Православ’я в Україні – виклики та особисті інтереси

Зі здобуттям незалежності України, відразу постало питання незалежної, чи правильно казати церковною мовою – Помісної Української Православної Церкви. І це логічно, відповідно до 34 Апостольського Правила. Не будемо вдаватися в аналіз далекого минулого, але у 1992 році, в результаті об’єднавчого Собору УПЦ та УАПЦ було створено Українську Православну Церкву Київського Патріархату.

Тривалий час УПЦ КП не визнавала жодна з 14 Помісних Православних Церков світу. Проте, Церква жила, розвивалася, зростала, створювала монастирі. Було відразу створено духовні семінарії – для підготовки священиків, академії – для підготовки вчених-богословів. Були поодинокі спроби виходу на міжнародний рівень. Не завжди все було так, як планувалося, були й помилки, але була чітка, скоординована робота багатьох людей, інституцій заради розвитку та розбудови Церкви.

Для Церкви також є важливою підтримка держави, влади. Україна пережила уже декілька президентів, але не всі президенти ставилися хоча б лояльно до УПЦ КП. І тут справджуються слова Гамаліїла, «учителя закону, якого весь народ поважав» (Діян. 5, 34): «Відступіться від людей цих і облиште їх; бо якщо це починання і це діло від людей, то воно зруйнується; а якщо від Бога, то ви не можете знищити його; стережіться, щоб вам не стати і богоборцями» (Діян. 5, 38-39). Ці слова він промовив під час суду над апостолами і після цих слів підсудних відпустили.

Можемо провести паралель, що УПЦ КП – це Божа справа, яка розпочиналася з двох єпископів та декількох священиків, однак за понад чверть століття постала потужна Церква, з єпископатом по всій країні, духовенством, понад 5 тисячами релігійних громад, декількома вищими богословськими навчальними закладами, провідні з яких отримали державну акредитацію, монастирями, а головне – Церква зі статусом Патріархату – самодостатня. Здавалось би, всім разом стати і працювати на збереження надбаного важкою працею та розбудову на перспективу, вихід на міжнародну арену як Церкви, рівної серед рівних.

Однак, Бог як і раніше, ще раз дає випробування на міцність. Адже Церква молода, з молодим єпископатом та духовенством, потрібно переконатися, на скільки вона є міцною, непохитною у своїх прагненнях до того, щоби стати рівною серед рівних. І це сталося в найвідповідальніший момент, коли Церква впевнено крокувала до всецерковного визнання в Православному світі.

Що ж сталося? Що ж відбувається? Куди ми йдемо? На що надіємось!? Таких питань виникає з кожним днем все більше.

Україна пройшла декілька етапів свого становлення, і 2014-2019 роки в цій системі координат стали доволі знаковими, і для Церкви зокрема. В середині 2018 року досить стрімко розпочато роботу над отриманням Томосу – грамоти Вселенського Патріарха про визнання, що дає всі підстави стати рівноправною Церквою в Православному світі. Якщо вдатися до коротенького історичного нарису про отримання такої грамоти, то в жовтні 2018 року Священним Синодом Вселенського Патріархату було вирішено надати Українській Православній Церкві таку грамоту. Рішення було прийнято остаточно і розроблено програму надання самого документу. Проте, Священний Синод Константинопольської Церкви зайшов дальше, аніж його повноваження. Він відразу почав роботу над розробкою Статуту для Української Православної Церкви. Окрім цього, Фанар (де є резиденція Вселенського Патріарха у Стамбулі, Туреччина) поставив свої умови перед єпископатом УПЦ КП та УАПЦ про те, що Святіший Патріарх Філарет та Блаженніший Митрополит Макарій (предстоятелі двох Українських Церков, відповідно), не мають права висувати свої кандидатури на пост предстоятеля визнаної Української Церкви. Очевидно, Фанару потрібно було забути чи проігнорувати той факт, що згідно православної церковної традиції предстоятеля обирають довічно. Хоча сам Фанар про це добре знає, оскільки не обходить цю традицію.

Що ж відбувається в Україні з Українською Православною Церквою Київського Патріархату, яка стала основою для об’єднавчого Собору 15 грудня 2018 року, і, відповідно, створення Православної Церкви України. Так і хочеться сказати, все не як у людей, але під патронатом та наполегливим тиском державної влади в особі, тоді Президента, Петра Порошенка.

До Собору 15 грудня 2018 року ми ще повернемось пізніше. Але що ж там відбувається? Святіший Патріарх Філарет піддається на провокацію з боку, тоді Президента Петра Порошенка, та свого учня, можна сказати, своєї довіреної особи, якому Патріарх довіряв не на словах, але на ділі, зробивши його місцеблюстителем Київського Патріаршого Престолу, подбавши про майбутнє Церкви на схилі своїх літ, митрополита Епіфанія (Думенка). Адже Святійший Патріарх добре знає, що домовленості, тим більше на такому високому рівні, потрібно виконувати. Патріархові це не могло й на думку прийти, що жодних домовленостей ніхто навіть не думав виконувати, тільки скористалися ситуацією, бо так декому вигідно.

Та й про Українську Православну Церкву ніхто не думав особливо, тільки про власні інтереси, що можливо такий шлях – ТОМОС – принесе політичні дивіденди тодішньому Президенту Петрові Порошенку. Так було створено «політично»-орієнтоване утворення під назвою – Православна Церква в Україні, хоча в Томосі написано – Святіша. Під час зустрічі Всесвятішого Патріарха Варфоломія з Президентом України Володимиром Зеленським Фанар поставив питання про прискорення ліквідації Української Православної Церкви Київського Патріархату. Створення блаженнішим митрополитом Епіфанієм Ліквідаційної комісії з ліквідації Київського Патріархату, відбувається з порушенням законодавства та процедур. Сюди ж потрібно віднести кваплення Фанаром вручення премії Патріарха Афінагора у галузі прав людини в США у жовтні 2019 р. митрополиту Епіфанію. Вручати цю премію буде архієпископ Вселенського Патріархату у США Елпідофор, який висловився з цього приводу: «В Україні Епіфаній виявив мудрість, гідну Соломона, яка була необхідна для возз’єднання Церкви, повернення її до євхаристійної єдності». Чи велику «мудрість» треба мати, щоб знищити велику Церкву Київського Патріархату, в якої сам народився, на користь Константинопольського Патріархату?

Однак, Патріарх Філарет, зважаючи на свій поважний вік, все таки з Божою допомоги знаходить у собі сили та натхнення для боротьби з цим безчинством, спрямованим проти УПЦ КП. Патріарх активно працює в напрямі не тільки збереження, але й розбудови Київського Патріархату.

Важко собі уявити, як можна так грубо порушувати церковні канони та моральні закони, домовленості про принципи управління, а особливо, виступати проти свого вчителя та наставника – Патріарха Філарета, і проти Української Церкви в цілому. Це пряме і відкрите нехтування настановами святого апостола Павла: «Слухайте наставників ваших і будьте покірні, бо вони постійно дбають про душі ваші, як ті, що зобов’язані дати звіт; щоб вони робили це з радістю, а не зітхаючи, бо це для вас не корисно» (Євр. 13, 17). Це свідчить про те, що ПЦУ нехтує канонами Церкви і переслідує власні інтереси деяких осіб.

Очевидним стає той факт, що духовенству та вірним ПЦУ потрібно добре подумати, що вони хочуть і задуматись над тим, куди їх веде священноначаліє в особі митрополита Епіфанія та архієпископа Євстратія.

Куди ж ми йдемо і що хочемо збудувати, незалежну Україну та Українську Православну Церкву на чолі з Патріархом з центром у Києві чи Православну Церкву в Україні з центром у Константинополі чи Москві?

Ігор Наджос, Роман Кучерас

Поділитися дописом:

Наступна

Патріарх Філарет звершив читання акафісту святому священномученику Макарію

5.09.2019
5 вересня 2019 року Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет звершив читання акафісту святому священномученику Макарію, митрополиту Київському перед його нетлінними і чудотворними мощами у Володимирському кафедральному соборі м.Києва. Поділитися дописом: