Митрополит Елпідофор (Вселенський Патріархат) - про соборність, автокефалію та інші питання
30 травня 2018
Опублікував протоієрей Олександр Шмуригін
Ruhbanokulu

Наступний Святий і Великий Собор: порядок денний - питання

Високопреосвященний ЕЛПІДОФОР (Ламбрініадіс), Митрополит Бурси, доцент

Виступ на 8-й Міжнародній православній богословській конференції

Прослухавши так багато чудових презентацій від ієрархів та професорів, які до того ж всі є видатними богословами, і які презентували і ретельно проаналізували роботу і тексти Святого і Великого Собору Православної Церкви, що відбувся на острові Кріт в 2016 році, я наважуся заглянути в майбутнє, очікуючи наступного соборного вираження нашої Церкви.

Інші доповідачі вже надали посилання на короткий аналіз особливостей Святого і Великого Собору, а також вказували спосіб, у який Церква могла б застосувати значний досвід цієї визначної події в нещодавній історії Східної Православної Церкви.

Нині, коли минуло два роки після завершення роботи Собору, стало набагато простіше інтерпретувати події, що мали місце до Собору, під час Собору і після нього. Дійсно, деякі вчинки, а також вибір певних Церков будь-хто легко може зараз розтлумачити, оскільки вони стали більш зрозумілими у світлі їхнього ставлення, способу участі або відсутності.

Відтепер набагато простіше зрозуміти причини, чому заперечення з певних питань були висловлені в останній момент. Цікаво, однак, що ці питання були або узгоджені на всеправославному рівні десятиліття тому в контексті підготовчих процесів, або були загальноприйнятою практикою в Православній Церкві.

Якщо ми уважніше прослідкуємо за змінами, яких зазнав порядок денний, то побачимо, що його формулювання розпочалося на початку ХХ століття і продовжувалося до 2016 року. Якщо спочатку порядок денний містив ключові питання, які хвилювали Церкву та світ в цілому, а саме богословські питання, а також питання пастирської опіки, у процесі їх було вилучено одне за одним, поки не залишилося лише шість питань, на яких засновуються тексти Святого і Великого Собору.

Дозвольте мені лише нагадати вам про деякі питання, вилучені з порядку денного:
а) питання спільного календаря,
б) шлюб священиків та дияконів після посвячення,
в) другий шлюб овдовілих священиків,
г) вікові обмеження для єпископів,
д) світський одяг священиків,
е) запровадження єдиного способу приєднання іншославних до Православної Церкви,
є) укладення та оприлюднення загальноприйнятого Православного сповідання віри,
ж) перерозподіл читань у циклі церковних богослужінь,
з) пристосування церковних правил щодо посту до сучасних вимог і умов,
і) розподіл освяченого єлею для помазання,
к) збереження положень Томосів про заснування помісних автокефальних та автономних Церков,
л) процес канонізації в Православній Церкві,
м) евтаназія,
н) кремація,
o) повноцінна участь мирян у церковному богослужінні,
п) автокефалія і спосіб її проголошення,
р) Диптихи Православної Церкви.
Дозвольте мені додатково зазначити деякі з поступок, до яких Вселенський Патріархат повинен був вдатися для забезпечення співпраці та згоди окремих Церков у процесі підготовки та скликання Святого і Великого Собору.
1) Всі питання, які систематично викликали суперечки, були вилучені з порядку денного. Проте, це були найважливіші та найфундаментальніші питання, як це можна побачити, звернувшись до наведеного вище переліку.
2) Інші питання порядку денного, настільки ж фундаментальні, повинні були зазнати змін як за формою, так і за змістом. По суті, хоча вони і залишилися, вони були пом’якшені за змістом та не слугували первісній меті, з якою їх було включено, наприклад, питання посту.
3) Автономні Церкви були виключені з передсоборного процесу.
4) Місце скликання довелось перенести з Константинополя до Криту після вимог, що надходили з певних Церков, які врешті решт були відсутніми!
5) Сумнівне з точки зору канонічності зобов'язання приймати рішення на основі одностайності.
6) Після чіткого запиту з боку певної Церкви, сидіння на місці зустрічі довелось перебудувати таким чином, щоб місце Голови не було надмірно помітним.
7) Вселенський Патріархат відклав розгляд найважливіших питань, що хвилювали Православну Церкву протягом десятиліть, щоб не провокувати незадоволення деяких Помісних Церков.

