Втручання Вселенського Патріарха в справи ПЦУ: два господаря в одній хаті?

Днями стало відомо, що Синод Вселенського Патріархату підвищив до рівня єпископа свого екзарха в Україні архімандрита Михаїла Аніщенка. За пропозицією Фанару новообраний ієрарх повинен стати єпископом Команським. Про це на своїй Facebook-сторінці повідомляє пресслужба Вселенського Патріархату.

У рішенні Синоду зазначено, що новообраний єпископ продовжуватиме здійснювати своє служіння в Україні. Це означає, що надалі отець Михаїл офіційно іменуватиметься титулярним єпископом Комана, екзархом Вселенської Патріархії в Україні. Це древнє місто відоме з античних часів, пам’ятне нам як місце кончини святителя Іоана Золотоустого. Нині на місці каппадокійського Комана розташоване турецьке селище Шаркей.

У Вселенському Патріархаті (і не лише в ньому) є традиція останніх століть давати деяким новововисвяченим єпископам титули міст Візантійської імперії, які, хоча вже й не існують, проте мають історичне значення і вагомі в історії Церкви.

Екзарх Михаїл Аніщенко – етнічний українець, дитинство провів на Волині, вчився в Афінах, служив для української діаспори в турецькій Анталії. У 2019 році його було призначено офіційним представником Вселенського Патріархату в Україні. Він очолив київську ставропігію і представництво, що розміщується в Андріївській церкві. Деякі історики вказують, що таким рішенням отець Михаїл продовжив давню традицію Константинопольського Патріархату – призначати екзархами етнічних українців.

В історичному розрізі практика поставляти українців на кафедри для українців дійсно існувала. Проте перед нами постає питання: для чого етнічним українцям, у даному випадку в самій Україні, потрібна така особлива опіка з боку Вселенської Патріархії? Якщо Патріарх Варфоломій має повну довіру до структури, яку він сам створив в Україні, мається на увазі Православну Церкву України, то з якою метою він дублює своє рішення, поставляючи поряд з предстоятелем ПЦУ – екзарха? А може довіра до свого дітища не є абсолютною? Скоріш за все у Стамбулі розуміють, що без їхньої безпосередньої підтримки неукріплена Українська Церква може дуже скоро дати тріщину.

На думку молодого українського релігієзнавця Дмитра Горєвого, підвищення сану – це не тільки черговий епізод у кар’єрі молодого ченця, а й певна ознака виходу міжцерковних стосунків Києва та Константинополя на новий рівень.

«По-перше, такі нагороди дають за кар’єрні досягнення. Підвищення по службі за особисті здобутки, а також надання ширшого мандату, та як наслідок кредиту довіри для подальшого служіння в Україні. Тобто чергове службове підвищення для сумлінного діяча. По-друге, це також певне свідчення того, що стосунки між Православною Церквою України (ПЦУ) та Вселенським Патріархатом переходять на новий рівень. Піднесення екзарха до рівня єпископа – це позитивний дипломатичний жест. Це як заміна тимчасового повіреного у справах на повноцінного посла у міжнародних відносинах. Тобто ознака дружніх відносин. ПЦУ стає справжнім стратегічним партнером Вселенського Патріархату”, – стверджує релігієзнавець.

Воно все ніби й так. Проте, як відомо, рішення про поставлення свого єпископа в Україні Вселенська Патріархія ніяк не погодила з Блаженнійшим Епіфанієм, що не мало здивувало і його самого, і його оточення. Доказом цього є повна мовчанка з боку самої ПЦУ. Офіційний сайт pomisna.info жодним словом не прокоментував таку дію Фанару. Хоча деякі архієреї ПЦУ вже встигли назвати це «чудовою новиною зі Священного Синоду Вселенського Патріархату». А що тут може сказати Синод ПЦУ? Виходить так, що Мати-Церква збудувала дім і хоче поселити в ньому дві сім’ї, щоб завбачливо породити в їхньому середовищі конфлікт.

Вселенська Патріархія дійсно має давню традицію поставляти своїх екзархів на ті території інших Помісних церков, куди не може фізично добратися ієрарх тієї церкви, або навпаки, поставляти екзархами на свої проблемні території єпископів інших Церков. Прикладом такої практики є історія з призначенням митрополита Антонія (Храповицького). У довоєнний період, коли митрополит Антоній очолював Волинську кафедру, постало питання неврегульованості церковно-юрисдикційного підпорядкування Галичини та Закарпаття, які формально перебували під омофором Константинопольських Патріархів. Після кількарічного листування з Вселенською Патріархією, він 1910 року здобув від патріарха Іоакима ІІІ статус екзарха Вселенського патріарха для православних віруючих цих регіонів. Проте, коли після Першої Світової війни утворилася Польська Православна Церква, куди увійшла Галичина та Закарпаття, титул екзарха митрополитом Антонієм було втрачено.

Чи мала право Вселенська Патріархія чинити такі дії в Україні?

Кожен фахівець з канонічного права Православної Церкви скаже, що будь-яка Помісна Церква не має жодного права самочинно втручатися у справи іншої Помісної Церкви. Більше того, таке правило стосується кожного архієрея у межах однієї Помісної Церкви, так що один єпископ нічого не може чинити в межах єпископії іншого. Це священне правило стало статусом-кво упродовж всієї історії існування Християнської Церкви.

Перший випадок застосування такого статусу-кво в новітній історії України стався на початку 90-х, після того, як 25-27 жовтня 1990 р. Архієрейський Собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, був обраний українським єпископатом Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом Митрополит Київський і усієї України. Як відомо 26 жовтня 1990 р. у Софійському соборі після Божественної літургії патріарх Олексій II (Рідігер) оголосив рішення Архієрейського Собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу Грамоту на право бути Предстоятелем Української Православної Церкви. Наступного року патріарх Олексій ІІ запланував свою літню відпустку в Одесі. Варто сказати, що всі російські патріархи, починаючи від Олексія І (Симанського), мали практику відпочивати в Успенському монастирі Одеси, де мали власну дачу. Перед поїздкою патріарх Олексій, як завжди, надіслав грамоту єпископу Одеському Лазарю (Швецю) про свій приїзд. Це було лише простою формальністю, адже вся прислуга патріарха вже прибула до Одеси, щоб приготувати покої для високого гостя. Про приїзд патріарха єпископ Лазар у свою чергу повідомив митрополита Філарета. Проте митрополит Філарет наказав єпископу Лазарю надіслати відповідну телеграму до Москви з відмовою патріарху Олексію у відпочинку. Причиною було те, що Українська Церква вже рік як здобула незалежність у керуванні, а тому Московський патріарх не може більше без згоди предстоятеля цієї Церкви відвідувати його канонічну територію. У Москві думали, що й надалі будуть керувати Українською Церквою, не дивлячись на даровану Грамоту. Таким вчинком митрополит Філарет показав, що в Україні серйозно сприйняли церковну незалежність і не збираються розбавляти її керуваннями ззовні. У відповідь з Московської патріархії прийшла інша телеграма, в якій говорилося про великі кошти, які Москва витратила на утримання одеської патріаршої дачі. Тоді митрополит Філарет надіслав свою відповідь, в якій говорив, що Україна ще більше мільйонів рублів переслала до Москви. Після цих подій митрополит Філарет запровадив нову практику відвідин українськими архієреями Москви – тільки з благословення предстоятеля. Ось так предстоятель захистив Українську Церкву.

Але повернемося до сьогодення. Рішенню про призначення єпископа в Україну передувало відчуження Вселенською Патріархією багатотисячної української діаспори, розпорошеної по всьому світу. Чинна верхівка ПЦУ зі смиренням ягнят прийняла таку волю Фанару, не зауваживши, що передають духовну владу над своїми земляками за кордоном іншим пастирям, ніби-то, діаспоряни, − батраки, наймити чи якесь безвольне стадо. Дякуючи грекам за визнання, ПЦУ продала своїх українців за «томосну юшку». Більшість з тих, хто живе по світах, але визнає свою українську ідентичність, не може сприйняти такого нерозважного кроку релігійного Києва.

Українська діаспора щиро вітала створення єдиної помісної автокефальної Православної Церкви України. Адже мільйони українців багато десятиліть очікували на утворення Церкви та визнання її світовим православ’ям. Проте ніхто з них не очікував, що стане розмінною монетою у грецькій грі. Вселенський Патріархат безумовно майстер церковної дипломатії. Ця кафедра займалась релігійною політикою ще тоді, коли Києва не існувало на політичній мапі світу, не кажучи вже про Москву. Константинопольські архієреї добре знають історію і приклади скасування автокефалій через втрату політичної незалежності, нав’язування іншим кафедрам власного порядку денного та формування команди союзників. ПЦУ варто швидко вчитися церковній дипломатії у Фанару.

Якщо в Києві так спокійно проковтнули рішення Фанару про призначення єпископа, то, думаю, кілька днів по тому можна було б оговтатися і продумати свій дипломатичний крок у відповідь. Який це може бути крок? Ми пропонуємо Православній Церкві України повернутися лицем до своїх духовних дітей закордоном і поставити для них вже свого екзарха, українського. Невже Помісна Українська Церква не може дозволити собі цього?

Зрештою, визнавши Українську Православну Церкву, Константинопольский Патріархат нічого насправді не зробив вагомого для нас, українців. Адже наше православ’я завжди було істиним, а Церква, до якої ми всі ходили досі, як ніколи більше мала досконалу автокефалію. Єдине, чим збагатилося наше покоління – визнанням усіма Помісними Церквами факту, що Україна ніколи не порушувала канонів Святої Церкви та упродовж століть була носієм чистого непорушного православного віровчення в Триєдиного Бога.

А що ж тепер?

Тепер ми втратили стали залежними від Вселенської Патріархії. Частина українських ієрархів відкинули волю православних українців про автокефальний, тобто патріарший устрій, забувши, що народ, як носій Божої волі, має таке ж право голосу, як і клір. Такий принцип соборноправності зафіксований у постановах Вселенських та Помісних соборів, коли клір і народ мають право нарівно вирішувати долю зібрання.

Які наслідки зневаження соборноправності маємо тепер?

Від тепер Вселенський Патріарх тримає в руках скіпетр, яким керує поневоленою Українською Церквою. Від патріаршого устрою Святійший Варфоломій принизив нас до митрополичого. А тепер ще й без згоди київського предстоятеля самовільно рукопокладає своїх архієреїв для України, чим засвідчує, що вважає Україну своєю канонічною територією.

Православна Церква України в особі її предстоятеля повинна навчитися стати авторитетним центром культурної дипломатії свого народу. Адже таку благородну місію давно несуть інші Помісні церкви, наприклад Грузинська, Болгарська, Російська та інші. І Україна не повинна бути виключенням.

Протоієрей Богдан Згоба
настоятель Патріаршого Ставропігійного храму Святого Миколая місто, Філаделфія, США

Наступна

14 жовтня – свято Покрови Пресвятої Богородиці

13.10.2020
Церква з глибоким благоговінням шанує Пресвяту Діву Марію, звеличену Богом за ангельську чистоту, глибоке смирення й найбільшу святість. У небесній славі, де божественне світло передається від одного ангельського чину до іншого, Пречиста Богородиця займає найближче до Престолу Божого місце й іменується Церквою «чеснійшою від Херувимів і славнійшою без порівняння від […]