини. «Боже, бідна та Юля, як вона з ранку до вечора б'ється, щоб хоч щось зробити у цій країні. А їй лише заважають. Я за неї молюся», – казав митрополит.

Не оминули ми церковні новини. Перед тим на московський патріарший престол обрали митрополита Кирила (Гундяєва). «О, це мій ректор. Дуже освічений і розумний. Згадаєте, буде активним патріархом», – зазначив високопреосвященніший. На це я зауважив, що активність патріарха Кирила буде спрямована насамперед проти Київського Патріархату, і тут наша Церква може відповісти лише більшою згуртованістю навколо свого предстоятеля – Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Владика Андрій цього не заперечив, але ще більше заглибився в себе.

Під кінець розмови, запросив на каву в трапезну. Це була остання наша зустріч...

Притаманними рисами митрополита Андрія були: його смирення та бажання зрозуміти кожного. Пригадую, я опинився в Патріаршій резиденції 26 жовтня 1997 року. Зайшов до синодальної зали Патріархії зразу після того, як відбувся Священний синод УПЦ КП, який вирішив прийняти до лона Церкви митрополита Петра (Петруся) – колишнього активного діяча УАПЦ і борця з Київським Патріархатом. Постать на той час досить одіозна, але заради єдності Православ'я його долучили в ієрархію Київського Патріархату. При цьому Синод вирішив, що митрополит Петро після нової хіротонії матиме титул митрополита Львівського і Яворівського.

У кінці зали, під вікном на диванчику сидів митрополит Андрій. Я підійшов до нього і почав говорити. Вочевидь, йому було неприємно, що в Київському Патріархаті з'явилися на одній львівській кафедрі два митрополити, з майже однаковими титулами: митрополит Львівський і Яворівський Петро (Петрусь), а також – митрополит Львівський і Сокальський Андрій (Горак). Ситуація навіть із точки зору канонічного права неоднозначна. Крім того, владика Андрій був заслуженим архієреєм, який вистояв під час греко-католицьких погромів, тихою сапою, без зайвого шуму та скандалів прихилив до себе багатьох священників єпархії та, по-суті, відновив православну галицьку єпархію. На початок 2003 року, за даними управління у справах релігій Львівської ОДА, УПЦ КП нараховувала уже 396 зі статусом і ще 53 – без статусу юридичної особи громад, вийшовши на друге місце після УГКЦ за впливовістю. Як було йому слухати про людину, яка завжди працювала лише на деструкцію. Хоч владика Андрій був не в захоплені від такого рішення, але навіть словом, чи натяком не показав цього.

Таку особистість, як митрополит Андрій (Горак), треба розглядати на тлі релігійного життя. Він був архієреєм, коли Київський Патріархат переживав своє становлення, утвердження, коли доводилося шукати компроміси і з греко-католиками, і автокефалами (Димитрія Яреми). Його роль у зміцненні Київського Патріархату важко переоцінити – про це найкраще свідчать опоненти нашої національної Церкви.

Для прикладу процитуємо уривок із книги автора, який, м'яко кажучи, не є симпатиком УПЦ Київського патріархату.

«Посиленню Філарета значно сприяв перехід до УПЦ КП в липні 1992 р. єпископа Львівського і Дрогобицького Андрія (Горака). Він передав у відання УПЦ КП кафедральний Покровський собор у Львові, приміщення єпархіального управління і все майно єпархії, включаючи ризницю, архів, автопарк і інше. Після зради єпископа Андрія стан православних на Львівщині воістину набув справжньої драматичності. У Львові залишався лише один православний храм, а в області – близько 30 громад, багато з яких приховували свою приналежність до канонічної Української православної церкви»7, – пише відомий в Московській патріархії дослідник новітньої церковної історії Всеволод Петрушко.

Попри те, що митрополит Андрій мав характер спокійний і толерантний і, по-суті, був людиною компромісу, він завжди був українцем і відстоював ідею автокефалії. Нині уже покійний митрополит Полтавський і Кременчуцький Феодосій (Дикун) з УПЦ МП навіть писав, що владика Андрій був серед ініціаторів набуття УПЦ автокефального статусу. «У 1990 році, коли я був на Івано-Франківській кафедрі, коли уніати добивали нашу Православну Церкву, ми тоді разом із єпископом Тернопільський Лазарем і єпископом Львівським Андрієм звернулися до Філарета, аби він просив у Москви автокефалію для нашої Церкви, бо тільки в такий спосіб можна було врятувати Православ'я»8, – свідчив митрополит Феодосій.

Оцінки в цих висновках досить поверхові, але достеменно відомо, що тодішній єпископ Львівський і Дрогобицький Андрій був членом президії історичного Собору Української Православної Церкви, який відбувся 1-3 листопада 1991 року у Києво-Печерській Свято-Успенській Лаврі, та активно підтримав курс тодішнього Предстоятеля УПЦ, митрополита Київського і всієї України Блаженнійшого Філарета на незалежність Церкви. Нагадаємо, що цей собор ще єдиної тоді УПЦ постановив звернутися до «Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ та єпископату Руської Православної Церкви з проханням дарувати Українській Православній Церкві повну канонічну самостійність, тобто автокефалію»9.

Дозволимо собі ще раз процитувати опонентів Київського Патріархату. І знову ж таки вони дають, хоч і суб'єктивну, але важливу для нас характеристику владиці Андрію та випукло окреслюють значення його переходу до УПЦ КП.

«Андрій (Горак) з перших днів служіння в Покровському соборі припинив поминання за богослужінням імені Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ. Різко націоналістичні настрої Андрія визначилися 1991 р., коли після отримання Української державної незалежності він став одним із найактивніших прихильників курсу митр. Філарета (Денисенка) на надання Українській Православній Церкві автокефалії, що проявилося на Архієрейському Соборі РПЦ 31 березня – 5 квітня 1992 р., де Андрій не тільки відстоював сепаратистську лінію колишнього митр. Філарета, але й намагався захистити останнього, коли було порушене питання про недостойну поведінку першоієрарха УПЦ. Разом із деякими архієреями Андрій заявив, що це внутрішня справа укр. єпископату і вона не може бути предметом для обговорення на Архієрейському Соборі РПЦ через те, що УПЦ з 1990 р. має право самостійно вирішувати питання свого внутрішнього життя»10, – йдеться в статті, присвяченій Андрію (Гораку) в багатотомній «Православной энциклопедии», яку видає Московська Патріархія.

Ідеологи Московського Патріархату схильні перебільшувати роль особистості в історії національно-визвольних змагань. Вони свідомо упосліджують столітню боротьбі нашої нації за автокефалію Православної церкви до інтриг окремих постатей: Мазепи, Петлюри, чи то тепер – патріарха Філарета. Зрозуміло, що владика Андрій лише став на чолі мільйонів віруючих Галичини, які прагнули та прагнуть мати єдину помісну Українську православну церкву. Для них Київський Патріархат є рідною Церквою. Вони, попри потужне фінансування Москви та рядження на місцевому рівні у національні строї московських батюшок, не пішли та не підуть до УПЦ Московського Патріархату. Бо це чужа для нашого народу церква, як писав ще Тарас Шевченко – «церква-домовина».

Не можемо оминути і болючої теми – ніби то промосковських симпатій митрополита Андрія. Про це Москва цинічно натякала, відверто поширювала дезинформацію, а після смерті владики зважилася оббрехати його.

«Митрополит Львівський і Сокальський, секретар Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату Андрій (Горак) за життя хотів перейти в УПЦ Московського патріархату. Про це в коментарі інформаційній агенції УНІАН заявив голова Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського патріархату Російської православної церкви митрополит Волоколамський Іларіон (Алфєєв). «Я особисто його знав і неодноразово з ним спілкувався – двічі з ним зустрічався і багато разів спілкувався телефоном. Це була людина, у якої було тверде, багаторічне бажання возз'єднатися з Церквою. Коли ми з ним зустрічалися, він мені говорив буквально таке «Я щодня себе кляну за те, що я пішов у розкол»11, – захлинаючись розповідав молодий і амбітний митрополит Іларіон журналістам. Інформаційна булька мала вибухнути та вразити УПЦ КП. Ця єпископська сенсація мала захитати архієреїв, духовенство та віруючих Київського патріархату. Не вийшло! Замість інформаційної бомби владика Іларіон породив пшик.

Чи правда, що митрополит Андрій хотів полишити Київський Патріархат і перейти в Московський? – таке запитання часто звучить від людей, які особисто не знали владику. На це відповідати нині легко і надзвичайно важко. Легко тому, що можна сказати просто – якщо б хотів, то перейшов. А про те, що діялося в душі владики, про його думки і наміри може судити лише один Серцевидець Господь. Ми ж маємо неспростовний факт: попри різні чутки, владика залишився вірним рідній Церкві, не перейшов ні до Московського Патріархату, ні до іншої конфесії. Не сталося цього, коли святкували 1020-річчя Хрещення Руси-України, ні коли в Україну приїздив двічі Московський патріарх Кирил (Гундяєв).

Пам'ятаю, як я, легковірний, телефонував владиці, почувши вперше про те, що ніби то владика переходить до Москви. «Невже, владико, плануєте таке? Невже підете у Московський Патріархат? Зруйнуєте єдність нашої Церкви?», – запитав. «Хто вам таке дурне сказав? Не вірте! Нікуди не йду, був і залишаюся в Київському Патріархаті», – була відповідь високопреосвященнійшого митрополита.

Отже, темні сили з Півночі, всі ці балашови та алфєєви, з кирилового благословіння, видавали та видають бажане за дійсне. То смакують марення про те, що митрополит Андрій посварений з Патріархом Філаретом, то тішаться, мовляв, львівський владика переходить у «канонічну» Російську православну церкву, то цмокали над тим, ніби він хотів померти в московському Свято-Даниловому монастирі. Їхня нелюдська, просто сатанинська суть, проявилася в тому, що вони мали намір позбиткуватися навіть над тілом покійного митрополита – забрати з Покровського кафедрального Львова, де служив владика, та відспівати у московському храмі, але не як митрополита, а як простого монаха (відповідно до рішення синоду УПЦ МП від 14 липня 1992 року). Важко відповісти, чого тут більше – блюзнірства чи елементарної помсти.

Гідну відповідь усім тим, хто навіть після смерті намагається спекулювати на імені митрополита Андрія, на догоду імперіалістичним інтересам Москви, дав Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. «Від імені померлих заяви робити легко, бо вони не можуть заперечити. Я добре знаю, що Московський Патріархат тривалий час намагався схилити владику Андрія відійти від нашої ієрархії та повернутися до Російської Церкви. Однак, незважаючи на усі зусилля, цього не сталося. І митрополит Андрій був і залишився вірним Київському Патріархату. Тому коли тепер такі заяви лунають, то вони йдуть від розпачу та безсилля, що хотіли схилити владику на свій бік, але не вдалося. Тому Московська церква намагається свої недобрі та невдалі спроби використати на власну користь, будь-якою ціною, нехтуючи навіть смертю митрополита Андрія. Але успіху не буде, бо як владика Андрій залишився у лоні своєї Церкви Київського Патріархату, так і інші архієреї, священики та віруючі дотримуватимуться своїх церковних поглядів»12, – сказав Святійший Патріарх Філарет.

Тепер зрозуміло, що спекуляції навколо владики Андрія найперше були потрібні Москві та «активному» патріархові Кирилу, який хотів зовнішніми ефектами (а не внутрішньою духовністю) вславити початок свого патріаршества, за чужий, – український, – рахунок підняти власний, не такий і великий авторитет у Росії. Вочевидь, що за церковним життям в Україні стежить ціла армія: російських спецслужб, ідеологів із Московської патріархії, щедро проплачуваних агентів. Їхня мета одна – зруйнувати Київський патріархат, як основу духовної незалежності української нації, кинути його під ноги маразматичного «Русского міра».

«Але не буває диму без вогню», – кажуть одні. «Видно справді зустрічався, вів перемовини з московськими панотцями», – кажуть інші. Справді, владика Андрій, як вихованець Ленінградської духовної школи, мав багато друзів у Московському патріархаті. Як кожна нормальна людина, по-християнськи любив своїх співбратів. Зрештою, це була його молодість. Не виключено, він не переривав контакти ще й тому, що не хотів відкидати тих, хто поки що ще служить в МП. Адже всі ми віримо, що рано чи пізно в Україні Православ'я об'єднається, постане єдина помісна Українська православна церква. А в Московському Патріархаті – принаймні 40 відсотків тих, які хочуть, щоб УПЦ мала автокефальний статус. Але залякані розправою з Патріархом Філаретом, мовчать, як колись замовкли колишні соратники Мазепи після звірячої Батуринської різанини, влаштованої Меншиковим.

Завдання кожного з нас, вірних УПЦ Київського Патріархату, ставитися до братів наших, у Московському Патріархатові сущих, із християнською любов'ю, намагатися допомогти позбавитися рабського страху, відвернути від чужих престолів і та запалити їхні душі служінням рідній Церкві та українському народові. Це можна зробити лише через любов і діалог.

Митрополит Андрій, попри чутки, які так наполегливо поширювали його недоброзичливці, не покрив себе ганьбою зради, залишився вірним словам, сказаним ним же з нагоди власного 60-річчя (1 березня 2006 року). «Скільки Господь буде давати мені сили, — я буду віддано працювати для розбудови нашої помісної Церкви, Київського Патріархату, перебуваючи у послухові Святійшому Патріархові Філарету»13, – запевнив він львівську громаду.

Отож, головний висновок, який можемо зробити з життя владики Андрія, це те, що вірність рідній Церкві, народові є найвищим благом. Служіння Київському Патріархатові, – правдивій Церкві нашого народу, – зробило митрополита Андрія визначною особистістю сучасного релігійного і національного відродження.

Владика Андрій був і залишився у пам'яті тисяч і тисяч людей, і не тільки тих, хто приходив на його служби чи спілкувався з ним – великим архієреєм, щирим українцем і справжнім львів'янином.

 

1. Патріарх Філарет (Денисенко). Послання, проповіді. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2001. – Т.1. – С. 427.
2. Наречення і хіротонія архімандрита Андрія Горака на єпископа Львівського і Дрогобицького // Православний вісник.: Видання екзарха всієї України, митрополита Київського і галицького. – № 7, липень 1990. – С. 16.
3. Заявление Вселенского Патриарха Димитрия І // Украинский православный вестник. – № 8 (сентябрь-октябрь) 1990 г.
4. Телеграмма Патриарха Московского и всея Руси Алексия ІІ Его Святейшеству Иоанну Павлу ІІ, Папе Римскому // Украинский православный вестник. – № 8, сентябрь-октябрь 1990 г.
5. Патріарх Філарет (Денисенко). Послання, проповіді. – К.: Видавничий відділ УПЦ КП, 2001. – Т.1. – С. 427-428.
6. Наречення і хіротонія архімандрита Андрія Горака на єпископа Львівського і Дрогобицького // Православний вісник.: Видання екзарха всієї України, митрополита Київського і галицького. – № 7, липень 1990. – С. 16.
7. Петрушко В.И. О попытках создания Киевского патриархата украинскими униатами и расскольниками-автокефалистами в ХХ в. – М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2008. – С. 318-319.
8. Феодосій, митрополит Полтавський і Кременчуцький. На захист Православної Церкви від Філаретівського розколу. – Житомир, 1997. – С. 8.
9. Див.: Собор Української Православної Церкви. 1-3 листопада 1991 р. – К.: Видання УПЦ, 1992. – С. 34.
10. http://www.pravenc.ru/text/115244.html
11. http://www.unian.net/ukr/news/news-388415.html
12. http://www.cerkva.info/uk/intervju/695-int-galinfo.html
13. http://gazeta.ua/articles/lviv-newspaper/105092

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини