Наталія Ващенко: «Фахом для вчителя недільних шкіл назвала би вміння любити дітей»
29 березня
Опублікував Костянтин Москалюк
Dsc 0079

Семінар-практикум, який наприкінці лютого відбувся у Тернополі, зібрав священиків та викладачів недільних шкіл при парафіях. Після проведення цього заходу бажання долучитися до всеукраїнської мережі недільних шкіл «Чадо» виявили практично всі недільні школи Тернопільської єпархії. За словами керівника відділу недільних шкіл при Синодальному Управлінні у справах молоді Української Православної Церкви Київського Патріархату, організатора мережі недільних шкіл «Чадо» Наталії Ващенко, це подвоїло кількісний склад учасників мережі. Пані Наталя висловила сподівання, що саме Тернопільська єпархія стане зразком для інших регіонів у зміцненні зв’язків між недільними школами, а також у розробці і впровадженні ідей, що допоможуть підняти недільні школи на гідний рівень.

Наталія Ващенко, котра також є автором навчальної програми для недільних шкіл «Чадо», завучем і вчителем недільної школи «Чадо» при Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі міста Києва, відповіла на питання про мережу недільних шкіл, її завдання і досягнення та багато іншого.

– Мережа «Чадо» діє по всій Україні. Як виникла ідея її створення? Скільки часу пішло на реалізацію задуманого?

– Мережа почала діяти з листопада 2011 року. Але ідея виникла, безумовно, раніше. До Михайлівського Золотоверхого монастиря я працювала вчителем у двох інших недільних школах, уже мала деяке уявлення про загальний стан речей у цій сфері. Тоді для мене вже було очевидно, що недільні школи здебільшого виконують роль традиційного супутнього атрибута храму, але майже не впливають масово на виховання молоді та формування морального кодексу суспільства, оскільки вони є далеко не в кожній парафії, є малочисельними, погано оснащеними, з обмеженим матеріальним та фінансовим забезпеченням, не мають посібників та підготовлених кадрів, не керуються навчальними програмами. А навчальний процес не може бути несистемним, тому що тоді він, дезорганізовуючись, швидко перетворюється на фікцію і втрачає важелі впливу на дитячу свідомість.

Паралельно у загальноосвітніх школах тривав процес поступового вихолощування моралі з навчання: діти все менше розмірковували над благородством чи ницістю літературних героїв, не виробляли для себе під їх впливом високі принципи й ідеали, шляхетні норми поведінки. Загальноосвітня школа останнім часом, на жаль, не ставить собі за мету виховувати дитину, формувати гідну особистість; задача школи звузилася до надання дитині певного об’єму інформації, тоді як процес виховання, можна констатувати, майже вийшов з-під її контролю. А це дуже небезпечно, оскільки дитина без керівництва школи і при постійній зайнятості сучасних батьків опиняється в агресивному середовищі занадто прагматичного та часто безсоромно відвертого дорослого світу. Діти все більш масово потрапляють у тенета алкоголізму, наркоманії, розпусти, духовної деградації. В цій ситуації Церкві стояти осторонь не можна, потрібно рятувати дитячі душі.

Тоді й виникла ідея сайту-мережі. Завдання мережі полягає в тому, щоб об’єднати недільні школи і тим посилити кожну із них. Сайт «Чадо» є точкою дотику для священиків, вчителів, дітей і батьків різних недільних шкіл, майданчиком, де можна віртуально «зійтися», обговорити проблеми, ідеї, обмінятися досвідом. Якщо розрізнені недільні школи мали можливість духовно впливати лише на кілька десятків учнів парафії, то об’єднані вони вже мають змогу утворити для дітей альтернативне існуючому, вільне від агресії та бруду поле присутності Божого Духу.

В ідеалі мережа має включити всі школи УПЦ Київського Патріархату. Але поки що процес тільки набирає оберти. Не всі ще знають про існування мережі. Ось тому ми й вирішили рушити у похід Україною, щоб донести до різних її куточків звістку про можливість протягнути одне одному руки і стати в коло. Захисне, я б сказала, коло від усіх ворогів, видимих та невидимих.

– Ви не раз зауважували, що зробили б більше, але ж «іще працюю», наголошували, що не раз доводилося просити поради у знайомих педагогів. Хто ви за фахом? Чому виникло бажання навчати дітей Слову Божому?

– Офіційно за фахом я головний бухгалтер, як не смішно це звучить у даному контексті. Так, мушу працювати задля «хліба насущного». Хоча, була б моя воля, я б усе покинула і займалася б тільки школою. Поки що це, на жаль, неможливо.

Основною своєю професією вважаю вчительство. Бажання нести Слово Боже дітям виникло давно, як тільки я почала розмірковувати над недосконалістю світу та можливістю його якимось чином змінювати на краще. Дитяча душа – єдина жива точка у всесвіті, ще здатна сприйняти живе Боже Слово. Для того, щоб бути почутим, звертатися треба саме до дітей.

Але щоб навчати, спершу потрібно навчитися самому. Немає більш відповідальної професії, ніж учитель, особливо – вчитель Закону Божого. Навіть лікарі поступаються вчителям у цьому плані, оскільки помилка лікаря в найгіршому випадку призводить до смерті тіла, а помилка вчителя може призвести до вічної смерті душі. Розуміючи це, я, перш ніж почати викладати, три роки навчалася на катехизаторсько-богословських курсах при Києво-Печерській Лаврі. Пізніше отримала другу вищу педагогічну освіту в Університеті імені Драгоманова за спеціальністю «Релігієзнавець».

Серйозним недоліком та перешкодою у процесі розвитку недільних шкіл є відсутність курсів для вчителів. Прагнути удосконалити систему духовної освіти без фахових кадрів – це оксюморон. Справа не зрушиться з місця без підготовки кадрового потенціалу, який візьме на себе ініціативу і відповідальність. Питання створення курсів для вчителів недільних шкіл уже давно витає в повітрі, але вже час переходити від слів до рішучих дій.

Ще одна надзвичайна проблема зводить нанівець зусилля по відродженню недільних шкіл. «Іще працюю» не тільки я, а всі ми, хто займається з дітьми в недільних школах. Ритм життя і навантаження вчителів недільних шкіл на межі фізичних можливостей: підготовка до уроків займає весь вільний від основної роботи час (а це вечори і ночі), а так звані вихідні вчителі проводять у школі. Цей безпросвітний спосіб життя не тільки вкрай виснажує вчителя, а й негативно позначається на якості викладання, оскільки вчителі – теж люди і врешті-решт вони хронічно втомлюються. Щоб вчителі недільних шкіл могли працювати з усією віддачею, потрібно створити їм можливість працювати в школі повноцінно, як працюють вчителі загальноосвітніх шкіл. Розумію, що в масштабах усієї Церкви це питання немалого фінансування, але без його вирішення мови про відродження ефективної системи духовної освіти йти не може.

– Розкажіть, якщо можна, про свій досвід воцерковлення. Адже наше дитинство припало на час жовтенят-піонерів, і багато хто з представників цього покоління залишився поза Церквою або свідомо прийшов до неї у зрілому віці.

– Протоієрей Олександр Мень, якого я вважаю своїм хрещеним батьком, свого часу казав, що справжній переворот у житті людини відбувається в момент особистої зустрічі з Богом. Можна про Бога багато знати, читати чи говорити, але все це буде про Нього, а не Він Сам, поки ти не відчуєш Його живу присутність і не простягнеш Йому руку. Олександр Мень стверджував, що така зустріч відбувається в житті кожної людини, без виключення, просто не всі її помічають чи усвідомлюють як Зустріч. А ще Олександр Мень казав, що треба не увійти в огорожу Церкви, а стати нею. Церква – це не організація, в яку треба вступати, як у партію, церква – це ми і є. Воцерковлення стається, коли ти відчуваєш себе Церквою, її невід’ємною частиною, її атомом.

Важко сказати, коли саме стається момент воцерковлення. І чи взагалі момент це, чи процес довжиною у життя. Я, наприклад, добре пам’ятаю, як я палко молилася в чотирирічному віці ще до того, як стати жовтеням/піонеркою/комсомолкою. Можливо, це від моєї бабусі, яка вірила і молилася все життя. Наступництво поколінь має велике значення.

Однак, усе це було «до», в тому, минулому, житті. Пам’ятаємо, що сказав Христос Никодимові, який прийшов до Нього вночі? – Для того, щоб жити, треба народитися. А щоб народитися, треба померти. І саме для цього Сам Бог прийшов із поза меж, щоби померти, і щоби усі ті, хто люблять Його, померли і народилися разом з Ним. Як це не парадоксально звучить, але розуміння вічного життя приходить через розуміння смерті. Можна згадати до слова і Пастернака, який також побачив у ставленні до смерті і потойбічного життя корінь ставлення до життя земного і кодексу поведінки людини: коли доктор Живаго у відчаї запитував Комаровського, де ж справедливість і Бог, той відповів просто: «Я у загробне життя не вірю». Від невіри у воскресіння стають такими «комаровськими». Але «якщо Господь не воскресав, то марна наша віра».

Якщо ж говорити про мій досвід, то я його отримала через смерть чоловіка, якого дуже любила. В народі кажуть, що кохання – це коли одного б’ють, а іншому боляче. Я продовжу: кохання – це коли і живуть, і помирають разом, і вже не важливо, в яких світах знаходяться. Смерть справді не може розлучити, любов сильніша. І ти розумієш, скільки отримуєш, у момент, коли все втрачаєш. Так чоловік поєднав для мене ці два світи, і я з усією очевидністю зрозуміла, що у Бога немає мертвих, усі живі. Потім за чоловіком у світ вічно живих пішла і донечка… Бог став тоді для мене іще ближчим…

– Звідки черпаєте сили й натхнення? Чи маєте помічників?

– Натхнення черпаю в дітях. Пам’ятаєте Достоєвського: «Через дітей душа лікується»? Працюючи з дітьми, відчуваєш себе співробітником Божим, оскільки це є процес творення людини. Знаємо, що Господь створив людину за образом Своїм, а Божественну подобу людина має набути протягом життя. Але людину на початку життя треба навчити, ніяк це не може статися саме по собі: дитина, абсолютно позбавлена навчання, перетворюється на мауглі, даний їй образ Божий не отримує розвитку, закапсульовується, і це не казка, а науковий факт. Отже, процес творення людини не суто Божественний, ми (батьки, інші люди з оточення дитини, вчителі) покликані бути співтворцями Господа, а що може бути більш захоплюючим і натхненим?

Помічники, слава Богу, є, тільки не мої, а помічники Божі: всі ми разом робимо спільну справу. У школі зібрався педколектив з понад десяти осіб, усі люди свідомі й творчі, люблять дітей і свою справу. Деякі працювали раніше з нами, але тепер зі зміною життєвих обставин живуть в інших містах, проте не втрачають з нами зв’язок, допомагають дистанційно. Я усім дуже вдячна!

– Ваш принцип: «Якщо робити щось – то ідеально». І до викладачів недільних шкіл ви висуваєте такі ж високі вимоги. Чи не відштовхує це охочих взятися за цю й так нелегку справу? Чи має значення фах людини, яка навчає дітей Слову Божому й азам православної віри?

– Ви знаєте, я фахом для вчителя недільних шкіл назвала би вміння любити дітей. Усе інше похідне. Так складається насправді, що фахові педагоги вкрай рідко приходять працювати в недільну школу. Іти працювати з дітьми в суботу/неділю після трудового тижня в загальноосвітній школі фізично дуже важко, виснажливо. Тому здебільшого учителями в недільній школі стають ініціативні люди з небайдужим серцем і різним фахом. У процесі викладання вони вчаться і педагогіці, і дитячій психології, і богослов’ю. Однак, такий стан речей не можна вважати нормальним.

Безумовно, покликання у роботі з дітьми має вирішальне значення, але й рівень підготовки вчителів має бути належним. Іти до дітей, попередньо не вивчивши предмет, не розібравшись для себе у тонкощах, означає халтурити. Нам усім подобаються рівні і гладкі дороги, якісні товари, чисті під’їзди, охайні лікарні з кваліфікованим медперсоналом. Нам самим хочеться потрапляти в ідеальні умови, але ж їх мусить хтось створювати. Тим паче не можна дозволяти собі працювати як-небудь на найважливішій ділянці роботи: в лабораторії творення людських особистостей – в недільних школах. Для нас, вчителів, прикладом є Той, Хто був ідеальним в усьому. Він був Учителем, і Його педагогіка полягала у Його взірцевості. Ми ж є представниками Христа для дітей, тому мусимо тримати високу планку.

Взагалі, щоб зробити якусь справу, треба дуже старатися. Дитячі серця треба завойовувати. Контакт учителя і дитини має базуватися на любові, а любов – стан ідеальний. Якщо це вдається, відбувається чудо перетворення душі. Це як у хімії чи фізиці: «при низьких температурах» реакції преображення не відбувається. А тоді слово Боже залишається на папері і не вплавляється у дитячі серця. Шкодувати нам, вчителям, себе не можна, треба не забувати, що Господь нашими руками в тому числі преображує світ.

– Хто більше зацікавлений у роботі недільних шкіл: парафіяни, священики, батьки, діти чи, зрештою, такі як ви ентузіасти?

– У роботі недільних шкіл найбільше мали би бути зацікавлені священики, оскільки недільні школи готують майбутню зміну як священиків, так і парафіян. Безумовно, такі священики є, і немало. Їхніми силами створюються і підтримуються школи при храмах. Там, де такі зацікавлені священики є настоятелями парафій, недільні школи функціонують навіть дуже успішно: в якості прикладу можна навести велику недільну школу Свято-Михайлівського кафедрального монастиря міста Житомира, яка віднедавна вже має нову, простору і сучасну триповерхову окрему будівлю, оснащену всім необхідним, має власний літний табір та достатньо великий спрацьований педколектив. На жаль, поки що така картина є скоріше виключенням, ніж масовим явищем. Я не маю зведених статистичних даних і, можливо, суджу суб`єктивно, але мені видається, що все ж таки поки що в більшості випадків про дітей турбуються батьки, які хочуть, щоб їхні діти були хорошими, та ентузіасти, які хочуть щоби хорошими були усі діти. Якщо ж ми хочемо, щоби просвітницький рух став справді успішним та масовим, необхідно об`єднати зусилля всіх трьох зацікавлених сторін: і священиків, і вчителів-ентузіастів, і батьків.

– Яким бачите майбутнє випускників вашої недільної школи?

– Про це дуже цікаво думати. Коли дев’ять років тому я починала працювати, думала: цікаво, чи будуть наші діти відрізнятися від дітей, які не відвідують недільні школи? Тепер, коли на моїх очах діти виросли з «першоклашок» до підлітків, можу констатувати: вони справді інші. Наші діти хороші: стриманіші, вихованіші, а найголовніше, добріші. Вони вміють прощати, розуміють і підтримають слабшого, не агресивні, не розбещені, що не типово для сучасної молоді. Вони, звісно, не ідеальні, але помітно моральніші за дітей, що виросли без Бога. І, за великим рахунком, це недивно. Бо посіяні зерна у найблагодатніший грунт – дитячі душі – не могли не зійти. У нашу недільну школу навіть одного разу приходила директор загальноосвітньої школи познайомитися з нами, дізнатися про те, як ми працюємо з дітьми – так її вразила своїм благородством дівчинка, її учениця і наша вихованка.

Безумовно, вони ще діти, і попереду у кожного з них життя, протягом якого їм доведеться проходити тести на людяність, чесність, небайдужість, милосердя до ближніх. Усвідомлюю, що і ми, вчителі, в ці непрості для дітей життєві моменти будемо складати тести на профпридатність. Дай Боже нам разом з дітьми витримати іспити долі гідно!

– Про що мрієте й чого найперше побажали нашим читачам?

Є у мене давня, десятилітня мрія – з Божою допомогою створити православну загальноосвітню школу, де б викладались усі предмети, передбачені Міністерством освіти: математика, фізика, хімія, література та інші, – але де б в усьому панував Дух Божий і зшивав би всі шкільні предмети в єдину картину Божого світу. Закон про дозвіл створювати подібні конфесійні школи торік був прийнятий Верховною Радою. Можна вважати, що першу сходинку подолано. Залишилося тільки втілити задум… Кажу це з гіркою посмішкою, тому що проект, насправді, гігантський, і я дуже боюся, щоб він так і не залишився мрією.

А щодо недільних шкіл, мрію з Божою допомогою завершити навчальну програму з усіма її проектами, готувати до друку наступні підручники, разом з колегами та однодумцями об’єднати в мережу недільні школи, розширити діалог та співпрацю між ними, сприяти заснуванню курсів для вчителів недільних шкіл – одним словом, оживити та активізувати дитячий освітній рух у нашій Церкві. Усі свої мрії я довіряю Господу, щоб Він благословив їх та усім нам разом допоміг їх здійснити.

А читачам я найперше хочу побажати – не пропустити найважливішої у вашому житті Зустрічі!

Щиро дякую за увагу і сподіваюся на підтримку.

З Богом!

За матеріалами прес-служби Тернопільської єпархії

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини