Митрополит Львівський і Сокальський Димитрій: «Найбільша реформа у Церкві – це жити за Євангелієм»
04 березня 2019
Опублікував протоієрей Олександр Шмуригін
1

2018-ий завершився приємною звісткою — Об’єднавчим Собором Православної Церкви в Україні. Вже у січні українському православному духовенству було надано Томос про автокефалію, а у лютому відбулася інтронізація Предстоятеля — Митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Епіфанія. Отож розпочався новий виток творення помісної Церкви, попереду — зміни в адміністративному устрої, переформатування у кадровій системі, нові орієнтири на діалог і співпрацю. Про виклики перед українським православ’ям, рішення Церкви та маніпуляції в інформаційному просторі ми продовжуємо говорити  з Митрополитом Львівським і Сокальським Димитрієм (Рудюком) у другій частині нашої розмови. 

Владико, вже після Об’єднавчого Собору з’явилася інформація про зустріч Митрополита     Епіфанія та Блаженнішого Святослава. У медіа почали говорити не лише про діалог між Церквами, але про можливе з’єднання?

Я думаю, що ця перспектива є неможливою з точки зору аспектів богослів’я. Про це потрібно відкрито говорити, бо не всі правильно це розуміють. Наприклад, інтелігенція розуміє, що ПЦУ і УГКЦ – це дві однакові Церкви, тому їх треба єднати. Але часто забуваємо про два різних віровчення. І це, на мій погляд, не проблема України, а проблема вселенського християнства – чи буде єднання між західним і східним християнством? Дехто хоче насадити нам месіанську екуменічну місію. Нещодавно вивчав творчість Мелетія Смотрицького, особливо останні роки його життя, коли він перейшов до унійної Церкви. У цей же час відбувалися потуги митрополита унійної Церкви Вельямина Рутського і митрополита Православної Церкви Петра Могили щодо об’єднання Русі з Руссю. Яку модель запропонував Мелетій Смотрицький? Це був формат Патріархату, який визнаватиме Папу. І так щораз коли б ми виходили на рівень вселенськості, поставало питання, куди йти? Ми постали б на роздоріжжі – якщо ми прямуємо до Вселенського Патріарха, не можемо визнавати Папу; якщо до Риму – навпаки. У цьому – ключова проблема. Її мало хто розуміє, як тоді, так і сьогодні. Тому, коли говоримо про це, можливо, варто не починати розмову із Патріархатів, а з найменшого. Я пропоную таку модель – ми для початку зійдемося, маючи на увазі православних і греко-католиків, сядемо за стіл і спільно уніфікуємо текст Літургії Йоана Золотоустого, звичайно, поки не рухаючи «Символу віри». Але всі інші слова – були схожими. Не так, щоб у православних було: «Премудрість, будьмо уважні», а у греко-католиків «Премудрість, прости». Щоб ми зійшлися на одному тексті, і це вже буде величезне досягнення. Якщо знову-таки звертатись до богословських аспектів, ми не можемо послуговуватись, до прикладу, моделлю Вірменської Церкви, яка належить до давньосхідних спільнот, не визнаючи папи та інших патріархів. Якщо ж Українські Церкви мають зійтися і не визнавати ні Папи, ні Вселенського Патріарха? То це буде якась відмінна Церква, а такого не може бути. Або ми православні, або ми католики. Те, що ми не можемо бути спільними у богословському вимірі, не можемо зійтися навколо чаші, не означає, що ми не можемо вести діалог і розвивати разом напрямки соціального служіння, напрацьовувати деякі аспекти обрядових традицій, тощо.

Безумовно, що такі думки про єдність з’являються через те, що зараз в українському суспільстві є сформований імідж Блаженнішого Епіфанія – молодого й енергійного Митрополита, від якого чимало очікують. Тому кредит довіри надто високий…

Не треба також забувати, що перед Владикою є чимало викликів і попереду важке служіння, адже він –  перший Митрополит визнаної Церкви. Навіть я тут у Львові, на своєму робочому місці, відчуваю, що наче знаходжуся в іншому вимірі, тому зараз маю завдання більше говорити про важливість Томосу, тому виступаю із лекціями «Томос і Православна Церква», «Томос: сто років боротьби». У багатьох виникає чимало запитань, не лише сьогоденних, але й до історії. Не треба боятися реформ, адже багато речей потребують оновлення і змін, у нас чимало «казьонщини». Наприклад, у самому Богослужінні у Константинополі, під час тих подій, я побачив і відчув справді Літургію Любові. Наведу приклад, можливо мене за це осудять. Під час Літургії тут у Галичині відчинені царські врата до самого моменту, коли священик причащається. У Києві – навпаки їх зачиняють на самій Євхаристій. Оце закриття і відкриття воріт нічим у богословському вимірі не обґрунтоване, воно зумовлене у літургійному житті. Це ніби відділяє священика від вірних. Ще одна проблема – це мінімалізм іконостасів. Зокрема, це можна побачити у Львові у греко-католицьких церквах. Тут у храмах може бути дві намісні ікони. Тобто все йде на зближення з народом під час Євхаристії. Бо коли ми кажемо, щоб оголошені вийшли, вони мають вийти. Тому мені видається, що традиція, яка існує в Галичині – чисто українська, яка існувала до Берестейського періоду. Вона жила в Київській Митрополії. Але чимало речей з нас витовкли, перевівши на манер Московського православ’я. І цим всім треба займатися. Це, здавалося б, дрібниці, але саме вони містять у собі ключовий момент, про який ми часто зі священиками на місцях дискутуємо. Мають бути створені різні комісії. Наприклад, у нас відкриваєш календар, а там першість надана російським святим. Я розумію, що не можна ділити неба. Але у нас практично забуті українські святі Антоній та Феодосій Печерські, Іов Почаївський. Натомість нам завжди нав’язували російських преподобних Серафима Саровського і Сергія Радонезького. Їм за уставом відправляються полієлейні служби. І так можна аналізувати далі.

Нещодавно у медіа з’явилась ще одна новина – про дрес-код у православній Церкві. Мовляв, до храму можна приходити у джинсах і без хустки. Без сумніву, це викликало бурхливу дискусію серед вірних. Митрополит Епіфаній зазначив, що до таких вірних треба звертатися із великим серцем. Як ви можете це прокоментувати?

Звісно, кожна установа потребує свого дрес-коду. Якщо ви йдете у джинсах на танці, то це не означає, що у такому вигляді з’явитесь в Оперному театрі. Щось подібне у храмі. Церква – це класична і консервативна структура. Хоча Христос, якого проповідуємо, був дуже сучасним у свій час за своїми поглядами, і таким залишається для нас. Проте Церква – це єдиний інститут, який відкрито бореться зі злом. Якщо людина – неофіт, прийшла перший раз до храму, повинна спостерігати за тим, як у храмі вдягнені, адже храми у містах відрізняються від сільських. У нас є дуже патріархальні села, де окремо у церкві відведене місце для чоловіків і жінок. І на це треба зважати.Наприклад, у Почаєві вас не впустять без довжелезної спідниці і замотаної на голові хустки. І це у будь-яку пору року, не зважаючи, на комфорт людини. Я замислювався над тим, що коли ти їдеш до такої величної святині, маєш думати про трепет душі, а не тіла. Так само, як я писав у себе на сторінці у Фейсбуці, що не можна стрибати в ополонку на Водохрещу, бо це не наша традиція. Я, до речі, теж висловлювався з приводу носіння хустки. Якщо дівчина є вільного стану, може прийти з непокритою головою до храму. Хоча навіть до такої моєї позиції було чимало заперечень від дівчат, які вважають, що оскільки дівчина стає дорослою, вона повинна носити хустку. Інша справа, коли жінка є заміжньою, тобто залежною від свого чоловіка. Навіщо їй виставляти свої принади іншим? Якщо за традицією на жінку пов’язала хустку свекруха або в інших випадках є традиція, що пов’язує хустку молодий, то це залишається лише звичаєм. Ми ж не живемо в ісламському світі? Чи у інших світах, де канон забороняє жінці відкривати своє тіло на показ. Також часто стикаюся з тим, що жінки йдуть до причастя із намальованими вустами. Це також неправильно. Вважаю, що свобода повинна бути, але все ж мають бути межі, бо інколи наші вірні розуміють, що свобода має бути повною.

У нас зараз з’явилися профеміністичні настрої, але багато хто не усвідомлює, що ці віяння були і раніше. Наприклад, у щоденнику Сергія Єфремова, де він описує 1923-29 роки, зазначено, що «на вулицях Києва сьогодні появилися голі жінки, які добиваються якоїсь там емансипації». Отже, це проблема столітньої давності. Тодішня революція проповідувала безмежну свободу, бо якщо впало самодержавство, то все можна. І зараз ми переживаємо своєрідне повторення тих подій. Але наше суспільство має бути мудрим, щоб витримувати певної консервації у цих питаннях. Погляньмо, християнство зробило жінку вільною, мабуть, так, як ніяка інша релігія. Наприклад, у нашому кафедральному соборі я не виганяю жінок без хусток чи в штанах. Церква чимало замовчує, хоча часто люди ображаються на якісь висловлені зауваження. Що стосується дрес-коду – це не питання реформи, бо у Церкві тривалий час про це говорять. Це – дискусії, які нуртують у суспільстві десятиліттями.

Ну і останнє, підводячи десь підсумок нашої розмови, однією із перших тез виступу Митрополита Епіфанія на Майдані після Об’єднавчого Собору, було звернення до реформи духовної освіти. Чи є вже, можливо, накреслений план зміни в освітньому сегменті не лише у Києві, але зокрема у Львові, де є Львівська православна богословська академія?

Обов’язково зміни будуть, адже я започатковував свого часу, перебуваючи на посаді ректора, реформу духовної освіти у Київській православній богословській академії. Вона відбувалася у 2006-2007 роках. Але тут також не хочу перебільшувати, бо чимало з того, що планували, не зроблено. Мова йде не лише про фінансове утримання навчальних установ, адже у нас є думка, що семінарії – це завжди найбідніші заклади, а дещо в іншому. Бо для того, аби прийшов мудрий і поважний професор читати лекції, йому необхідно добре матеріально подякувати. Тому перш за все треба думати про професорсько-викладацький склад, а виховання молоді залежить від цієї похідної. Коли був ректором, мав таку думку, щоб викладачами у семінаріях були вихідці з монастиря, тобто освічене чернецтво. Але у 2000-их виникла кадрова потреба, бо всі вихідці з монастиря були розподілені по кафедрах, тому їх важко було залучати в освітній процес. Мені і до цього часу здається, що чернецтво поділене на звичайне, яке просто молиться, і високоосвічене. У ченця завжди більше часу, оскільки він не обтяжений турботами сім’ї та вихованням дітей. Вважаю, що напрям високоосвіченого духовенства мав би культивуватись. Чимало представників інтелігенції звертаються до мене: «Владико, майбутні церковні кадри треба плекати у Львові». Звісно, нічого не хочу казати проти Києва. Є позиція, що варто зберігати академію, бо Львів є міжрелігійним і міжконфесійним містом, тут можна навчитися релігійної толеранції, місії, а також науки, бо є солідна наукова база у вузах, є чимало наукових бібліотек. Тому Львів має свій особливий шарм. Отож ми будемо відстоювати нашу академію, оскільки зараз є процес акредитації та ліцензування Київської і Львівської академій, інших закладів. Ми маємо також знати, де будуть затребуваними фахівці, яких ми готуємо. Чи важливо допускати до навчання дівчат, чи відкривати дівчачий курс у духовних навчальних закладах? Тому важливо все чітко прописати. Якщо буде така накреслена мапа, буде простіше.

Оскільки Православна Церква України має зараз чітко налагоджені зв’язки з Константинополем. Чи буде можливість студентських обмінів?

У Константинополі є богословська школа… – цілий комплекс з бібліотекою, студентським корпусом. Але нема студентів. Бо турецький уряд не дає дозволу на відкриття цієї богословської школи. Вселенський Патріарх мріє про відкриття школи з думкою про те, що з України приїдуть перші студенти. Ми вивчаємо богослів’я східних Отців у перекладі, але коли б студенти вивчили мову і читали в оригіналі, відчули атмосферу у Константинополі, – це змінило б багато. Вважаю, що наша головна проблема – відповідальність. Коли людина духовна, вона відповідальна. У Клайва Льюїза у книзі «Просто християнство» у якомусь із розділів зазначено, що те, що людина думає, і якою вона є – це дві різні речі, бо є людина ідеалу і людину вчинку.

Людина-ідеал – це можна сказати духовна людина, яка відповідально ставиться до виконання обов’язків. Інколи у нас у семінаріях викладачі лінуються прийти на лекцію. Так само незрозуміло із «штампуванням» кандидатів і докторів богословських наук. Тому, коли говоримо про реформи, – це дуже складно, бо багато хто не розуміє суть поняття. Мені видається, що найбільша реформа – це жити за Євангелієм. Кожен має сам себе переформатувати. Якщо ми у Церкві почнемо жити за законами Божими і за Євангелієм, то багато зможемо досягнути.

Розмовляла Юліана Лавриш

Джерело: "Духовна велич Львова"

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини