СВІТЛО І ТІНЬ: Два храми
03 грудня 2012
Опублікував Михаїл Омельян
Пропонуємо Вашій увазі статтю журналіста про реалії в українському православ'ї.

СВІТЛО І ТІНЬ. Два храми

Без дверей і навіть стін

Дочекалися-таки цієї події парафіяни столичної громади Святого великомученика і цілителя Пантелеймона УПЦ КП. У перший цьогорічний день зими біля бетонного паркану, у самій що не є «промзоні» на вулиці Семена Скляренка постав монументальний хрест, виготовлений, як і невеликий столик поруч, із чудового темно-сірого габро, який і в Коростишеві на Житомирщині відшукати нині непросто.

Ще й двох років не минуло відтоді, як отець Олександр Фадєєв, син останнього священика Свято-Пантелеймонівського храму на Куренівці, зруйнованого 1964 року, може, випадково, а швидше, за велінням Божим потрапивши на вулицю Скляренка, впізнав стару-престару акацію, знайому йому з дитинства, яка росла біля вівтарної частини культової споруди. Церкву знищили, а акація залишилася…

Спочатку парафіяни вирішили проводити біля пам’ятного дерева молебні, а про хрест навіть не помишляли. Але згодом ідея увічнити Пантелеймонову обитель оволоділа умами багатьох людей, наприклад, отця Олександра і його родини, а також народного депутата України Юрія Костенка, який став ініціатором збору коштів на реалізацію цього проекту. А один із парафіян, житель села Червона Слобідка Обухівського району Петро Мироненко, маючи фах каменеріза, узявся втілити у камені зроблений ним же ескіз. На хрест і столик, який під час Служби Божої слугуватиме як престол, пішло близько 7 тонн першокласного габро. У центрі хреста вигравірувано ікону великомученика, а на постаменті – зображення храму і напис: «Моли Бога за нас, Святий Пантелеймоне! На цьому місці стояв храм на честь Святого Пантелеймона, який був зруйнований 1964 року».

Мене трохи здивувало, що немає на хресті й натяку на те, що до спорудження його причетна нині суща релігійна громада і що належить ця парафія до Української православної церкви Київського патріархату… Погодьтеся, за умов багатоконфесійного Києва така інформація на камені була б не зайвою.

«На таку «анонімність», - ніби вгадав мої думки отець Олександр, - ми пішли свідомо. Дуже важливо, що місце зруйнованого майже півстоліття тому православного храму Пантелеймона прикрашає цей величний хрест і що є столик, на якому можна правити Службу Божу. Це робитимемо ми. Але ніхто з нас не буде проти, якщо це захочуть зробити православні іншої конфесії».

Що ж, така традиція у християнському світі існує. У гірських районах Грузії, Вірменії, у місцях компактного проживання ассирійців будували невеликі каплиці, двері яких ніколи не замикалися. Та часто дверей і навіть стін просто не було. Будівля являла собою невелику ротонду з колонами, увінчану банею. До такого храму міг зайти будь-хто і будь-коли. Зайти і помолитися. Вважаймо, що храм просто неба, який не без промислу Божого виник там, де його найменше хтось очікував, - під безликою бетонною огорожею, неподалік від жвавої і шумної автотраси, належить саме до такої категорії. Чи прийдуть сюди молитися греко-католики або представники УПЦ МП – важко сказати, але можливість таку передбачено.

Хто знає отця Олександра – священика з діда-прадіда, того така його позиція не дивує.

Сталося так, що буквально за кілька днів до встановлення і освячення хреста на Куренівці автор цих рядків був приголомшений подією зовсім іншого, можна сказати, протилежного змісту. Те, що відбулося в районному центрі Макарові на Київщині, не вкладається в голову не тільки таких, як отець Олександр Фадєєв, а й загалом пересічної людини в Україні, яка живе за приписами здорового глузду і хоч трохи боїться Бога.

«Ляжу кістьми, а не пущу!..»

Як і в багатьох населених пунктах України, в Макарові у 20-х числах листопада відбулися церемонії, присвячені пам’яті жертв Голодоморів 1933 і 1947 років. Організатори цього дійства, серед яких був уродженець Макарівщини, заслужений художник України Анатолій Марчук, поставили за мету запросити до участі в урочистостях і молебні представників усіх громадських організацій, усіх релігійних конфесій регіону.

Монумент жертвам Голодоморів стоїть поблизу храму на честь Святого Димитрія Ростовського (Туптала), між іншим, славетного земляка макарівчан. Служба Божа за участю представників УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ розпочалася, коли Анатолій Марчук побачив біля дверей храму його настоятеля отця Богдана Лісіченка з дружиною. Художник добре знає цього священика та й матінку – теж. Свого часу, ще будучи кліриком УПЦ КП, навіть благочинним Макарівського району, отець Богдан освячував створену Анатолієм Марчуком мистецьку галерею-садибу в селі Козичанка. Пан Анатолій, ясна річ, знає, що цей протоієрей перейшов, «прихопивши» з собою кілька капітальних культових споруд, зокрема і храм Димитрія Ростовського,  до УПЦ Московського патріархату і був там із радістю прийнятий. Ну, що ж, то його справа. Знаний не тільки на малій батьківщині, а й в Україні і навіть за її межами майстер живопису і графіки, лауреат цілої низки конкурсів і виставок, вирішив, що зміна його добрим знайомим конфесійної належності ще не привід для того стояти осторонь, коли ієрархи інших церков правлять молебень за душі невинно убієнних і заморених голодом у роки тоталітаризму. Коротше кажучи, Анатолій Марчук узяв на себе сміливість запросити отця Богдана і його дружину до гурту священнослужителів або хоча б просто запропонувати їм бути присутніми на дійстві.

Підійшовши до храму, він звернувся до подружжя як до добрих знайомих. Хоч і помітив на їхніх обличчях зніяковіння, та значення цьому не надав. Зате згадав, що для книги з історії Макарівщини, одним із упорядників якої він є, потрібна світлина раки Димитрія Ростовського, і рушив у бік дверей церкви із наміром поставити у храмі свічку і сфотографувати святиню. І тут…

Дорогу йому перегородила… матінка! Тобто дружина священика. «Не пущу!!! Забирайся геть!!!» і т.д., і т.п. Ошелешений таким розвитком подій художник глянув на отця Богдана. Той уже не тільки зніяковів, а опустив голову, якось аж зіщулився… Але ж і мовчав. «Що ж ви робите, люди добрі?! – почав було Анатолій Марчук, - Це ж не ваша хата. Це храм! Як можна не пускати до храму православну людину чи будь-кого взагалі? Я вже не кажу про те, що чимало зробив для увічнення пам’яті Димитрія Ростовського в Макарові. І ви не даєте мені зайти до церкви його імені!?.»

Але матінка була, мов скеля, непорушна, здавалося, кістьми готова лягти, а «розкольника» (з її точки зору) до святої обителі не пустити.

Інше місце, де можна поставити свічку пам’яті, художник знайшов. Із матінкою битися, звісно, не став. Дізнавшись про цю історію, уродженець Макарівщини, Герой України, народний артист України Анатолій Паламаренко довго не хотів вірити в подібне. Попадя, що не пускає православних до храму, - це щось нове, щось навіть таке, що перебуває поза галереєю різноликих персонажів його сатиричних гуморесок та оповідок. Виходить, на 22-му році незалежності ця галерея може поповнюватись.

Микола ЦИВІРКО

B1 2ea431fc043b86080bdadb15edec723d4942013b7cf40c2dd0574cd45f0dc001
B2 788316bf3690e18b26de7499a256808036321480d764decee21355b38eed5f8d
B3 aca999ee49f750f3b9bf83748547d1da859a37d673b52fe27f80beddaef9ee78

Дякуємо! Тепер ви підписані на наші новини