«СПЖ»: Різдво без... Різдва
12 січня 2016
Опублікував Михаїл Омельян
8e0e0d46a61185297abf8ee9439d6ff8
На сайті «Спілки православних журналістів» УПЦ МП у ці дні про Різдво Христове майже не згадується: головна сторінка сайту наповнена переважно інформацією про «кричущі безчинства» парафіян УПЦ Київського патріархату.

Про що можуть писати православні автори у перші дні Різдвяних святок? Чи може тема народження Богонемовляти опинитися на периферії християнської свідомості у ці дні? На жаль, практика церковного життя показує, що може. Щоправда, за умови номінального християнства. Адже причетність до Христа визначається не хорошим вмінням говорити на церковні і, тим більше, навколоцерковні теми. Спаситель попереджав про марність висловлювань подібних публіцистів, якщо «серце їхнє далеко від Мене» (Мф. 15.8-9). У якості сумного прикладу розглянемо один з PR-ресурсів УПЦ Московського патріархату з багатообіцяльною назвою «Спілка православних журналістів» (скорочено: СПЖ).

Сайт «Спілки» у ці дні про Різдво Христове майже не згадує: три шпальти на головній сторінці сайту наповнені переважно інформацією про серію «кричущих безчинств» парафіян УПЦ Київського патріархату.

Ось як виглядала головна сторінка сайту 10 січня ц.р.:

spj

Новинна рубрика, здається б, мала розповідати про святкові богослужіння, дитячі колядки, різдвяні фестивалі чи інші події, пов'язані з святкуванням таємниці Боговтілення – однак анонси новин були наповнені заголовками, що мали відношення суто до негативних дій християн Київського патріархату у відношенні до своїх побратимів з патріархату Московського. Нічого іншого в церковному житті у ці різдвяні дні співробітники сайту не поміітили.

Друга колонка під назвою «Точка зору» також не оминула улюбленої для СПЖ теми. Вже перший анонс («Різдвяні проповіді "патріотичних" служителів») указував на доволі неуцьку критику Різдвяного послання Патріарха Філарета. Приводом для обурення стало слово «гріх», яке багато разів (автор критичної замітки нарахував їх 14) зустрічається у посланні. На думку автора акцентування не темі гріха і смерті не може відповідати темі свята. Отакої.

Якби той критик у своїй думці залишався би до кінця послідовним, то йому довелося б вже говорити про вилучення великоднього тропаря з православної гімнографії, бо ж головний пасхальний піснеспів особливо звертає увагу на тему смерті («Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах, життя дарував»).

Також автор замітки дорікає Патріархові у тому, що слово «радість» у його привітанні зустрічається менше 5 разів. Звідки ж такі регламентні вимоги? І як розуміти «менше 5 разів»? Невже автор нарахував лише 4 з половиною слова?

Невдоволеного публіциста також засмутила патріарша відозва «молитовно згадати кожного солдата, котрий нині мерзне в окопі та наражається щодня на смертельну небезпеку». Здавалося б, що у цих словах можна побачити недоброго. Але автор додумався дорікнути Патріарха в тому, що він тут не обмовився про постраждалих «мирних жителів Сходу». Воістину серйозна причина для обурення, чи не так?

Назва третьої рубрики згаданого сайту говорить сама за себе: «Захист віри». Захищатися тут рекомендується не від інославних, іновірців та атеїстів, а, звісно ж, від Церкви Київського патріархату. Правда, інформація в цій рубриці стосується чомусь не захисту віри, а невдалого ремонту одного храму УПЦ КП. Мимоволі приходять на пам'ять слова Нагірної проповіді про смітинку в чужому оці й колоду у власному.

Але повернімося до новинної шпальти, про яку йшлося на початку. Всю інформацію в ній подано зі слів сторонніх людей - самі «журналісти» на місцях подій не бували. Усе тримається на базарних штампах «очевидці стверджують» або «нам розповіли», тому СПЖ перетворилася на сумнозвісне «агенство ОБС» («одна баба сказала»). Скажімо, якщо на якусь жінку нападають п'яні бешкетники, а священику МП хтось закидає камінець у вікно піддашшя, то все це однозначно розцінюється як справа рук «розкольників», хоча органи правопорядку нічого подібного не стверджують.

Усе це віддає духом homo soveticus'а - радянський тип мислення обов'язково передбачав наявність ворога, з яким потрібно було боротися (цю думку добре озвучив прот. Всеволод Чаплін, який стверджував, що росіяни повинні воювати, що їм потрібен «драйв»). Тому якби не було Церкви Київського патріархату, її МП мусила б вигадати.

Що собою являє сама «Спілка православних журналістів», питання окреме. Про тих, хто входить до цієї «спілки», не знає ніхто – виходить щось на кшталт «товариства анонімних алкоголіків». Немає жодного (!) інтерв'ю кореспондента з місць пригод. Немає відомостей про те, щоб бодай хтось із кореспондентів «Спілки» там бував. Авторство всіх нотаток про "безчинства" Київського патріархату приписується абстрактній «редакції СПЖ», про яку ніхто не знає. Відеоролики із словами плачущих жертв, виставлених на сайті, знімалися невідомо ким, тому відповідальності за достовірність інформації, що спричиняють конфлікту ситуацію, тут не несе ніхто.

Так хто ж вони, ці «православні журналісти»? Скільки їх в «Спілці» хоча б приблизно? Хто входить до складу редколегії СПЖ? Хто головний редактор сайту? Всі питання залишаються без відповіді. СПЖ - віртуальна terra incognita. Є тут, звісно, організатор, замовник, спонсор, втім усі вони знов-таки incognito. Така собі гра у невидимку.

А, пам'ятається, ще при спочилому Предстоятелеві УПЦ Блаженнішому Володимирі робота працівників церковних мас-медіа давала гарні рясні сходи. У різних містах України (в тому числі і в «російських» нині Ялті, Балаклаві, Донецьку) регулярно проводилися фестивалі православних ЗМІ з лекціями відомих медійників, з «круглими столами» та майстер-класами (організатором фестЗМІ був тодішній речник УПЦ прот. Георгій Коваленко). Тепер же вся робота журналістики УПЦ МП спрямована переважно до зливу словесних помиїв на неугодних «конкурентів по цеху».

Слід ще зазначити два малопомітні, але суттєві речі, притаманні для ресурса СПЖ.

Перше – мова сайту. Інтерфейс передбачає лише дві мови: російську та англійську. Українського варіанту немає. Публікацій державною мовою зовсім небагато. Чи не дивно це для Церкви, що називає себе Українською?

Друге – назва села Птича в Рівненській області, про яке так любить згадувати СПЖ, передається в російському варіанті як «Птичья» або «Птичье». Тобто замість передачі російської транскрипції дається семантичний переклад з української (при тому ще з плутаниною із родами), що неприпустимо. Адже нікому не спаде на думку, щоб, приміром, село Зелений Гай називати по-російськи Зеленою Рощою.

Та це ще не все. Немає в українській мові слова птича. Є лише пташина (якщо йдеться про прикметник жіночого роду). Отже, назва згадуваного села не перекладається ні в якому варіанті. Тому тут, як кажуть, куди не кинь, усюди клин.

Клин по всій СПЖ.

Сумно.

Напоум, Господи, тих горе-письменників, відкрий їм правду та приведи до покаяння. Бо ж Христос ся рождає!

протоієрей Віталій Ейсмонт

Церква.info
за матеріалами Рівненської єпархії

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини