Для розуміння значення історичної події потрібно поглянути на неї з певної відстані. Необхідно відсторонитися не лише в просторі (бо збоку все виглядає дещо інакше, ніж із самого виру подій), але й віддалитися в часі. І лише з реальних наслідків події можна зрозуміти, що ж сталося насправді, адже «по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Мф. 7, 16).

Це стосується і Томосу, з моменту отримання якого пішов уже третій рік, тож можна починати робити певні висновки про те, що ж саме відбулося в релігійному житті України на початку 2019 року. Багато українців в американській діаспорі очікували Томос із великими надіями. Я маю на увазі саме православних вихідців з України, котрі вважають своїм духовним центром Київ. Галичанам, здебільшого, простіше – вони знайшли тут Греко-католицьку церкву (дарма, що називається вона Українською Католицькою Церквою Візантійського Обряду і користується католицьким же календарем) і вдало суміщають любов до рідної України зі служінням чужому Риму. Була колись у США й Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), котра в 1995 році (так-так, саме на четвертому році незалежності) раптом стала митрополією Константинопольського Патріархату. Таким чином, з’явилося аж три церкви з центрами в Римі, Стамбулі, ну ще й в Москві, кожна з яких гордо йменувала себе Українською.

Не всі українці діаспори хотіли робити вибір між цими трьома варіантами, тож окремі церкви в США і Канаді перейшли під омофор Патріарха Філарета, зусиллями котрого в 2002 році було створено Вікаріат Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП). Вірні цього Патріархату якраз і очікували, що з отриманням Томосу нарешті відновиться історична справедливість, і всі українці зможуть поєднатися в одній Церкві з центром у Києві – в місті хрещення їх предків.

Проте ще в жовтні 2018 року пролунали перші тривожні дзвіночки. При розгляді українського питання, Синод Константинопольського Патріархату відкликав рішення 1686 року про надання московським патріархам права призначати київського митрополита. Тобто йшлося не про утворення незалежної української церкви, а лише про відновлення в Києві митрополії, яка існувала там з 988 до 1686 року під управлінням Константинопольського Патріарха. Далі було висунено ультиматум, щоб ні Патріарх Філарет (УПЦ КП), ні митрополит Макарій (УАПЦ) не обиралися першоієрархами цієї церкви, бо інакше ніякого Томосу надано не буде. У грудні 2018 під головуванням митрополита Гальського Еммануїла в Києві відбувся Синод ієрархів УПЦ КП і УАПЦ, де ці церкви було «ліквідовано» і з них утворено Православну Церкву в Україні (ПЦУ). І лише після «ліквідації» двох українських православних церков, 6 січня 2019 року, новообраному митрополиту Епіфанію нарешті вручили Томос.

З тексту Томосу виявилося, що сорокамільйонна Україна достойна лише Церкви рівня митрополії. Не Патріархату, як Румунія, Сербія, Грузія і Болгарія, і навіть не архієпископії, як Греція та Албанія, а всього лише митрополії, яких в самій УПЦ Київського Патріархату вже було 11. Тобто церква України була поставлена в рівень з церквами Польщі чи Чехії і Словаччини, де православ’я знаходиться в марґінальному стані. Церква проголошувалася незалежною, але не зовсім – питання розгляду суперечок і приготування мира переходило до Константинополя. Але головним шоком було не приниження статусу Церкви, і навіть не її запропонована назва Святіша Церква в Україні. Дозволена діяльність нововідновленої церкви обмежувалася виключно кордонами України, а всі українські парафії за її межами у неї відбиралися і переходили у володіння Константинопольського Патріарха. Українців у діаспорі не просто покинули напризволяще, їх зрадили, в черговий раз підпорядкувавши якійсь чужій церкві.

Не вживатиму з цього приводу емоційних епітетів – Константинопольський патріархат вчинив так, як завжди робилося у Візантії (за що вона врешті решт і поплатилася всім, що мала). Нікого не цікавило ні відновлення історичної справедливості, ні створення сильної Української церкви на чолі з авторитетними лідерами. Після гарних обіцянок про створення автокефальної церкви для незалежної держави, натомість була відновлена ситуація, котра існувала чотири століття тому, коли Україна була розшматована між сусідніми імперіями. А щоб не робити добру справу задурно, вирішили ще й обібрати цю новостворену церкву, прихопивши собі всі її закордонні парафії. Неважко здогадатися, звідки могла прийти ще й така ідея. Активними учасниками жовтневого собору 2018 року були архієпископ Даниїл від США та єпископ Іларіон від Канади, де керовані Константинополем митрополії УПЦ знаходяться в явному занепаді. Наприклад, за даними Вікіпедії, з більш ніж 200 приходів у 1995 році в УПЦ США залишилося 115; в Канаді ж зі 128 000 вірних в 1989 році залишилося 32 700. То чому ж, при слушній нагоді, не поповнитися ще й парафіями УПЦ КП?

При цьому, запитати у самих парафіян українських церков в США про те, чи бажають вони переходити під керівництво Константинопольського Патріарха, просто вважали зайвим і непотрібним. Все це нагадувало рейдерське захоплення, в стилі буремних дев’яностих – прийшов невідомо звідки новий «смотрящий» і повідомив, що відтепер все навколо належить йому. Проте, якщо на Сході, де історично діяли православні церкви, ставлення до пастви, як безсловесної отари, загалом традиційне, то в країні вільних людей США ситуація дещо інша. Тут не люди для влади, а влада для людей, і не надто важливо яка вона, світська чи церковна. І рішення про приналежність до певної церковної структури (а їх тут дуже багато) приймає сама церковна громада, котра може сприйняти чи не сприйняти вимоги керівництва, особливо якщо його компетенція в праві висування таких вимог виглядає дещо сумнівною. Тому, парафії УПЦ Київського Патріархату в США зайняли очікувальну позицію, не поспішаючи виконувати наказ про негайне приєднання до Константинопольського Патріархату.

Першим зрозумів обман Патріарх Філарет і розпочав активно боротися проти несправедливих положень наданого ПЦУ Томосу. Особливо це стосувалося питання підпорядкування Константинополем церков у діаспорі. Оскільки секретар Вікаріату протоієрей Віктор Полярний своєю заявою про перехід з УПЦ КП до ПЦУ автоматично вийшов і зі складу Вікаріату, 2 лютого 2021 року його було звільнено від обов’язків, а натомісць призначено новим секретарем протоієрея Богдана Згобу з Філадельфії. Наступного ж дня відсторонений секретар зробив гнівну заяву, тональності й правдивості якої позаздрила б будь-яка перекупка з Бесарабки. Бо виявилося, що новопризначений секретар Вікаріату:

– зруйнував українську парафію Святого Миколая в Купер Сіті (яка, проте, досі стоїть і навіть служби в ній відбуваються, причому іноді навіть за участю того ж таки її «руйнівника»);

– керує повністю російською парафією (церква Святого Миколая в Філадельфії дійсно до 2016 року належала російській зарубіжній церкві в США, коли завдяки зусиллям протоієрея Богдана стала ставропігійною церквою УПЦ Київського Патріархату, що не може не викликати люті в явних і таємних прибічників московської церкви);

– переконав Патріарха Філарета написати лист до Московського Патріарха в листопаді 2017 року (тут, взагалі, кардинал Рішелье ще раз помер би, цього разу від заздрощів – адже простий священник здатен керувати Патріархом, а він не зміг дати раду якійсь там королеві);

– може бути інструментом впливу російської церкви (а може й не бути, але ж це лише наївне припущення, а зовсім не нахабна брехня, чи не так?);

– його брат є кліриком РПЦ в Нью Йорку (відчувається стара сталінська школа – ну дійсно, яке право займати пост секретаря Вікаріату може мати людина, у якої брат служить в російській зарубіжній церкві?).

Як бачимо, всі ці заяви – агресивна брехня, свідоме порушення дев’ятої заповіді, з очевидною метою будь-якими засобами утримати владу в Вікаріаті.

Трохи підозрілою здавалася реакція колорелігійних інтернетних видань, котрі, в більшості, проігнорували новину про зміну керівництва Вікаріату, але передрукували істеричні заяви його бувшого секретаря. Проте незабаром виявилося, що йдеться не лише про роздратування ображеного втратою посади клірика. Через місяць на сайті ПЦУ з’явилася офіційна заява «щодо деструктивної діяльності протоієрея Богдана Згоби», де він безапеляційно об’явлений самозванцем і агентом Кремля, а діяльність Патріарха Філарета щодо збереження Вікаріату УПЦ КП в США, проголошена незаконною, бо всі питання реалізації наданого 6 січня 2019 року Томосу повинні розв’язуватися «в дусі канонів, церковного порядку, пастирської турботи, шляхом діалоґу».

Ця заява, нарешті, прояснила, про який саме порядок та діалог йде мова, і звідки взялася така лють у заявах священнослужителів. Останні два роки керівництво Вікаріату УПЦ КП в США та Канаді не дуже переймалося захистом інтересів своїх парафіян від зазіхань на їх національну ідентичність. Натомість воно заявило, що віднині підпорядковується виключно митрополиту Епіфанію. Це твердження є просто повним абсурдом – згідно з Томосом, митрополит Епіфаній не може мати жодного відношення до закордонних українських парафій, а тим більше приймати їх під своє керівництво. Проте всі ці два роки секретаріат Вікаріату проводив перемовини з представниками ПЦУ і Константинополя, результати і рішення яких не дуже афішувалися, але швидше за все стосувалися умов капітуляції. Тобто, замість намагатися діяти виключно в межах своїх канонічних повноважень і розвивати свою церкву в Україні, ПЦУ виконує замовлення свого керівництва зі Стамбулу по знищенню української церкви в США. Знову стаємо свідками української народної забави – зради, яка вже віками перекреслює прагнення українців до цивілізованного життя.

А своєю діяльністю в Україні ПЦУ навряд чи може пишатися. Після отримання в спадок від УПЦ КП та УАПЦ шести з половиною тисяч парафій, церкву за перший рік поповнило ще півтисячі, а далі процес зупинився і навряд чи поновиться. Очікуваного створення єдиної Української помісної церкви не відбулося. А Томос про відтворення Київської митрополії Константинопольського Патріархату під назвою Православна Церква в Україні може ввійти до історії, як чергова, не дуже вдала, спроба в ряду визвольних змагань українського народу.

Доктор Олександр Качур, професор Університету штату Пенсильванія, голова Форуму за УПЦ Київського Патріархату в США