Втім, Собор відбувся. Незважаючи на всі поступки, незважаючи на перешкоди, що часто виникали в останню хвилину, незважаючи на несподівані вимоги.

Деякі Церкви не брали участі, відмовившись від власних зобов’язань буквально в останню хвилину, хоча вони втручалися у всі аспекти підготовчого періоду стосовно деяких текстів, що залишилися на порядку денному. Очевидно, що причини їх відсутності не носили церковного, богословського або канонічного характеру.

Я зазначав, що вони мали заперечення проти деяких текстів. Заперечення з окремих питань у соборному процесі ніколи не було у східній православній церковній традиції канонічно обґрунтованою причиною для утримання від участі в соборі – як вселенського, так і місцевого значення. Коли Церква проводить соборні зустрічі, закликаючи перед початком наставництва Святого Духа, вона виносить і приймає одностайно або більшістю голосів рішення, що остаточно визнаються повнотою Церкви. Хіба не так все відбувалося на острові Крит? Пункти попередньо узгоджених текстів, які були змінені під час зустрічі отців Святого і Великого Собору, керованої Святим Духом, були численні. Отже, заперечення щодо підготовчих текстів не є церковною причиною не відвідувати Собор, метою якого є прийняття позиції щодо цих текстів та їх офіційне доопрацювання. Таким чином, відсутність Грузинської і Болгарської Церковна Соборі не може бути виправдана з канонічної точки зору, скоріше вони були відсутні через низку зовнішніх та світських причин. Незважаючи на те, що Грецька і Сербська Церкви також висловлювали незадоволення щодо деяких пунктів підготовчих текстів, вони, тим не менш, брали участь у Соборі та, відповідно до церковної традиції, висловлювали свої погляди протягом нього. Багато з їхніх пропозицій було прийнято на всеправославному рівні і зараз вони є свідченням їхнього внеску.

Представники Антіохійської Церкви давно зазначали, що, на їх думку, юрисдикційні суперечки з Єрусалимською Церквою мають фундаментальне значення. Вони неодноразово просили Вселенського Патріарха втрутитися. Його Всесвятість запропонував, як мінімум, дві ініціативи, щоб вирішити питання; на жаль, вони не мали успіху, звичайно, не через його дії, а скоріше через непоступливу позицію учасників. Проте,Патріарх Варфоломій не міг і не мав права пов’язувати скликання та проведення Святого і Великого Собору, який готувався протягом десятиліть, з розвитком двосторонньої суперечки, за яку повнота православ'я не несе відповідальності. З огляду на це, я шанобливо вважаю, що наполегливість, яку продемонстрував стародавній Антіохійський Патріархат, була несвоєчасною. Вирішення суперечки з Єрусалимською Церквою було умовою його участі у великій та історичній події в житті Церкви. Я пам’ятаю, що Вселенський Патріарх під час свого останнього спілкування з Патріархом Антіохії, яке відбулося перед Собором в травні 2016 року, наполягав на тому, що залишилось замало часу для сприятливого вирішення проблеми Катару. 

Крім того, він зобов'язався знову розглянути цю проблему відразу після завершення роботи Собору, в той же час він закликав його не уникати участі у цій великій для Церкви події. Патріарх Антіохії навіть не погодився на зобов’язання, яке взяв Вселенський Патріарх. Я переконаний, що тепер, через два роки після завершення роботи Собору, поважні святі ієрархи Антіохійського престолу продемонструють більш спокійний та чіткий спосіб мислення, оскільки мають можливість переоцінити своє тодішнє гаряче рішення. Проте після аналізу геостратегічного балансу сил, здійсненого професором Єлизаветою Продрому, я не можу протистояти спокусі згадати про міцний політичний, військовий, фінансовий та енергетичний зв’язок між Дамаском та Москвою у якості чинника, що впливає на позицію Антіохийської Церкви. Випадок Антіохійського Патріархату може бути єдиним випадком невідвідування, щодо якого ми можемо проявити розуміння, особливо з урахуванням усіх вищезгаданих причин.

Найбільш незрозумілою, особливо з еклезіологічної та канонічної точки зору, була відсутність московської Церкви. Вона останньою оголосила, що утримується від участі. Це тим більш було незрозумілим - знову з еклезіологічної точки зору – оскільки Предстоятель Церкви Блаженнійший Патріарх Кирил під час зібрання Предстоятелів у Женеві в січні 2016 року заявив, що участь усіх Церков не вважається необхідною вимогою для скликання і проведення Святого і Великого Собору. Отже, оскільки немає церковного та канонічного пояснення, дослідник повинен лише вдаватися до пошуку світських і недотичних до церковних канонів причин скасування її участі. Ці причини можуть не бути канонічними, проте вони очікувані та мають просте пояснення.

Тому було очевидно, що цей процес використовувався деякими Церквами, щоб:
- розмити та послабити зміст порядку денного,
- блокувати скликання Собору в останні хвилини, і
- скомпрометувати авторитет його рішень.

Проте авторитет Собору не оцінюється ні за його тематичним діапазоном, ні за кількістю осіб та Церков, що беруть участь. Скоріше, він оцінюється з точки зору присутності і подиху Святого Духа, а також вірності вірі отців, святим канонам та священній церковній традиції (переданню).

Все наведене було оцінкою шляху до Святого та Великого Собору і було згадано, щоб полегшити планування та організацію наступного собору, уникнувши помилок, яких було припущено, та, можливо, щоб покращити методи, які були застосовані в процесі його підготовки та фактичної реалізації.

Але дозвольте мені надати додаткові роз’яснення для моментів, які було залишено без уваги.

Собор, будь-який Собор скликається його Головою у той час, в тому місці і з таким порядком денним, які він вважає за доцільні. Цей закон, як відомо, датується епохою святителя Фотія і діє надалі, з того моменту, як Патріарх Константинопольський, який мав першість честі, був призначений завідувати організацією цього головного вираження  соборної думки без будь-якої світської допомоги.

Втім, Вселенський Патріархат ніколи не діяв таким чином.

Керуючись здоровим духом православної соборності, і, в той самий час, беручи до уваги той факт, що протягом дуже довгого часу на всеправославному рівні була відсутня будь-яка форма соборного досвіду, Вселенський Патріархат розпочав підготовчий процес у тісному співробітництві, у співпраці з іншими Православними Церквами-сестрами.

Однак в цьому процесі він брав участь не лише у визначенні тематичного діапазону Собору, але й у його підготовці. Він погодився, що його стародавні прерогативи, які були надані Константинопольському престолу рішеннями Вселенських Соборів і застосовувались в канонічній практиці та устрої Православної Церкви, будуть пунктами обговорення в порядку денному.

Один з прикладів цього – спосіб надання автокефалії. Ті самі Церкви, яким було надано автокефалію, а деякі з них також отримали статус патріархатів від Вселенського Патріархату, саме вони дали невірне тлумачення цьому питанню в порядку денному, і вважали, що мають право ставити під сумнів як практику, так і устрій, яким вони по суті зобов’язані своїм канонічним статусом та церковним існуванням. Тобто, вони вважають, що обговорення певних питань є нагодою заперечувати або навіть релятивізувати прерогативи Вселенського Патріархату, вимагаючи певної ролі та певної форми участі інших предстоятелів. Таким чином, ми досягли певного моменту, коли обговорювалось спільне рішення предстоятелів про надання автокефалії. Врешті решт, Вселенський Патріархат відкликав це питання з порядку денного і повернувся до слідування встановленій святій традиції. Метою Вселенських Соборів є не ведення перемовин на підставі амбіцій стосовно канонічного устрою, але опис, засвідчення та збереження вже встановленого і дотримуваного канонічного устрою. Така ментальність прослідковується в усіх рішеннях Вселенських Соборів,особливо якщо йдеться про канонічні прерогативи Константинополя, які не можуть бути предметом перемовин або торгу. За необхідності, обговорення цих прерогатив відбувається лише відповідно до соборних традицій Церкви і з єдиною метою продемонструвати шанобливе ставлення та запропонувати й надалі дотримуватися стародавньої практики та устрою.

Іншим прикладом є питання про Диптихи. Під час підготовчих обговорень було зазначено, що критерії деяких Церков не були ні церковними, ні канонічними, а скоріше, були продиктовані доцільністю, невластивою для церковної традиції. Саме з таких причин питання були вилучені з порядку денного.

Будь ласка, дозвольте мені на цьому етапі поставити  досить логічне, на мою скромну думку, запитання: чому необхідна така тривала та ретельна підготовка до скликання Собору навіть такого значення? Чому все повинно бути заздалегідь добре організоване? Чому тексти потрібно повністю узгодити? Чому ці питання потрібно попередньо визначити? Чи не скликається Собор у Святому Дусі? Хіба ми не віримо, що там де двоє або троє збираються разом в ім’я Господа, Він перебуває серед них? Чи втратили ми довіру до наставництва Святого Духа? Собор приймає рішення в Святому Дусі; він не є місцем для одностайного затвердження підготовлених текстів та рішень.

Ці питання не мають простої відповіді. Дозвольте мені лише висловити деякі думки, які допоможуть внести певність або слугуватимуть підставою конструктивного діалогу. Епоха, у яку розпочалася систематична підготовка до Святого і Великого Собору, вважається періодом західного впливу у вигляді скликання конференцій, симпозіумів та міжнародних колоквіумів. Цей спосіб завжди передбачає ретельну підготовку та укладення текстів, енциклік, послань, які мають бути затверджені.

Всі ці риси непритаманні соборній традиції Сходу, і, крім того, не знаходять підтвердження в історії Вселенських Соборів. Кульмінаційним моментом цього західного впливу та культури, якщо можна так сказати, при проведенні різних зустрічей – це розробка Положення про скликання все православних передсоборних нарад, а також навіть Постанови про Святий і Великий Собор, що також є абсолютно невластивим для нашої традиції. Проте, всі ці нові елементи можна пояснити в контексті сучасного менталітету, тривалої відсутності соборного досвіду на всеправославному рівні, відсутності довіри між Церквами, що також може пояснюватися аналогічними причинами.

Тим не менш, в майбутньому ми повинні й надалі висвітлювати характер соборних процесів і приділяти менше уваги інституційності та ретельності, таким чином ми надаємо більше простору і демонструємо більшу віру в Святого Духа.

Завершуючи на цьому етапі аналіз досвіду підготовки Святого і Великого Собору, я наважусь перейти до деяких пропозицій щодо наступного всеправославного соборного вираження Церкви, спираючись на все вищезгадане.

Я хотів би почати з назви. Церква не наважилася назвати Собор на Криті Вселенським. Не тому, що він не був вселенським по суті, а тому, що: а) в рамках підготовчого періоду були встановлені обмеження на визначену термінологію, б) минуло багато часу після останніх Вселенських Соборів, і отже, деякі сумніви щодо такого сміливого рішення були очевидними.

Однак ми повинні скликати майбутній Собор, маючи на думці, що він буде Вселенським Собором Єдиної, Святої, Соборної та Апостольської Церкви. І він таким буде насправді, незважаючи на погляди, висловлювані деякими теологами, навіть видатними, що після розділення з Римською Церквою Вселенського Собору бути не може. Церква завжди мала справу з розколами, однак вони ніколи не торкалися її еклезіологічного та соборного самоусвідомлення, а також не зменшували її вселенського характеру.

Подібним же чином виникає потреба, щоб наступний Вселенський Собор, як він буде іменуватися, визнав і додав до складу Вселенських Соборів не тільки Константинопольський Собор часів святителя Фотія (879/880), але також і собор на захист ісихастів 1341 року (у якому записи засідань 1347 і 1351 років будуть додані до записів 1341 року), оскільки їхні рішення були записані та закріпились у церковному житті на всеправославному рівні.

Особа, яка скликає собор, не може бути ніким іншим, ніж Патріархом Константинопольським, який несе послух першоієрарха в Церкві. Його першість була встановлена не тільки рішеннями Вселенських Соборів, але і багатовіковою традицією, практикою та устроєм Церкви, оскільки вони збереглися незмінними і не мали жодних винятків до нашого часу. Дійсно, оскільки було доведено, що навіть несекулярні причини скликання Собору у віддаленні від престолу першоієрарха не сприяють його проведенню або участі Святих Церков Божих, такий Собор повинен відбуватися в Константинополі.

Константинопольський патріарх запрошує до участі Помісні Церкви, не оминаючи автономних, оскільки це вважалося за доцільне і він мав чинити так у минулому. Під час Собору Церкви можуть голосувати, але слід застосовувати канонічну традицію прийняття рішень більшістю голосів, голос меншості має підкоритися більшості, а меншість не має права відмовитися від підписання рішень, не кажучи вже про право відмовитися від їх виконання. Доречи, чи не так це відбувається на соборах Помісних Церков? Жоден із представників меншості не може ставити під сумнів авторитет прийнятого соборного рішення. Той, хто йде подібним шляхом, зазвичай наводить виняткові історичні події та аналогічні приклади відмов. Проте, зрозуміло, що така відмова приховує інші погляди, інтереси та порядок денний.

Прагнення до координації та попереднього узгодження між Православними Церквами не дає права зволікати з проведенням Собору або намагатись об’явити його таким, що не відбувся. Добра воля Голови Собору та Першоієрарха Вселенської Церкви, яка полягає в тому, щоб заручитись найбільшою можливою згодою з метою збереження єдності, не повинна стати об’єктом маніпулювання з метою досягнення зовнішніх цілей.

Саме тому, що у нас є досвід підготовки Святого та Великого Собору, ми часто бачили, що цей процес тримав у заручниках всю Церкву внаслідок нав’язування рішень та вирішення двосторонніх суперечок.

Обговорення питань, які вже є вирішеними у світлі положень Вселенських Соборів, таких як устрій і канонічні географічні кордони Церков, жодним чином не може призвести до їх перегляду або скасування. Так було на кожному Вселенському Соборі, так само має бути на майбутньому соборі. Ми повинні лише підтвердити рішення та свідчення святих отців, щоб проявилися безперервність і тяглість у православній традиції та богослов’ї.

Тим не менше, оскільки ми не можемо не звернути уваги на проблеми, що виникають, ми повинні:

- Врегулювати за допомогою рішень на всеправославному рівні випадки суперечок між Церквами щодо територіальної юрисдикції, як, наприклад, райони Катару та Бессарабії. Ці суперечки виникли через модифікації кордонів або зміни назв географічних районів з плином часу.
- Визнати, що наявне тимчасове вирішення питання православної діаспори по суті є не більш ніж визнанням: а) нашої неспроможності прийняти практичну реалізацію еклезіологічних критеріїв (28-й канон Четвертого Вселенського Собору) і б) нашої прихильності секулярній доцільності.
- Перейти до оцінювання офіційних богословських діалогів Православної Церкви з іншими Церквами до нашого часу, щоб розробити належні директиви, прийняти відповідні рішення та взяти на себе відповідальність за них на цьому соборному рівні.
- Переоцінити використання терміну «єретик», щоб відрізняти його від позначення християнина іншославного сповідання чи представник розколу того самого віросповідання. Це допоможе нам краще зрозуміти не лише букву, але і дух святих канонів та практику Церкви.
- Також, ми повинні прийняти офіційну всеправославну позицію стосовно питання про рукоположення жінок та прояснити наші погляди на традицію висвячення жінок у дияконіси.

Нарешті, питання, яке не було вирішене і яке має бути врегульоване рішенням Вселенського Собору, – це підтвердження статусу Автокефальних Церков, який вони отримали за допомогою канонічних актів Константинопольської Церкви. Відомо, що всі юрисдикційні положення давніх Патріархатів і Церкви Кіпру були підтверджені рішеннями Вселенських Соборів, і їх не можна піддавати сумніву або змінювати. Ці положення не були до кінця врегульовані для таких Церков, як Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Грецька, Польська, Албанська Православні Церкви, Православна Церква Чеських земель і Словаччини.

І на завершення своєї презентації, я хотів би відзначити пропозицію Блаженнішого Даніїла, Патріарха Румунії, про необхідність частого або регулярного скликання Собору Православної Церкви такого характеру чи масштабу. В нашій Церкві існує дійсно величезна потреба розглядати найважливіші проблеми, які турбують наших вірних і які становлять значні виклики для нашого богослів’я, тлумачення нашої віри, в той самий час ми формулюємо еклезіологічний і соборний дискурс, наприклад, стосовно біотичних дилем. Хоча в церковній традиції немає свідчень про регулярне скликання соборів, і така практика тягне за собою небезпеку перетворити їх у певну рутину, але Синаксіс Предстоятелів Православних Церков, який Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій успішно спланував і реалізував, керуючись божественним натхненням, міг би стати новим способом всеправославного соборного вираження.

Навіть незважаючи на те, що політична та інша доцільність, секуляризація та людські слабкості спричиняли затримку Святого і Великого Собору протягом багатьох десятиліть, навіть якщо неправославне планування та перешкоди зробили його проведення чимось на кшталт Гордієва вузла, Господь показав милість Своєї Церкві, пославши церковного Олександра Великого, котрий, скориставшись списом свого духа, не просто розрубав цей вузол, а й відсік всі ускладнення, відкривши не лише шлях до цього Собору, але й  шлях у майбутнє всеправославної соборної традиції.

Дякую за ваше терпіння.

За матеріалами ΘΕΟΛΟΓΙΚΑ ΔΡΩΜΕΝΑ

Теги:статті
B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини