Україна, як ніколи, сьогодні потребує духовної православної єдності на основі якої має нарешті постати одна помісна Українська Православна Церква. Це буде не лише реалізація віковічної мрії українського народу, але й потужна відповідь російському агресору.
Не випадково ще 6 червня 1990 року на Всеукраїнському православному соборі владику Мстислава (Скрипника) обрано саме Патріархом Київським і всієї України, а 18 листопада відбулася його патріарша інтронізація у Софії Київській. З того часу розпочалася наша Патріарша традиція, яку ми маємо берегти та продовжувати.
Святійший Патріарх Мстислав не раз говорив про потребу повної автокефалії для Української Православної Церкви та саме патріаршества, як форми її управління. Українська церква, враховуючи її тисячолітній історичний розвиток, велику кількість віруючих, духовну основу, має на це повне право. На цьому, до речі, наголошував і його дядько – головний отаман Української Народної Республіки Симон Петлюра.
На превеликий жаль, українське Православ’я і сьогодні розділене на три конфесії: Українська Православна Церква на чолі з митрополитом Онуфрієм, Православна Церква України під орудою митрополита Епіфанія та Українська Православна Церква Київського Патріархату на чолі з Святійшим Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. Така ситуація є неприпустимою, бо крім шкоди релігійному життю, ослаблює національну безпеку нашої держави.
Жодних об’єктивних причин для такого роз’єднання не існує. Воно на руку лише ворогам України. УПЦ нас своєму цьогорічному помісному соборі заявила про відхід від Московського патріархату. ПЦУ, спираючись на томос Константинопольського патріарха, каже, що вона автокефальна. А УПЦ КП завжди була незалежною помісною Церквою. Отже, нині немає жодних реальних підстав цим церквам існувати окремо. Потрібен швидкий і конкретний рівноправний і діалог і об’єднання. В ім’я майбутнього України та її церкви.
Важливо, що у випадку об’єднання трьох українських конфесій в одну, в світі постане одна з найбільших Православних церков світу. І це значно посилить усе вселенське Православ’я. Можливо це не подобається іншим релігійним центрам, які вже нині в Православ’ї виборюють, хто з них сильніший, хто старший, хто головніший. Поява потужного православного незалежного патріаршого золотоверхого Києва на все православній арені змінить розклад двополярності. Москва та Константинополь хочуть свою владу підсилювати за рахунок авторитету Української церкви. Київський патріархат стає третім важливим центром, не об’єктом, а суб’єктом, який впливатиме на розвиток подій.
Нині актуальною та надзвичайно важливою є ідея Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета з закликом об’єднатися всім трьом Церквам в єдину помісну Українську Православну Церкву з патріаршим устроєм. Патріарх – найстаріший із ієрархів Православної церкви, найбільш авторитетний і досвідчений духовний лідер України, він намалював чітку та реальну дорожню карту для досягнення єдності: зустріч предстоятелів, трьох Церков, утворення робочої комісії з їх представників (яка опрацює регламент роботи собору) та, як підсумок – проведення спільного Всеукраїнського православного помісного собору.
Патріарх Філарет має поважний вік, не раз демонстрував свою жертовність (коли двічі йшов на об’єднання та ставав лише заступником Патріархів Мстислава (Скрипника) та Володимира (Романюка) і коли лобіював на посаду предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія (Думенка), ставив інтереси Церкви та Держави вище за власні, не боявся покарань у вигляді анафем, а тому його пропозиція виважена, реалістична та варта серйозної уваги.
Важливою є й пропозиція Патріарха Філарета, щоб усі три церкви зійшлися на собор рівними, об’єднаними духом братерства та християнської любові. Бо якщо ми почнемо перетягувати канат на себе, гратися в приєднання, а не об’єднання, хвалитимемося канонічністю, томосами, чи грамотами, кількістю, чи впливовістю, то ніколи не дійдемо згоди.
Як безпосередній учасник багатьох подій боротьби за автокефалію з початку 90-х років, хочу звернути увагу на кілька важливих моментів нашого недалекого минулого, які можуть бути корисними сьогодні.
Досвід соборів Всеукраїнського православного собору (6 червня 1990 р.) та Всеукраїнського православного собору (25 червня 1992 р.), засвідчує наступне:
- Українці здатні до об’єднання. У вирішальній час вони можуть відкинути амбіції та гуртувати заради спільної мети. Місцем і фактом для реалізації такої єдності може бути Всеукраїнський православний помісний собор, як продовження традиції давньоруського церковного віче. Ми маємо приклади проведення таких соборів, які давали позитивні плоди.
- Український народ прагне не тільки автокефалії для своєї Церкви, але й Патріаршого статусу, що є гарантією повної незалежності. Як часто пояснює Патріарх Філарет: митрополія може бути в складі патріархату (нехай і опосередковано), а от патріархат в с кладі патріархату – то нонсенс.
Як відомо, блаженної пам’яті Патріарх Мстислав, Патріарх Володимир, нинішній Патріарх Філарет, всі є непересічними духовними, релігійними діячами та палкими поборниками православної церковної єдності навколо Київського патріаршого престолу. Це ідея не вигадана штучно кимось, а вистраждана багатьма поколіннями українців.
Вважаю, що тут важливо не лише згуртуватися всім, архієреям, священикам, мирянам задля утворення єдиної помісної Української Православної Церкви, але й необхідна підтримки Держави для цього процесу. Це не суперечить церковному та канонічному праву. Навпаки, київські князі, українські гетьмани завжди приходили на допомогу нашій Церкві у вирішенні її складних питань. Так само, відчуваючи відповідальність за долю Церкви, діяли і імператори у Візантійській імперії.
Українська влада, в особі Президента України, повинна дослухатися до порад досвідченого Патріарха Філарета та підтримати його ідею загальноправославної консолідації. Ідея проведення Всеукраїнського православного помісного собору та утворення нарешті єдиної Церкви не є якоюсь утопією, чи недосяжною мрією, вона може і має бути нарешті реалізована. На перешкоді цьому процесу можуть стояти лише амбіції ієрархів та дія зовнішніх ворожих нам сил. Щоб нарешті в православних українців з’явився один пастир і одне стадо – це вимога часу та плину історії. Інакше нас не зрозуміють наступні покоління. Російсько-українська війна вимагає жертовності, відповідальності, державницької мужності не лише від наших воїнів, але й пастирів.
Юрій ДОРОШЕНКО, релігійний експерт, у 2014 році – заступник директора Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України, Заслужений журналіст України, лауреат Премії імені Івана Огієнка.
